Намір!, стр. 1

AnnotationЯк це – коли давні друзі тебе не розуміють, а нові не приймають? Як це – одного раз виявити, що пам’ятаєш події, які ніколи з тобою не відбувалися? Яке це – любити людей, яких ніколи не зустрічав? Як це – з кожним днем спостерігати як під ногами осипається твій маленький і затишний світ. А ЗА НИМ ОГОЛЮЄТЬСЯ ПІТЬМА КОСМОСУ?

Любко Дереш

Розділ І

Розділ II

Розділ III

Розділ ІV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ ХI

Розділ ХІІ

Любко Дереш

н амір!

Смерть – це стріла, пущена в тебе,

а життя – та мить, що вона летить до тебе

Аль-Хусрі

Я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты,

Только помню, что идти нам до чистой звезды

БГ

Розділ І

Хлопчик із феноменальною пам’яттю

Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а відтак втрачається весь перчений контекст. Тому перше, ніж посилатися на якусь хохму, я розказую її повністю. Ну ось:

Вистава в цирку. Конферансьє оголошує номер:

– Зараз на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять бокалів пива!

На сцені хлопчик випиває п’ять бокалів пива. Овації.

– А зараз, – продовжує конферансьє, – хлопчик із феноменальною пам’яттю обпісяє глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав: хлопчик із феноменальною пам’яттю!

Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю – це про мене.

Для мене все почалося в 11 років. Я виліз на дерево і побачив там щось таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з мілкої калюжі в бурхливий океан.

Далебі, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось текуче, туге, іронічне… Справді, не пригадую.

Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягнуло покорити ще одну «висоту». Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що видно з його верхівки.

Липа, про яку я говорю, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за містом, росли й куди вищі дерева – буки, приміром, два височенних дуба. Про ліс годі й говорити – але ж там усе сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть?

Як уже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені закортіло вилізти на дерево і подивитися на захід. Я виліз, і побачив там щось дуже цікаве.

Але не пам’ятаю, що. Наступне, що я можу пригадати, – себе у пропахлих димом джинсах із латкою на лівому коліні (на латці – Качур Дональд). Похитуючись, простую стежкою біля водокачки до своєї хати.

Я вчився в міднобуківській школі, на той час вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, знає: до 92-го у місті було дві школи – номер перша і номер друга. Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди, і місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати – була думка обміняти хату на квартиру в Тернополі, поближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, і мамині сестри по черзі їздили доглядати за нею. Але якось то все з переїздом відтягувалося. Та й по-серйозному, бачу тепер, це не розглядалося.

Одним словом, відбувся масовий виїзд сімей, так що довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній шкільний спортзал, що був окремою будовою, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батя закурював «Приму».

З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Точно як той склад зі стертою розміткою для баскетболу на підлозі.

У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалось небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один стали лінією класів А, а з другої – класами Б.

Я був А.

Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли закінчиться четверть і наступлять канікули.

Але біда – перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робили попередні шестикласники, а вчили білети з укрмови.

Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив учитися. Ніколи не старався вникнути в те, що вивчаю, і просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася втомлюючою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися, рухатися взагалі – рух як заглиблення, чи що. Потім тою самою любов’ю я полюбив гоцатися. Секс – також заглиблення. Дуже веселе. Секс – динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.

Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою – пам’ять нагадує око метелика. Мозаїчна картина безконечного рівня деталізації.

Наранок мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив – марнота бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою по душах розмовляєш – і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.

За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя, і взагалі, персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Мої ідеї щодо часопроведення вражали навіть мене самого! Вражали якимось витонченим, благородним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й куплявся на мої витівки.

Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний, темний світ, була оказія із парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх – розчепірених зонтів – зібралася ціла армада. Зонти сушилися. Я перемовився кількома словами із хлопцями, і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголосивши на умовностіпропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? Ух ти, сказали хлопці, давай!

Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок – у повній прострації вони дивилися в одну точку, і сиділи так тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їх розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, однак дальше простого блокування шкільна програма не заходила.

Я пам’ятаю відчуття сновидності, густої нереальності ситуації – 14 дітей я переконав залізти під парасолі. Отак, на рівному місці.

Звичайно, прийшла керівничка, яка мала в нас географію. Це була найпротивніша учителька у школі, за що й поплатилася ще багато років до мене прізвиськом «Клізма». Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно постукала кулачком по одній із парасоль. Я це все бачив у шпарину – Клізма кипіла від люті, недоречна акторська гра тільки підкреслювала її вулканічну активність. І тоді кера страшними голосом наказала всім вилазити з піднятими руками.

Дальше були довгі розбори польотів, підіймалися давніші огріхи, все це підсумовувалось і погрожувалося буттям винесення на педраду.