Козак Мамарига, стр. 14

І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недужість, встав і пішов. Приніс кварту пива, дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві випити.

— Що ти тепер в собі чуєш? — питає.

— Чую — така в мене сила ввійшла, — каже хлопець, — що дайте мені, дідуню, об що обпертись, то світ переверну.

— Забагацько в тобі сили, — каже дід, — піди ще пива принеси.

Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити.

— А тепер що в собі чуєш?

— Тепер, дідуню, наполовину сили не стало.

— Ото й досить, як для чоловіка! — сказав дід і пішов собі.

А хлопець вже й в хаті не може всидіти. Треба, думає, що-небудь для старого батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та годував. От і пішов він до багатого пана.

— Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям, — питає, — якщо я її на плечах з місця на місце перенесу?

Здивувався пан.

— Хто ти такий, — питає, — та чи ти не здурів, що комору із збіжжям на плечах переносити хочеш?

— Я, — каже хлопець, — Іван — селянський син, а комору таки перенесу, якщо ти її мені віддаси.

— Ну що ж, — сміється пан, — перенесеш — твоя буде!

От повернувся Іван додому, та як прийшов батько з поля, почав його просити, щоб позичив в цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде комору переносити.

Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки.

Збирав цілий вечір з усього села, а вранці хлопець узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори.

Прийшов, почав комору мотуззям обплутувати, неначе павук павутинням. Побачив оте гуменний, побіг до пана.

— Що мені з тим хлопцем робити? — питає. — Він каже, ніби пан йому дозволив.

А пан сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде подивитися на ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан надійшов.

— Що ж, неси, — глузує пан, — як перенесеш, все твоє буде!

Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся, підняв комору на плечі і пішов.

Люди біжать, дивуються, а хлопець іде собі просто до батькового городу та там комору і становить. Є тепер в батька хліб на довгі роки!

Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш!

А Іван батькові уклонився, попрощався й каже:

— Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою поспитати.

Попрохав коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов.

Іде Іван лісом, бачить — заєць біжить. Хотів його забити, а заєць каже:

— Не бий мене, краще я тобі дам на службу моє зайченя; колись, може, стане в пригоді.

Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона відпросилася і мале лисиченя на службу дала. Потім ще вовка зустрів і від того взяв вовченя, а наостанку ще й від ведмедя дістав малого.

Так і пішов він по світу із своїми звірами. Ходив собі довго і дійшов якось до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі написано: «Праворуч підеш — щастя буде, ліворуч підеш — добре буде, а просто підеш — смерть буде».

Він і пішов просто.

Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди й гукають:

— Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми здуру пішли, бо читати не вміємо. Тут страшкий шестиголовий Змій живе, і щодня йому на споживу людину дають. Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо набридло проклятому Змієві мужицьке м'ясо, ^хотілося королівського!

— Нічого, — каже Іван, — піду далі.

Побігли люди геть, а він далі попростував.

Іде собі, дивиться — навколо скрізь кістки лежать і що далі, то більше отих кісток. Дійшов Іван до величезної гори кам'яної, не видно в ній ні печери, ні дверей, одна лише щілиночка, ніби гора тріснула.

Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випріг і, не оглядаючись, утік.

Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою вкрита, і гірко плаче.

Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут із нею, підняла хустку, та як побачила купи людських кісток навколо, то так і зомліла.

Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщати, стала щілина роздаватися. Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся біля щілини, бачить — Змій одну голову висовує. Як вдарить Іван по ній довбнею, так і одбив голову. Змій другу голову висовує, а Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив, повирізував з них язики і в хустку зав'язав. Та сам втомився дуже, ліг і заснув богатирським сном. І всі звірі його заснули коло нього.

Вранці приїхав фурман по карету, бачить — спить у ній королівна живісінька, а під горою хлопець спить і шість голів Змієвих лежать.

Тут фурман хлопця сонного забив, Змієві голови забрав і королівну збудив:

— От бачиш, — каже, — Змій цього хлопця забив, а я Змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.

І повіз він її до батька.

Прокинулись звірі, глянули — їхній хазяїн убитий лежить. Що робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного джерела із водою живущою та горящою. Довго то було чи хутко, а води принесли. Бризнули на свого хазяїна живущою та горящою водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся. Коли бачить — нема ні Змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній Змієві язики зав'язані. Взяв він цю хусточку і пішов до міста, де та королівна із своїм батьком-королем жила.

Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже страшного Змія, якому щодня на споживу людей віддавали. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну врятував, і тепер король за нього дочку заміж віддає.

Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом із своїми звірами, всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у королівські покої. А там вже гості зібралися весілля гуляти. Сидить король і той фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана: неохота їй за фурмана заміж іти, чує серцем, що недобра то людина!

Став Іван перед королем і каже:

— Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник!

— Брешеш! — кричить фурман. — Ось і голови Змієві, що я одрубав!

Іван і каже:

— А язики в них є?

Кинулись дивитись — а голови без язиків!

Тут всі й побачили, чия правда.

Фурмана схопили і у в'язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони собі жити в щасті та злагоді.

КАЗКА ПРО КОРОЛЕВИЧА ТА ЗАЛІЗНОГО ВОВКА

Були собі король з королевою, і мали вони єдиного сина, малого королевича. От одного разу поїхав король полювати та й надибав у лісі вовка, та не звичайного вовка, а залізного, такого, що ніколи ніхто не бачив. Упіймав король із своїми ловцями того вовка і привіз додому.

Замкнув вовка до льоху і каже королеві: — Ось візьми, серденько, цей ключ від льоху та сховай у кишеню, щоб ніхто, бува, вовка не випустив,

А сам розсилає гінців по сусідніх королівствах, щоб з'їжджалися всі королі та пани до нього на бенкеті хоче похвалитися небувалою здобиччю — залізним вовком.

З'їхалися пани, королі. Посідали за столи, почали бенкетувати.

А малий королевич тим часом у дворі бавиться: стріляє із срібного лучка, золотою стрілкою. От як стрельнув він, а стрілка і влучила в маленьке віконце, просто до льоху впала через грати. Підбіг королевич до віконця, — як йому стрілку дістати? Дивиться, а там залізний вовк сидить.

— Вовчику, вовчику! — каже королевич. — Віддай мені мою стрілку!

— Випусти мене з неволі, то я тобі стрілку віддам і ще колись у пригоді стану.

— Як же я випущу, коли ти замкнений?

— А ти піди до мами, — каже вовк, — до неї пригорнися та й витягни ключик у неї з кишені. Відімкнеш мене тим ключиком, а потім знову потихеньку його в ту саму кишеню покладеш. Тільки нікому не кажи,