Убити пересмішника..., стр. 22

— Дякую, дядечку Джек...

— Слухаю.

— Що таке шльондра?

Дядечко Джек знову почав мені розповідати довгу історію про старенького прем'єр-міністра, який під час гарячих суперечок у палаті громад, коли всі навкруги кричали мов божевільні, пускав пір'їнки і дмухав на них знизу вгору, та так, щоб вони не падали. Мені здається, дядечко намагався дати відповідь на моє запитання, але з цього нічого не виходило.

Згодом, коли мені треба було уже спати, я спустилася вниз напитись води і почула, як батько та дядечко Джек розмовляють у вітальні.

— Я ніколи не одружусь, Аттікус.

— Чого?

— Можуть народитися діти.

— Тобі доведеться багато дечого вчитися, Джек.

— Знаю. Сьогодні я дістав перший урок від твоєї доньки. Вона сказала, що я не розумію дітей, і пояснила чому. І це правда. Аттікус, вона розтлумачила мені, як я мав поводитися з нею. Тепер я так шкодую, що побив її.

Аттікус усміхнувся.

— Вона заслужила, тож хай тебе совість не дуже мучить.

Я завмерла: а що як дядечко Джек розповість усе?.. Та ні, промовчав. Тільки й промимрив:

— Лайливі слова посідають значне місце в її лексиконі. Однак значення половини з них вона не розуміє, запитала мене, що таке шльондра...

— Ти пояснив?

— Ні, я розповів їй про лорда Мельбурна.

— Джек, коли дитина щось питає, ради бога, поясни їй. Не треба викручуватися. Діти це діти, вони швидше, ніж дорослі, помічають, коли ми починаємо ухилятися, це їх тільки збиває з пантелику. Ні, — задумливо вів далі батько,— ти маєш слушність, її треба було сьогодні покарати, але не за те. Всі діти — рано чи пізно — захоплюються лайливими словами, а потім, коли бачать, що на них не зважають, це захоплення минає. Не минає запальність. Дівчина повинна навчитися тримати себе в руках, і навчитися якомога швидше, адже попереду — кілька місяців нелегкого випробування. А втім, вона поступово розумнішає. Джем стає доросліший, а вона бере в усьому з нього приклад. Їй тільки іноді треба допомагати.

— Аттікус, ти її ніколи й пальцем не зачепив?

— Правду сказати, ні. Досі обмежувався погрозами. І повір, Джек, вона слухається мене. Правда, не завжди це в неї виходить, але намагається.

— Однак суть не в цьому,— сказав дядечко Джек.

— Ні, суть в іншому: дівчина розуміє, що я знаю, як вона старається. І це важливо. Мене турбує інше — скоро їй і Джемові доведеться пережити немало прикрих хвилин. За Джема я певен — він витримає, але Всевидько може накинутись з кулаками на кожного, хто її скривдить.

Я подумала, що саме тепер дядечко Джек не дотримає слова і все розповість батькові. Але ні, промовчав.

— Аттікус, а що, справді передбачається неприємна справа?

— Гіршої не може бути, Джек. Ми тільки й маємо, що свідчення негра проти Юелів. Усе зводиться до того, що один каже: ти робив це, а другий заперечує: не робив. Мало надії, що суд присяжних повірить Тому Робінсону, а не Юелам... Ти, здається, трохи знаєш цих Юелів?

Дядечко Джек сказав, що він пригадує, і став розповідати про них батькові, але Аттікус зауважив:

— Ти відстав на ціле покоління, а втім, сучасні Юели не кращі.

— То що ж ти думаєш робити?

— Насамперед я маю намір гарненько розворушити присяжних... Крім того, гадаю, можна буде подати касаційну скаргу. Зараз іще рано про щось говорити, Джек. Розумієш, я не сподівався, що мені доведеться коли-небудь братися за таку справу, але Джон Тейлор вибрав саме мене. «Ось хто тут потрібен»,— сказав він, вказуючи на мене.

— А ти хотів, щоб ця чаша минула тебе?

— Так. Але як ти думаєш, чи зміг би я дивитися в очі своїм дітям, якби відмовився від цієї справи? Ти сам розумієш, чим усе скінчиться, але хочеться, щоб Джем і Всевидько пройшли це випробування без гіркого розчарування, а головне, щоб вони не захворіли на звичайну в Мейкомбі хворобу. Не можу зрозуміти, чому помірковані люди просто божеволіють, зачувши, що до справи має якесь відношення негр. Сподіватимуся, що Джем і Всевидько з усіма питаннями прийдуть до мене, а не прислухатимуться до всяких пліток... Гадаю, вони вірять мені... Джін Луїзо!

Я так і підскочила. Потім заглянула в двері.

— Я тут.

— Іди спати.

Я побігла до своєї кімнати і шмигнула в ліжко. Який же молодець дядечко Джек, що не підвів мене. Але я не могла збагнути, як батько догадався, що я підслухувала. І тільки через багато років по тому я зрозуміла: він хотів, щоб я почула кожне його слово.

РОЗДІЛ X

Аттікус був чоловік кволий — як-не-як, йому було вже під п'ятдесят. Коли ми з Джемом питали його, чому він такий старий, він казав, що пізно почав, і ми відчували, що саме це й стало причиною його кволості. Він був набагато старший від батьків наших однокласників, і коли інші діти починали хвалитися: «А мій батько...», ми з Джемом мовчали.

Джем захоплювався футболом. Та й Аттікус при нагоді міг годинами стежити за м'ячем, та коли Джем намагався втягти його в гру, звичайно відказував:

— Ні, я вже старий, сину.

Наш батько не мав справжнього діла. Він працював у конторі, а не в аптеці. Він не вивозив сміття на звалище нашого округу, не був і шерифом, не працював ні на фермі, ні в гаражі — словом, не робив нічого такого, чим можна було б похвалитися перед іншими.

До того ж батько ще носив окуляри. На ліве око він майже нічого не бачив і казав, що ліве око — це прокляття роду Фінчів. Коли він хотів щось добре побачити, то повертав голову і дивився правим оком.

Наш батько не робив нічого такого, що робили батьки наших однокласників: ніколи не ходив на полювання, не грав у покер, не ловив рибу, не пив, не курив. Він сидів у вітальні і читав.

Нехай би вже й так, жив би собі непомітно, та де там: того року школа гула від розмов, що він захищає Тома Робінсона, і нічого похвального в тих розмовах не було. Коли я посварилася з Сесілом Джейкобсом і відступила, як боягузка,— пішли чутки, що Всевидько Фінч уже не битиметься, їй, мовляв, татусь не дозволяє. Це не зовсім так: я не битимуся на людях, але інша річ родичі — тут за Аттікуса я лупцюватиму кожного, починаючи від двоюрідних братів та сестер і далі. Френсіс Генкок, наприклад, довго мене пам'ятатиме.

Аттікус подарував нам духові рушниці, але стріляти не навчив. Тому дядечко Джек узявся нас трохи підучити, бо нашого батька, як він висловився, рушниці не цікавлять. Одного разу батько сказав Джемові:

— Я б хотів, щоб ти стріляв у бляшанки десь на задвірку, проте знаю, що битимеш пташок. Можеш бити сойок — скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, але запам'ятай: убити пересмішника — великий гріх.

Я вперше почула, щоб Аттікус сказав: це робити — гріх, і спитала міс Моді, чому гріх.

— Твій батько має слушність,— відповіла вона.— Пересмішники не роблять ніякої шкоди, а своїм співом дають нам велику радість. Вони не завдають шкоди нашим садам, не в'ють гнізд в амбарах, вони тільки співають, виливаючи нам свою душу. Ось чому гріх убивати пересмішника.

— Міс Моді, наша вулиця дуже стара, правда?

— Вона існувала ще до того, як виникло місто.

— Я не про те,— люди на нашій вулиці всі старі. Навкруги, крім нас із Джемом, і дітей більше немає. Місіс Дюбоз, мабуть, скоро сто років, міс Рейчел теж стара, та й ви і наш батько уже старенькі.

— П'ятдесят років — це ще не старість,— відказала міс Моді ущипливо.— Поки що мене не возять у колясці. Ваш батько, здається, теж ходить сам. Хоча, повинна признатися, хвала богові, що згорів мій старий склеп, я таки стара, бо вже не могла впоратися з ним... Воно, мабуть, і справді так, Джін Луїзо, вулиця наша трохи підстаркувата. Тут з молоді нікого й не побачиш.

— Тільки в школі.

— Я кажу про дорослих молодих людей. Ви з Джемом щасливі, що батько ваш немолодий. Було б йому років тридцять — ваше життя склалося б зовсім інакше.

— Авжеж, інакше. Аттікус нічого не вміє робити...

— О, ти його ще не знаєш,— зауважила міс Моді.— Він ще повний енергії.