Індійські народні казки, стр. 18
Якось сиділи вони невеселі на своєму городі, де на грядках росли гарбузи, і старий скрушно зітхнув:
— Ех, якби ж то в нас був синочок…
Тільки старий це вимовив, як до нього з грядки підкотився гарбуз і вигукнув:
— От я вам і буду синком!
Поглянув на нього старий, здивувався: чи ти ба — гарбуз, а розмовляє людським голосом! Та все ж неабияк зрадів гарбузові, наче й справді рідного сина знайшов.
Взяли старий зі старою сина-гарбуза і стали жити втрьох у хижці. Старий і стара на полі цілісінький день, а синок-гарбуз їм їсти варить та в поле носить. Не натішаться синком-гарбузом названі батьки, люблять його, леліють, як рідного сина.
А синок усе ріс та ріс. Аж настала пора йому женитися. Прийшов він якось у поле до батьків та й каже:
— Шукайте, тату й мамо, мені наречену!
Ті спершу тільки засміялися, а тоді й посмутніли:
— Та яка ж дівчина, синку, вийде заміж за тебе?
— Коли так, то не сумуйте, — заспокоїв їх син-гарбуз. — Я сам знайду собі дружину. Ось побачите, що я одружуся з царівною!
Зібрався син-гарбуз і подався у світ білий шукати собі наречену. Довго ходив-бродив він, багато країн пройшов, багато всяких див, аж ось опинився в одному царстві, де правив цар, у якого було семеро дочок. А цар той саме покликав до себе всіх дочок і спитав у них:
— А скажіть мені, донечки мої любі, чиїм розумом ви живете?
— Твоїм, таточку! — в один голос гукнули шестеро дочок. — Якби ти не був царем, не був нашим батьком, то хіба б жили ми в таких розкошах, у такому багатстві, хіба жили б щасливо!
Цареві приємно було чути ці слова. Проте сьома донька, найменша, нічого не відповіла на батькове запитання.
— А чого ж ти мовчиш? — спитав цар. — Ти хіба не моїм розумом живеш?
— Ні, тату, — щиро мовила та. — Я своїм розумом живу.
Царя і вразили, і розгнівили доньчині слова. Він аж на обличчі змінився; очі його спалахнули.
— Он як ти цінуєш батьківський розум та ласку! Ти, бачу, загордилася й запишалася! Вже й батька ні за що маєш! Ну гаразд, побачимо, що пошле тобі доля!
І цар звелів віддати найменшу царівну за того, хто вранці перший підійде до царського палацу.
Найменша царівна не злякалася батьківської погрози — вона була горда й твердо трималася свого слова.
А тим часом юнак-гарбуз блукав столицею і вранці, як на те, опинився біля царського палацу. Цар здосвіта вже сидів біля віконця й виглядав, хто ж нагодиться перший. Побачив юнака-гарбуза і мерщій гукнув найменшу доньку:
— Он поглянь, який чоловік судився тобі!
— Що ж, я згодна, — покірно відповіла царівна.
Відгуляли бучне весілля. Молодята подалися до дому молодого. Цар за донькою не дав ніякого посагу, провів їх без усяких почестей; царівні та її чоловікові-гарбузу довелося йти пішки.
Йшли вони так, ішли, натомилися й зголодніли. Коли це бачать — росте при дорозі хлібне дерево. Зрадів чоловік-гарбуз і сказав:
— Я зараз залізу на дерево, натрушу плодів, а ти збирай!
Так вони й зробили: чоловік-гарбуз струшував плоди, дружина збирала. Потім чоловік-гарбуз почав злазити на землю. Зненацька він оступився й полетів сторчголов униз. Вдарився об землю й розколовся навпіл.
Царівна залилася сльозами:
— Бідна моя голівонько! Що ж мені тепер робити? Ой, де вже мені жити своїм розумом!
Голосила так вона, пригадуючи, як розгнівався на неї рідний батько, як насміхалися рідні сестри, розкаювалась, що не послухала їхньої ради, що так відповіла батькові.
Так тужила та голосила вона — аж коли почула біля себе знайомий голос:
— Не побивайся, дружинонько, люба! Я не помер, не розбився, я тільки перевдягнувся!
Глянула царівна, а перед нею стоїть її чоловік, уже в людській подобі — гарний, веселий, ставний. Нетямлячись від щастя, царівна кинулася йому на шию.
Звістка про це диво рознеслася по всіх усюдах. Докотилася вона й до царя. І він з царською сім'єю вибрався в гості до зятя, не вірячи, що таке може бути. Та коли приїхав і на власні очі побачив, що так і є, як люди кажуть, став на всі лади вихваляти меншу доньку, яка живе своїм розумом. А шість її сестер дивилися на неї та на чоловіка, заздрили і карталися: мовляв, чого ми й собі не казали, що живемо своїм розумом; тоді б і ми мали красенів-чоловіків… Менша сестра своїм розумом он чого добилася, а ми лишилися ні з чим!
Та й цар жалкував, що негарно повівся з донькою. Хотів віддати їй півцарства, щоб хоч якось спокутувати свою провину, але донька відмовилась, сказавши:
— Ні, тату! Краще вже ми житимемо своїм розумом!
Бо й справді: треба свій розум мати, а не в людей позичати!
СОНЦЕ, ВІТЕР І МІСЯЦЬ
Була собі колись мати Зірка, і мала вона трьох дітей — Сонце, Вітер і Місяць.
От якось вирядилися Сонце, Вітер і Місяць до дядька Грома та тітки Блискавки в гості.
Зібралися й пішли. А мати лишилася вдома на господарстві.
Сонце та Вітер були невдячні діти, думали тільки про себе. В гостях вони добре наїлися, а про матір і не згадали.
А Місяць був добрий син, чуйний, сердечний. Щоразу, як до столу подавали нову страву, він ховав трохи й для матері.
От вернулися діти додому, мати їх і питає:
— Чим вас там пригощали? А мені ви принесли що-небудь?
Сонце відповідає:
— Я наїлося досхочу, а тобі нічого не принесло. Хіба ж я задля цього в гості ходило?
Вітер каже:
— Я до дядька з тіткою теж не за тим у гості ходив, аби додому щось нести. Зате сам я добре пообідав.
А Місяць виклав на стіл усе, що приніс із собою. Вийшов такий обід, якого в їхньому домі ніколи не бувало.
Тоді Зірка повернулася до Сонця та й каже:
— Ти думало тільки про себе, щоб тобі добре було. За це я зроблю твоє проміння таким палючим, що люди, побачивши тебе, заплющуватимуть очі й запинатимуть голови.
Потім Зірка мовила до Вітра:
— І ти такий само жадібний: про матір теж не згадав. То вій же тепер палючою спекою. Ніхто тебе не любитиме, всі одвертатимуться від тебе.
А Місяцю Зірка лагідно сказала:
— Любий мій сину! Ти не забув про матір, подбав про неї. Ти будеш ясним і прохолодним, і всі люди любитимуть тебе.
Ось чому індійське сонце таке гаряче, вітер такий палючий, а місячні ночі — ніжні й прохолодні.
СЛУГА ЗА ГРІШ
Жив-був цар і мав він трьох синів. А ще був у нього великий пишний садок, і яких тільки дивовижних дерев та квітів не було в тому садку! Та от біда — коли садок укривався цвітом, звідкись вихором налітали коні, трощили дерева, толочили траву й квіти. Сердився цар, наказував сторожі очей не стуляти, садок пильнувати, однак ніщо не допомагало — знову налітали коні, ламали все, топтали, трощили, плюндрували.
І тоді по всій державі забили в барабани, загукали глашатаї.
— Гей, люди добрі, слухайте царську волю! Хто лютих коней половить, того в нагороду царством обдарують!
Почули царевичі батьків указ і сполошилися. Поговорили, порадилися між собою й вирішили самі садок стерегти, самі коней-лиходіїв ловити. Бо якщо хтось інший коней половить, вони позбудуться царства, муситимуть або коритися новому цареві, або піти світ за очі.
І стали вони по черзі стерегти садок. Перший пішов старший брат. Всеньку ніч не спав, по садку ходив, а під ранок задрімав. І відразу ж налетіли лихі коні, все потрощили, поламали, витоптали та й помчали геть. Старший син прокинувся, дивиться — садок поламаний, потоптаний, потрощений. Зітхнув він гірко, та що вже тут вдієш!
Наступної ночі пішов стерегти садок середульший брат. Всеньку ніч не стулив очей, а вдосвіта присів на хвильку й не помітив, як заснув. І знову налетіли коні, все поламали, потоптали, пом'яли й помчали геть.
Середульший брат аж похолов.
«Пропало наше царство! Не зумів садка встерегти! А на меншого брата надії ніякої», — подумав він.
Третьої ночі пішов стерегти садок менший царевич. Став він думати, як би його не заснути. Бо ж розумів — коли засне хоч на мить, потопчуть садок люті коні! І придумав царевич хитрість: розрізав мізинець, посипав ранку сіллю з перцем і почав стерегти садок. Де вже тут заснути, коли мізинець щемить, вся рука ниє! Ліг він у високу траву, зачаївся. Болить йому палець, однак лежить царевич тихо, не ворухнеться. А коні-розбійники як уродилися — мчать до садка. Та царевич був насторожі, зірвався на ноги, схопив ватажка коней і вмить його стриножив. А табун помчав геть.