Чорний іній, стр. 50

Німці починали нову атаку.

Гревер ковзнув ліворуч по коридору, притискаючись до стіни, просунувся до апендикса. Зазирнув за ріг — порожньо, тільки двері рипіли й хиталися на вітрі. Він міг піти. Але куди? І навіщо?

Проскочив далі. Ліворуч розпласталося чиєсь мертве тіло. Він упізнав Ерслебена. «Ось він — кінець... Чи довго ще?..»

Те, що він задумав, було безглуздям. Але він хотів це зробити. Не задля когось — для себе. «Жест очищення?..»

Ліворуч методично торохтів кулемет. Чи надовго його вистачить?

Він досяг відсіку, де тримали полонених англійців. Простягнув руку до замка, але обірвав рух на півшляху, помітивши, що двері незамкнені. Погане передчуття ворухнулося всередині.

Праворуч знов розпалювалася стрілянина, й коридором літали сліпі кулі. Ліворуч промайнула чиясь спина. Ланґер? Здається, він... А навколо — нікого. Він штовхнув двері і ковзнув усередину, тримаючи пістолет напоготові.

Видовище, що постало перед очима Гревера, змусило його здригнутися. Увесь відсік був забризканий кров'ю, троє англійців розметалися в кривавій калюжі. Він заплющив очі, не витримавши їхнього жахливого вигляду, — їх, беззбройних, розстріляли впритул, перетворивши на криваве місиво... З метрової відстані... Кулі дзьобали їх і тоді, коли вони були вже мертві... «Не може бути! Хто? Ланґер? Навіщо? Геть! Швидше!..»

Він кинувся туди, де щойно промайнула спина Ланґера. Попереду, біля самих дверей, прихованих від нього вигином коридора, вибухнула граната, почувся чийсь зойк, кулемет захлинувся. Він стрибнув уперед і праворуч, до тамбура. Привалився до одвірка, втягуючи ніздрями тротиловий сморід, що розтікався по кутках. Серце билося в шаленому ритмі, заломило у скронях. Рвонув двері тамбура й побачив — у розламаному отворі виник чужий ведмежий силует. Ланґер, який причаївся за перетинкою, з розмаху опустив автомат на голову десантника. Велетень зі стогоном впав на коліна, витягся біля ніг Ланґера, поряд з двома мертвими кулеметниками. А лікар не кинувся до перекинутого кулемета, не почав стріляти в отвір, він повільно, без остраху, наче хизуючись своєю байдужістю до тих, хто крізь пролом повинні зараз удертися до барака, почапав до червоного...

«Там більше нікого немає, — здогадався Гревер. — Нікого. — Ця думка звеселила його. — Який ідіотизм! Але чому їх так мало?..»

Нахилившись, Ланґер наблизив автомат майже впритул до потилиці людини, яка нерухомо лежала ниць, і тільки тепер трохи повернув голову й, глянувши спідлоба, помітив заціпенілого на порозі тамбура Гревера. Очі їхні зустрілися, і обом здалося, що вони все один про одного зрозуміли. Рука Гревера легко піднесла парабелум, рух був майже інстинктивний. Він вистрілив лише раз. Куля ввійшла Ланґерові точно всередину лоба.

«Кат», — ледь ворухнувши губами, мовив Гревер і, різко розвернувшись, кинувся до свого кабінету.

На півдорозі з житлового приміщення раптом вистрибнув червоний — ледве не збив його з ніг. Він навіть устиг підвести автомат, та Гревер, який відлетів до протилежної стіни, встиг вистрілити раніше. Те, що відбувалося за спиною, його вже не цікавило. В душі виникло відчуття полегкості, несерйозності всього — бою, експедиції, життя. Він навіть не встиг прислухатися до цього нового відчуття, лише здивувався спогаду про те, як рука його імпульсивно спрямувала пістолет у лоб Ланґера і палець смикнув за гачок. Він зненацька усвідомив, що крізь усе пережите прорвалося на поверхню рішення.

Гревер відчув, як знагла занили зуби.

Старшина повільно приходив до тями. Голова гула так сильно, що йому здалося, ніби він усередині величезного дзвона. «І відхайдокало ж мене якесь фашистенятко... Ледве мізки не вилетіли... Чому ж не добив? — він насилу розплющив очі. — Де це я?..»

Згадав, як басамужили від дверей кулеметні траси і вони з Назаровим змушені були впасти на сніг...

— Хто б міг подумати, що цей смердючий хлів напханий такою поганню! — Назаров, стримуючи стогін, намагався жартувати. — Виявляється, там фашисти.

Згадалися лють і відчай: без гранат нема чим придушити цей клятий кулемет.

Старшина кинув тіло праворуч і поповз, починаючи обхідний маневр. За спиною стукотів назаровський автомат. У поріділій білій завісі миготіли постаті своїх, які атакували бічний вхід.

Несподівано ліворуч, окреслюючи велику дугу і лишаючи за собою вихор білої порохняви, увірвалися в поле бою похилені нарти, що ледве утримувалися на полозах. їх тягли шість виснажених, розшарпаних і закривавлених собак, а в нартах угадувалася людська постать, що безсило звісилася набік. Зробивши різкий поворот на вузькому п'ятачку перед бараком, знесилені пси перекинули нарти і загрузли в снігу. Німець вивалився на віражі і лежав тепер за двадцять кроків від старшини. Він не ворушився. «Звідки їх чорти принесли? З ким із наших перетнулися їхні шляхи?.. Потім з'ясуємо... Час, час!..»

І тут старшина угледів, що Назаров, через силу загрібаючи руками сніг, повзе до нерухомого німця, що розпластався біля перекинутих нарт. Від кулеметника не приховався цей рух, він одразу переніс вогонь на Назарова, і його тіло смикнулося під свинцевим струменем, перш ніж Назаров устиг сховатися за горбом. Старшина почав люто й методично всаджувати у чорноту розчахнутих дверей короткі черги. Сенсу руху товариша він не вловив, але розумів, що той робить це недарма. А час минав.

Назаров тим часом відчайдушним стрибком дістався нерухомого тіла й завовтузився коло німця, силкуючись відчепити гранати. «Чи вистачить у нього сили докинути їх до мене? Конає хлопець...»

Сніг навколо Назарова закривавився, а сам він усе частіше опускав голову і завмирав.

А час минав.

Старшина бив уривчастими влучними чергами — на друзки розтрощив східці, поріг та одвірок, але кулеметника зачепити ніяк не вдавалося — барак стримів на палях.

Першу гранату Назаров не докинув до старшини лише на метр, й одразу ж навколо неї кулі звихрили сніг. Старшина крекнув скрушно і, перш ніж спробувати дотягтися до гранати, вирішив дочекатися другої. Назаров трохи підвівся, щоб кинути її, та фашист, який чекав саме на це, розітнув повітря густою чергою. Свинцевий струмінь перекинув його навзнак, і він застиг з витягнутою рукою, у якій була затиснута граната, потому почав повільно-повільно опускатися на кривавий сніг.

Старшина миттю підтягнув до себе першу гранату й швиргонув її в чорноту отвору. Вогняний смерч підкинув кулемет разом з обслугою, потрощив на друзки все, що впродовж трьох хвилин було нездоланною перешкодою на їхньому шляху.

А згодом, уже в будинку, незважаючи на весь досвід і обережність, він наразився на вбивчий удар ззаду, і його огорнула пітьма.

... Він обережно роззирнувся. Десь у дальньому кінці коридора стрекотіли автомати. «Скільки ж я провалявся? Наші давно всередині...» Він підігнув ноги й сів. Долаючи запаморочення, спробував звестися на повний зріст. «Вперед!» Озирнувся на розпанаханий отвір, побачив понівечене тіло Назарова й примусив себе йти вперед.

Полоненого гауптмана Сиротін заштовхнув у першу-ліпшу нішу. Заарканив мотузом шию і ним-таки обв'язав ноги, перевернув німця на живіт. Стрілися поглядами. У сльозавих очах фашиста каламутилася ненависть...

Вискочив у коридор. Уздовж стіни, скрадаючись, пересувався чужий розмитий силует.

— Батю! Дуло ззаду!

Черга. Командир устиг відсахнутися, а німець упав, прошитий кулями впритул. Ліворуч, біля відчинених дверей, — двоє. Він мчав на них, мов знавіснілий, і бачив на їхніх обличчях розгубленість, хоча він був один. Мабуть, вигляд у нього був страхітливий, і від того, що він викликає такий жах, самому зробилося страшно.

Ляда на горище чомусь виявилася піднятою, і це не сподобалося Гаральду. «Хтось тут побував... Тільки-но...» Обережно спробував заглянути вниз, за крайку. «Начебто нікого... А драбини нема...» Гаральд стрибнув. Тоді Джафар.