Чорний іній, стр. 41

— Але ж існує система екстреної ліквідації, пане майоре... — випередив старшого за званням Ерслебена лейтенант Фогль.

Від ока Гревера не приховалися стиснуті губи обер-лейтенанта. «Реакція аристократа», — відзначив він.

— Перепрошую, лейтенанте, — він зупинився перед Фоглем, — я не перший рік займаюся цією справою, і мій бойовий досвід та інтуїція розвідника дають усі підстави припустити, що червоні на цьому острові — зарізяки, котрі прекрасно уявляють, як провадяться подібні операції. Й мене геть не здивує, якщо у вирішальний момент, коли тут на весь окіл лунатиме стрілянина, система екстреної ліквідації раптом відмовить. Хочу, щоб це не було несподіванкою і для вас. — Слова «система екстреної ліквідації» Гревер навмисно виділив, надавши голосу інтонацій шкільного вчителя. — Тому частіше продзвонюйте ланцюги, що ведуть до зарядів.

Фогль знітився, а Ерслебен буденним і немов примирливим голосом повідомив про те, що, позаяк об'єкт працює у напруженому режимі, його люди дуже завантажені, й виділити двох солдатів вельми скрутно.

— Добре, я сам їх виберу з допоміжних підрозділів. Ви вільні.

Після того, як німці, погорлавши й пострілявши задля остраху, вгамувалися, Байда повернувся до того місця, де годину тому вони залишили рюкзаки та лижі. Годину тому... Були надії, була перспектива, сказав би командир. Годину тому був живий Ігнат! А тепер?

Байда знову рушив до барака. З великими труднощами відшукав кружний шлях і підкрався до розташування німців. Йому вдалося наблизитися на мінімальну відстань, майже впритул до сарая. Тут була зручна лунка, яка замаскувала Байду цілком. Він зробив неширокий жолоб у сніговому наддуві й почав стежити.

Байда чіпко стежив за розміреною ходою вартового, і перші ж хвилини дали сякий-такий результат — він бачив, що німці не подвоїли варту. Намагався скласти план, рахуючи кроки й секунди. Щось не складалося... Невже їхні попередні дії були єдино можливі? Трохи далі він помітив другого вартового, що стеріг антенне поле. Раніше його там не було. Потім його почала змагати холоднеча, змушуючи напружувати вимучені м'язи. Він відчув, що починає замерзати.

«Ще півгодини, година й... — Подивився на годинник. Контрольний термін минав за годину двадцять. — Потім наші почнуть штурм. Я не дотягну. Навіть не встигну зняти вартового й повторити нашу спробу. Отже, зараз?»

Немов перекреслюючи його відчайдушне поривання, вікно на горищі прочинилося і з нього виткнулася голова, а внизу з'явився німець з драбиною на плечі й дерев'яним ящиком у руці. В ящику були столярні інструменти. Він неквапно приладнав драбину, поліз по ній до вікна. Вони почали лагодити дерев'яні стулки, що їх зламав Валєєв.

«Мабуть, устиг Ігнат капітально пошурувати, — подумав Байда. — От гади, тепер мені геть труба. Не зрушиш...»

Він спробував поворушити ногами, розганяючи вистуджену кров, та цієї ж миті його увагу привернули двері, які рипнули й відчинилися майже поряд з його сховищем.

Німців було троє. Двоє одягнуті по-похідному, з повною викладкою, з лижами. Третій, офіцер, одягнувся легше, і вітер нещадно шматував комір тужурки. Байда впізнав його. Це був той, хто майже добу тому перетнув їхній шлях на нартах. Його загрозливий погляд запам'ятався Байді. «Давній друг, ковінька твоїй матері...» Рука лейтенанта мимоволі смикнулася до автомата. Але він знову заціпенів, щойно вітер доніс уривки хрипкої мови офіцера.

— Запам'ятайте, Штоттеле, те, в сумках, має надзвичай... для рейху. За цим... червоні та англійці. Вам... За жодних умов... Відповідаєте... Хайль...

Тільки зараз Байда помітив, що на спинах у солдатів не звичайні речмішки, не ранці, а досить важкі, великих габаритів шкіряні баули.

«Папери?.. Полюють червоні... Машина? Не може... А якщо розібрали? Дурниця! Документація? Найвірогідніше... Рішення? Наздогнати? А наказ? Але ж це і є наша мета! Не поспішай... Половина, лише половина... а машина? Що важливіше? Швидко! Зараз, зараз, не поспішай... Папери... Куди вони їх переправляють? Шансів тепер таємно пробитися на горище — мізер, майже нуль... Дочекатися атаки та... не дочекаюся, замерзну... Та навіть, якщо й дочекаюся, — шансів ніяких... Враховуючи мій стан на той час. Але тоді, напевно, випустимо з рук папери. Ту саму половину нашого завдання. Отже, переслідувати? Двоє проти одного. Не таке вже фатальне співвідношення... Навіть враховуючи мій стан... На той час... Ну, вирішуй!»

Коли він дозволив собі визирнути з-за наддуву, офіцер стояв на верхній сходинці біля дверей і дивився в спини двох силуетів, що віддалялись у західному напрямку.

«На узбережжя, до метеостанції пішли. Час і мені рушати...»

Він обережно поповз назад, збираючись обійти німців далеко стороною, попід льодоспадом, і вийти навперейми до того місця, де вони вчора вже проходили разом з Валєєвим.

Старшина плиском ліг на лижі. Перед тим поєднав їх скобою, щоб не роз'їжджалися.

«Волокуша. Тільки волокти доведеться себе. Ковзання гарне. У будь-якому разі це краще, ніж орати носом по заметах».

А в голові, наче заповіді Господні, спливали пояснення командира:

«Всю систему кабелів від приймачів та передавачів вони не можуть сховати в кригу. Льодовик — система хитра, шаруватий він — дихає, рухається, напруження між шарами різне, тому кабель може перетерти, розірвати. Тягти кабелі в повітрі не надійно — опори треба ставити, а вітер буває ураганний, іще — крижані сповзання, опори валитися почнуть. Через це їм довелося й щогли кріпити на твердому фундаменті, на скелях. Єдиний спосіб — пустити кабель поверхнею криги, по снігу. Так, завданнячко нічого собі, — підсумував старшина. — Воно б і нічого, якби не той анциболотник, що антени стереже...»

Він знову роззирнувся. З-поміж невеликих засніжених горбів були помітні щогли. Витикалися вони, здавалося, зовсім близько, за якихось десять метрів. Але так тільки здавалося. Він активно запрацював руками, й лижі легко понесли його вперед, та щогли й далі маячіли попереду на тій самій відстані.

«Сорок хвилин туди, сорок назад, сорок на роботу... Та десять на непередбачені обставини. Дві години десять хвилин... Повинен встигнути. А місце німець вибрав виграшне. Природа неначе чекала на нього. Майданчик майже рівний, і розмір підходящий... Щогли, звичайно, запаралелені... Та вся система, мабуть, паралельна, хіба ж вони дурні?.. Торохнути б увесь жмут кабелів, і справі кінець... Але нам ще передавач знадобиться... Отже, одну антену передавальну... На яку він показав? Ось вона, друга — ліворуч... Треба її зберегти. Вони обов'язково спробують пустити все це до дідька, коли осиковий кілок проб'є груди. А ми їм... дулю... Надто відхилився праворуч. — Він звів голову. — ...Трохи далі немов западина... неглибока, але придатна... Біля підніжжя кожної накидано каміння, щоб не попадали... Розтяжки теж укріплені... Де цей покидьок? Он стирчить... біля четвертої щогли. Ганси підвищили пильність. Чого б це?.. Коли вперше стежили, тут поста не було. Ми його не враховували... Тепер мені розсьорбувати. От супостат, він жодної секунди на місці не стоїть, це ускладнює справу... Непомітно наблизитися до другої щогли не вдасться. Це просто неможливо. Вартовий обов'язково помітить».

Старшина уповільнив рух. Зупинився. Притис лоб до лиж.

«А коли забити? Доповзти непомітно? Навіть якщо це вдасться, то зчинять ґвалт у бараці, він же на видноті... Небезпечно — миттєво поставлять всіх на ноги. Хай йому грець!»

Він знову звів голову. До найближчої щогли залишалося сто метрів.

«Від щогли до барака тягнеться провислий трос. Щоб не заплутати, як хуртовина почнеться... Навіть червоним відмаркували. Якби ще й дротик, що веде до заряду, відмаркували, я б цьому Айхлерові своїх сто грамів віддав. Нехай би хильнув, сволота, за нашу перемогу».

Вітер жбурляв у обличчя колючі сніжини, заважав йому вдивлятися. А де вартовий? Старшина напружено озирав скелі, що темніли зовсім поруч. Нікого! Він і далі терпляче вичікував.