Чорний іній, стр. 26

Вони подолали ще близько кілометра. Йшли у спільній зв'язці на страховці. Ран ішов попереду вервечки. Його біла широка спина з прив'юченими лижами раптом завмерла метрів за сорок попереду. Він озирнувся і глянув у бік Айхлера. Знову щось дивне примарилося Айхлерові в цьому погляді, щось тривожне, небезпечне. Звідкілясь безгучно завихрилася думка: вже хвилину каміння й крига під його ногами підозріло відлунюють — під ним порожнеча! Чи це тільки здається?

«Скріплене льодом каміння висить над прірвою, утворюючи своєрідне склепіння. Ледве крига підтане, як склепіння не витримає й обвалиться! Ані міцності льоду, ані глибини тріщини не знає ніхто... Чи міцно зчеплені камені, щоб витримали вони вагу людини?.. О, мій Боже! Ран, напевне, дійшов до краю провалля і зараз уже в безпеці. Але, якщо пройшов один, то... це зовсім не означає, що пройде другий, третій... Можна зупинитися чи обов'язково треба рухатися далі?.. А якщо лягти і поповзом?.. Збільшиться площа і зменшиться тиск... Чорт забирай, я геть не знаю, що робити в таких випадках... А якщо крикнути солдатам, які йдуть позаду, щоб уважніше страхували? Не обвалиться від крику?.. Але чому фельдфебель не попередив?! Чи, може, я, поринувши у свої думки, проґавив його сигнал? Тварюка! Схотів посміятися з мене?.. Він ще потанцює в мене... він у мене...»

Йому залишалося до фельдфебеля, який незворушно бовванів попереду, ще кроків двадцять, коли позаду пролунав сухий тріск, а під ногами задвигтіло, наче під час землетрусу. Радше інстинктивно, ніж керуючись розумом і досвідом, Айхлер упав на сніг долілиць, з усіх сил намагаючись устромити дзьоб льодоруба у фірн.

Зв'язка занадто розтяглася, Ран вирвався неприпустимо далеко вперед, користуючись тим, що весь запас мотузки знаходився в нього. Наступний за Айхлером єфрейтор Фегман перебував на відстані не восьми-дев'яти метрів, як вимагала інструкція, а за п'ять метрів від нього, зате ті, хто йшов позаду, розтяглися метрів на п'ятнадцять-двадцять. Рядового Хензеля Айхлер не побачив. А останній у зв'язці Вебер борсався біля краю криги по той бік тріщини. Фегман також розпластався на льоду. Айхлер не хотів у те вірити, але вона була перед очима... Тріщина! Хензель провалився!

Ривок від падіння Хензеля завдяки довжині мотуза не був надто сильним, і Веберові хоч і не вдалося встояти на ногах, пощастило ввігнати льодоруб у крихку поверхню глетчера. Він зміг закріпитися на кризі. Потім почав швидко вбивати в сніг льодоруб, глибоко, по самісіньку голову. Те саме робив і Фегман.

Айхлер, заворожений страхом, стежив за їхніми діями. Потім відчув судомне заціпеніння в усьому тілі, облизав пошерхлі губи й озирнувся. Ран повертався! Він спокійно і, здавалося, неквапно наближався по підступному снігу. Айхлер у ці короткі хвилини із страшною ясністю зрозумів: його життя зараз цілковито залежить від цієї людини, яка впевнено насувається на нього. Він відчув до фельдфебеля тяжку, люту ненависть, від якої заклекотіло серце.

Разом з фельдфебелем, що саме наспів, Вебер і Фегман швидко спорудили якусь систему з карабінів та мотузяччя й почали витягувати Хензеля.

«Здається, в них це називається поліспаст... Але чому Хензель не подає ознак життя?»

Айхлер сперся на лікті й лише тепер усвідомив безглузду двозначність свого становища — він, командир групи, як боягуз, прикипів до криги, тоді як його підлеглі самостійно намагаються врятувати бойового товариша. Не маючи сил остаточно подолати страх, він повільно звівся на ноги і, намагаючись ступати в слід фельдфебеля, підійшов до солдатів, які витягли, нарешті, на лід нерухомого Хензеля.

Ран нахилився до нього, підняв повіки, потім спробував намацати пульс. Айхлер дивився на широку спину фельдфебеля, і знов його захлеснула хвиля люті від пережитого приниження, яка змусила важко перевести дух. «Як він пройшов повз мене?! Як повз порожнє місце... замалим не засипавши мені очі крижаною потертю. Лайно! Стривай, я тобі ще віддячу! — Раптом мозок пронизав страшний здогад. — Він хотів, щоб у цей розлом звалився я! Ось чому він навмисне випередив усіх, ось чому так дивно дивився на мене. Точно!»

— Мертвий, — констатував Ран, випроставшись, і повернувся до Айхлера, відчувши його наближення спиною. — Перелом основи черепа.

— Чому ви відійшли на неприпустиму дистанцію, обер-фельдфебелю?! — не реагуючи ані на мертвого Хензеля, ані на діагноз Рана, загорлав Айхлер. — Ви порушили інструкцію, Ви... Коли повернемося на базу, я доповім про вашу поведінку.

Ран незворушно дивився у зблідле обличчя гауптмана Айхлера.

— Якщо ви пригадуєте, пане гауптмане, я попереджав, щоб мотуз між тими, хто йде у зв'язці, не провисав, це виключає динамічний поштовх на точку страхування. Ми перебуваємо у бойовій обстановці й не маємо часу на підготовку аварійної системи. До того ж вона зараз узагалі не потрібна, тому що ми йдемо без грудної обв'язки і не по схилу, а по майже рівному льодовику. Крім того, я нагадав, що під час руху закритим глетчером льодоруб тримають напоготові дзьобом наперед, просунувши його в петлю провідника за п'ятдесят сантиметрів від грудей. Саме завдяки цьому залишився живим Вебер. А в тому, що Хензелю вже не допоможеш, нашої провини немає. Він сам додибав до того світу. Зійшов зі стежки, лише крок убік... Хлопцю не пощастило: він ударився шиєю об скельний виступ.

Айхлер весь час поривався зупинити демагогію фельдфебеля, аж нарешті його прорвало:

— Мовчати! Ви порушили інструкцію...

— Інструкцію порушили Ви, пане гауптмане, — спокійно ігноруючи надмірну збудженість Айхлера, проказав Ран. — Ведучим у зв'язці йшов я, але темпу не дотримувались Ви. Насмілюся нагадати, що командир групи — Ви і відповідаєте за нашу безпеку також Ви. В разі судового розгляду Вебер та Фегман стануть на мій бік.

— Що-о?! — очі Айхлера звузилися. Чи не вперше в житті він відчув шалену лють, яка вмить переповнила все його єство, аж дух забило. При цьому його кулаки стисли льодоруб з такою силою, що Ран, помітивши несамовите збудження гауптмана, застережливо поклав долоню на руків'я свого автомата.

— Бунт?! — заверещав Айхлер в істеричному шаленстві. Обер-фельдфебель виструнчився, не знімаючи, однак, руки з автомата. — Ви... трибунал!... — він захлинувся.

Його затрясло. Силкуючись припинити тремтіння, він стрімко розвернувся й скомандував:

— Хензеля назад у розлом. Речі забрати й розподілити між собою. Документи — мені.

Коли за десять хвилин вони знову обережно рушили вперед, першим у зв'язці йшов Фегман, за ним — обер-фельдфебель. Айхлер не бажав підставляти йому спину, а останнім гауптман поставив єфрейтора Вебера.

32

«Ну що ж, хоч час підбивати підсумки ще не настав, перший з них доволі сумний — ворожий десант свідчить: наше місцеперебування вже не є для ворога таємницею. І такі громіздкі засоби щодо забезпечення надтаємності нашої експедиції втратили дієвість. Належало ощадливіше використовувати наші можливості, панове генерали! Але нашими порадами знехтували, начальству, як завжди, видніше. Тепер ми змушені будемо обмежитися супроводом операції «Вундерланд», і після її закінчення експедицію доведеться терміново згортати. Ризикувати наші пруські барони не захочуть.

У Центрі моє повідомлення про ворожий десант викликало несподівано серйозну стурбованість. Вони перестраховують свої керівні крісла так, нібито ми, ті, хто служить тут, геть не усвідомлюємо важливості нашої місії і тих обставин, що склалися. Вони пообіцяли підводний човен, що патрулюватиме найближчий квадрат. В нашому становищі, гадаю, це не буде зайвим, адже допомога — завжди непогано. Втім, чим вони зможуть допомогти? Своєю стоп'ятиміліметровою гарматою та десантом з двадцяти чоловік? Якщо додати до цього ще два десятки чоловік з «Фленсбурга», то це була б доволі значна сила, якби вони мали мобільність. Але Арктика сковує, ми позбавлені можливості маневрувати. У нас тільки двоє нарт, та й вони придатні лише для розвідки. Тому нам залишається одне — чекати.