Чорний іній, стр. 24

— Гришо, ми прийшли, Гришо! — говорив Крапович.

— Не чіпай його, Василю, — дерев'яним голосом промовив Смага. — Ця сволота непогано його впакувала. Навіть ременяччям прив'язали, щоб не втік. Ми його так на баркас і понесемо. Треба тільки ще чимось накрити. Швидко!

— Зачекай, професоре, — зупинив його Чорний. — На ось, приміряй, — він простяг ремінь з важкою кобурою, що зняв з лейтенанта. — І куртку не забудь.

Сам Чорний перевзувся в чоботи лейтенанта. Крапович натягнув фельдшерів бушлат, який знайшли під ліжком. Там-таки вони виявили шоколад, дві пачки галет, ліхтар та спокусливу флягу. Все порозсовували по кишенях. Знайшли ще один автомат.

— Готові?

— Будемо прориватися!

Несподівано з нош пролунав слабкий голос Щербаня:

— Зі мною не прорветеся, хлопці... Послухайте, що скажу, — ледь проштовхуючи слова пересохлим язиком, задихався гарячим шепотом Грицько Щербань. — їх тут десятків два...

— Вже менше, — увірвав його Смага, але одразу змовк під поглядом Чорного.

— ... Пост у тамбурі і ззовні, а на горищі, здається, станковий... я помітив, коли вони мене на мороз... До баркаса дійти не дадуть. Залиште мене... самі відходьте манівцями... через горище. Там і лижі... а я вас тут дочекаюся, а може, й допоможу чимось... зсередини. Вони мене більше не чіпатимуть, сам начальник заборонив... не хвилюйтеся. Тут тепло... а вам куди зі мною... Я діло кажу... — він задихнувся й закляк.

Всі мовчали. Нарешті Смага придушеним голосом, наче соромився самого себе, вичавив:

— Все це фігня, звичайно. Але в одному, браття, він правий... Ми, телепні, не враховуємо очевидне. Поранений на морозі не виживе.

— Так, у теплі ми опинимося нескоро... Хіба що на тому світі, так і там, кажуть, холоднеча...

— В цьому ти, Петре, маєш рацію, — підхопив Смага, — там ні махоркою розжитися, ані про дівчат побалакати... Отже, тепла ми йому забезпечити не зможемо. Значить?..

Запитання зависло в тривожній тиші. І всім водночас здалося, що вони чують гучне цокання секундної стрілки на безсилій руці німецького фельдшера. Крапович нахилився над годинником, зняв його й поклав до кишені.

— Скоро очуняє, — кивнув він у бік німця.

— А може, вріжемо їм, щоб очі рогом полізли? — немов роздумуючи, промовив Смага. — Вони ж зараз усі в наших руках, тепленькі, га, Петре? Півтора десятка сонних жевжиків — це ж раз чхнути!

— Авжеж. Тільки головою накласти можна. А ми Батькові живі потрібні. Це по-перше. А по-друге, того, що ми шукаємо, тут немає, воно на льодовику. Отже, доцільніше їх не винищувати, а відволікати. Ганяти, як зайців. І ти це розумієш не згірш од мене.

— Так, Петю. Це в мене емоції... Пробач.

Чорний нахилився до змученого Григорія й обережно стис Щербаневу долоню.

— Ми повернемося, Гришо, це я тобі обіцяю, — і, рвучко підвівшись, пішов до дверей. Губи Щербаня здригнулися й склалися в подобу усмішки. Говорити він не мав сили.

Смага згріб усі інструменти в одній із шаф, поклав до сумки з великим червоним хрестом, простяг Краповичу.

— Це столове срібло, Василю, бережи до мого особистого розпорядження.

Чорний обережно відчинив двері. В коридорі було тихо.

— Дочекайся нас, чуєш, Григорію... — Смага востаннє глянув на Щербаня.

Долина виглядала похмуро й викликала в Цвяхові суперечливі почуття.

«І не обійти ніяк, хай йому грець... А каміння! Лижі зняти, лижі начепити... Всі тридцять три нещастя на мою голову!..»

Куди він іде? Поближче до хлопців. До зони «підвищеної відповідальності», як казав командир. З тим, що він їх так і не наздогнав, доки вони діставалися німецької бази, він уже примирився — так склалися обставини. Тепер мусив діяти самостійно, як допоміжна сила. Але для цього потрібно подолати перевал, спуститися на льодовик... А там — льодоспад...

Коли на Великій землі він дізнався про поставлене завдання, то почав крутити голову, як його виконати, припускаючи найнеймовірніші варіанти. Тепер усе виявилося значно простішим. І страшнішим.

Він згадав, як тягнуло холодом в спину звідти, з прірви, де могла обірватися нитка його життя, як, сповзаючи по смертельно слизькому схилу донизу, він водночас сповзав у божевілля. Стоп! Солдатський ворог номер два — надмірна уява. На війні, та ще й у горах, та ще й у полярних умовах не можна домислювати, що було б, якби... Тоді захочеться якнайшвидше злиняти звідси додому, «до матусі». Краще вже взагалі з погреба не вилазити. Вперед, лайдаче!

Далі на південному сході сніг лежав суцільним покривом і в долині, й на схилах. «Сніг — це добре. Сніг працює на мене.

Вперед, Іване! Терпіти й чалапати, дибати й терпіти! Метр за метром, година по годині».

Він підбадьорював себе цими словами, як замовляннями безнадійно втомленої людини.

Коли вони вибралися нагору вузькими, нестерпно скрипучими сходами й у протилежному кінці коридору знайшли люк на горище, Чорний ледве втримався від лайки — певна річ, горище було на замку. Але Смага жестом заспокоїв полтавця: замок був точнісінько такий, як на ляді підвалу, з якого вони втекли двадцять хвилин тому. Тоді ляду за собою замикав Смага. Куди він подів непотрібний, здавалося, ключ? Понишпоривши по кишенях, Смага його не знайшов.

У цей час внизу відчинилися двері, і вони завмерли, де хто стояв. Приглушене рипіння чобіт лунало просто під ними й нарешті стихло, віддалившись кудись праворуч.

— До вітру фріц пішов, — упевнено прошепотів Смага, — у них там клозет...

— Давай швидше ключ, — хрипким шепотом поквапив Чорний.

Метушливо нишпорячи по кишенях, Смага врешті видобув віднайдений ключ.

— Молись, Петре, щоб підійшов...

— Та я ж безбожник. Давай, Василю, — підсаджуючи Краповича собі на плечі, відповів Чорний.

На щастя, ключ підійшов, і за кілька секунд замок, злегка скреготнувши, відімкнувся. Знизу почулися кроки, це повертався німець. Вони знову заклякли на своїх місцях, сподіваючись на те, що зараз западе тиша. Але насподі щось діялося: донеслися уривки розмови, грюкання дверей, тупотіння, цього разу поквапливе, якась метушня.

— Треба змиватися. Ходімо, Василю.

За лічені секунди, тепер майже не криючись, вони опинились на горищі. Люк виходив на невеликий майданчик перед слуховим вікном, тьмяне світло вигравало полисками на кожусі кулемета з заправленою стрічкою. Вони шугонули у протилежний бік горища, на ходу висмикуючи лижі з невеликого штабеля, що знаходився під правим схилом даху. А галас унизу зростав. Навіть тут, під самісіньким дахом, до них долинали зойки й тупотіння.

— Швидше! — квапив Чорний.

Ударом ноги Смага розчинив навстіж дощані стулки на протилежному фронтоні й, не роздумуючи й секунди, стрибнув униз. Виборсавшись з замету, кинувся до рогу, на ходу виймаючи з кобури парабелум. Вартового із зовнішнього поста поки що не було видно.

Зверху важко звалився Чорний, за ним, майже одразу, Крапович.

За хвилину вони вже мчали на лижах по схилу, круто беручи на північний захід.

«Варто мені було на кілька годин залишити свій гарнізон, як у них надзвичайна подія — полонені втекли. Сам собою цей факт мене мало хвилює, що може зробити трійка знесилених голодранців, навіть озброєних? Проте позбавити їх єдино можливого прихистку на цьому острові — старої мисливської хижі у самому центрі — я просто зобов'язаний. Хто міг подумати, коли ми надибали її, що хижа комусь придасться! А вони неодмінно наштовхнуться на неї, никаючи по острову. Цього допустити не можна. І тоді вони обов'язково приповзуть назад. Тепло та їжа — інстинктивні стимули, отже, — найсильніші. Приповзуть! А поки...»

Обер-лейтенант Ерслебен, що сидів навпроти, розкрив теку й заговорив:

— Пане майоре, дозвольте доповісти: сьогодні о двадцять другій нуль-нуль черговий начальник зміни унтер-офіцер Штайдль отримав заявку на передачу радіограми до Берліна. Текст зашифрований особливим шифром. Заявник — гауптман Айхлер. — Він витримав паузу. — Право втручатися в оперативний радіообмін маєте Ви як начальник загону і я як командир дивізіону. Проте, згідно з інструкціями щодо гауптмаиа Айхлера, які я отримав раніше, я маю без перешкод пропускати його радіограми. Окрім того, на ній стоїть гриф «Особливої ваги. Без затримок».