Чорний іній, стр. 23

Смага почав неквапно замикати замок на ляді й неголосно говорити:

— Stehen!.. Ruhe!.. Nichtі umdrehen!.. [10]

Коридор був порожній, і вони, притискуючись до стіни, безгучно рушили до виходу. Весь простір освітлювався двома мерехтливими лампочками. Біля кожних дверей вони прислухалися, але досі нічого підозрілого не долинало до їхніх нашорошених вух. Навіть скиглення вітру не було чутно.

Охайні номери на білих металевих табличках. Акуратисти хрінові! Можна подумати, що тут якийсь їхній імперський архів або відділ реєстрації могил героїв... Де ж він... де Григорій? Як встановити?.. А може, розбабахати всю цю контору до бісової матері, га?! Не можна. Цим ми тільки ускладнимо Батькові завдання.

За дверима під номером шість Смага почув розмову. Це був монолог — говорив чийсь сонний голос.

— Так, так... це червоні, Юргене. Вони сидять у нашому підземеллі... Англійця забрав шеф і разом з Петером на собаках повіз до вас... півгодини тому. Так що будь готовий... та ти знаєш його... Хіпплер, ну... Кажуть, вашому обер-лейтенантові є про що поговорити з цими англійськими джентльменами...

Черговий телефоніст. Теревенить зі своїм колегою з радіостанції.

— ... А наш доблесний Лікар так віддухопелив слов'янина, що тепер Гаєвскі... так, так, Фріц... вимушений ставити його на ноги... до приходу «Фленсбурга»...

«Закатували, гади, Григорія! Але він тут. І це головне! Зараз, зараз ми тебе знайдемо, Грицю! А потім — на баркас, і гайда!» Смага силкувався вирівняти важке дихання й упорядкувати думки. «Посунули далі? Стоп!» — він знову приклав вухо до дверей, намагаючись не пропустити жодного слова.

— ... У сейфі Ерслебена? А ваш Роланд — хлопчик-цяця і ключа, мабуть, тримає на шиї... так... кожна щогла... і сейф?.. У спільному ланцюгу?.. Так! Хай їм грець!..

«Про що це він? Зачекай! Роланд — це, мабуть, їхній обер-лейтенант. З об'єкта... він там командує. А сейф? Напевно, особистий його сейф... і потрібні нам папери саме в цьому сейфі. Як він сказав: «Сейф у спільному ланцюгу»?.. Якому ланцюгу? Металевому?.. «Кожна щогла... і сейф»... Мабуть, електричному... Гаразд, потім розберемося. А зараз Григорія видряпати треба».

Вони добралися до того місця, де вузькі східці вели на другий поверх. Перед сходами були двері, на яких замість номера вони побачила табличку з написом «Амбуланц».

«Санчастина. Ось вона! Якщо справи саме такі, як сказав цей ганс, — «Гаєвські повинен поставити його на ноги»... то Гриша справді у санчастині. А Гаєвскі — це, напевне, фельдшер. Якщо є лікар, то повинен бути й фельдшер. Він і ім'я назвав... Петер? Ні, це той, що з шефом поїхав... Фріц! Точно. Ну, спробуємо?..»

— Гадаю, він тут.

Крапович спрямував автомат на двері, а Смага, перечекавши хвильку, немов зважуючись, плавно натис на ручку. Двері не піддалися, вони були замкнені.

Тоді Смага постукав, і всі троє завмерли в очікуванні, наче переступивши межу, — вони виказували себе, але й вагатися не було часу.

За мить, довгу і коротку водночас, зсередини почувся заспаний голос:

— Кого це поночі дідько носить? Поспати не дадуть... Це ти, Гайнце?

— Фріце, це я, Петер, — притискуючись до дверей, якомога тихіше озвався Смага.

Буркотіння за дверима втихло, і вони почули клацання замка.

Тієї ж хвилини згори, з другого поверху, долинуло скрипіння дерева, і кроки чиїхось важких чобіт вибухнули в напружених нервах.

27

Старшому синоптикові лейтенанту Герхарду Тумі не спалося. І хоч він давно звик до того, що день в Арктиці зміняв ніч суто номінально (вночі сонце не полишало небосхилу), проте якийсь внутрішній неспокій незмінно мучив його. Він прислухався до дихання доктора Ланґера, який спав біля протилежної стіни, дістав з пачки ерзац-сигарету «Юнона», прикурив.

«Тихо спить, як дівка. А нібелунг просто зобов'язаний хропіти! Та він і сам, як фройляйн... Шкіра біла, пальці тонкі, довгі, губенята якісь примхливі, а голос, мов у продавця краваток. Недоносок! Я завжди казав, що солдат не може лікувати. Це протиприродне поєднання — мундир з білим халатом. Наче бутерброд з лайном».

Треба було перевірити пости, два внутрішні й два зовнішні. Телефоніста можна не чіпати. Тепер, коли на їхньому острові з'явилися диверсанти, необхідно ще більше пильнувати. Напевне, ці четверо у підземеллі не останні. Довелося виставити пост і на причалі. «Береженого Бог береже» — так, здається, кажуть ці російські свині.

Обережно, намагаючись не впустити, Тума зняв зі спинки ліжка пасок з важким парабелумом. Він не боявся порушити сон обер-лейтенанта Ланґера, але за іншою стіною була кімната командира, якого він поважав і навіть побоювався. Натягнувши підбиті нерп'ячим хутром черевики, він розігнувся на весь свій двометровий зріст і рушив до дверей. Він не знав, що зараз кімната командира порожня, а сам Гревер у ці хвилини розв'язує тяжке й делікатне завдання.

Смага м'яко натиснув, а за мить з усієї сили штовхнув двері, Крапович одразу шугонув у пройму, за ним у два стрибки — Чорний. Останнім, зауваживши величезного розміру чоботи, що з'явилися на верхніх сходинках, шурхнув у присмерк кімнати Смага і якнайтихіше замкнув двері. Коли почув за спиною тяжкий звук «х-ха», десь на краю свідомості промайнула заспокійлива думка, що поки все йде як належить. Швидко роззирнувся. Біля протилежної стіни стояв медичний тапчан, на якому спав фельдшер, тобто зараз він, безпорадно розкинувши руки, лежав на коричневому лінолеумі. «Цей вибув, — машинально відзначив Смага. — Петро працює без збоїв». Під стінами стояли кілька скляних шаф, напханих хромованими інструментами. «Забагато скла... Умови не для нас, треба б повертатися обережніше...» — скрушно озирнув цю майстерню ескулапа Смага. За дальньою шафою були ноші, на яких під солдатською ковдрою хтось лежав, прив'язаний поверх ковдри пасами.

Гриць?!

З-за дверей почулася важка хода підкованих чобіт. Смага приклав долоню до губів, даючи знак зберігати мовчання. Чорний повільно потяг автомат з рук Краповича, потім навшпиньках наблизився до Смаги, відтрутив його від дверей.

«Зараз Петро «замочить» ганса, але варто хитнути цей стерильний шедевр — він саме на дорозі, — люто зиркнувши на шафу, подумав Смага, — і здійметься ґвалт на весь архіпелаг».

Він підштовхнув Чорного, показуючи на шафу. Той заспокійливо похитав головою.

Важкі чоботи завмерли біля дверей.

«Судячи зі скрипу, той важить щонайменше сто кіло... Зайде чи ні?.. Невже щось почув? Фельдшера ж наче вклали тихенько».

Тиша ставала дедалі більш гнітючою. Потім почувся стук у двері.

— Гаєвскі, відчиніть. Це лейтенант Тума.

Смага завмер. Потім скоса подивився на розкинуті руки фельдшера і перервав нестерпну паузу, глухо відгукнувшись:

— Зараз, пане лейтенанте.

Крапович відтяг непритомного фельдшера і розчистив бойовий простір, прилаштувавши німця біля стіни. Чорний вичекав трохи, опісля почав повільно повертати ключ. Смага миттю ковзнув у затінок дверей, за ним — білорус.

«Тільки б він не затримався на порозі...»

Лейтенант Герхард Тума ступив останні у своєму житті два кроки. Він не встиг ні побачити своїх ворогів, ні здивуватися, ні злякатися, тільки-но переступив поріг, як очі залила розпечена лава, а далі настала темрява. Смага ледве встиг підхопити двометрового велетня, щоб той не навалився всією вагою на шафу.

— Адпустив грехи... сахрані, Божа [11], — без особливого співчуття пробурмотів Крапович і пішов до нош.

Чорний опустив автомат.

— Більших шмаркачів я ще в житті не бачив, — розчаровано промовив він.

— Ти маєш на увазі зріст? — Смага здивовано зміряв поглядом німецького лейтенанта, що витягнувся, здавалося, на всю довжину кімнати. Але, не дослухавши відповіді Чорного, поспішив до нош, над якими вже схилився Крапович.

Під ковдрою лежав весь перебинтований, геть спітнілий Щербань. Його зіниці розширилися від болю, з горла вихоплювалися лише безладні хрипи.