Чорний іній, стр. 20

Гревер мовчав, вивчаючи Рана. Він вважав за краще не розігрувати привітність, гадаючи, що фальш не сприятиме прихильності до свого начальника такого бувалого солдата. Він був з тих битих, за якого, як кажуть слов'яни, двох небитих дають. Одчайдушний вояк.

— Як вам подобається тутешній клімат, Ране?

— Відверто кажучи, Кіпр мені подобався більше, пане майор, — без тіні улесливості, не вдаючи з себе зразкового службиста, що було б не дивно для вояка фельдфебельського вишколу, відповів Ран.

— А тут навіть кава з присмаком криги, — додав він.

— В мене таке враження, що вам тут нудно. Ні?

— Нудьгувати нема часу, пане майоре. Турбот вистачає, — солідно, з виглядом людини, котра знає собі ціну, заперечив фельдфебель.

«Йому ледве тридцять два, якщо мене не зраджує пам'ять, — згадував особову справу Рана Гревер. — Як на фельдфебеля він зовсім молодий».

— Звичайно, спілкуватися з Афродітою набагато приємніше, ніж з холодними північними сильфідами, — повертаючись до напівжартівливого тону й водночас розраховуючи перевірити рівень начитаності фельдфебеля великогерманського вермахту, констатував Гревер.

— Я завжди віддавав перевагу жінкам півдня, — тоном рівного, приймаючи напівжартівливі інтонації, але не перетинаючи межі офіційності, відповів Ран.

Так, а тепер несподівано змінимо тему:

— А який настрій людей? Чи не траплялося ремствування, ознак втоми? Ніхто не нарікає? Зрозумійте мене правильно, Ране, — з легким притиском сказав Гревер, переводячи розмову на натяки й навмисне не розшифровуючи смислу сказаного.

— Не сказати, щоб піднесений, але цілком бойовий. Особовий склад готовий до виконання будь-яких завдань, — не зреагувавши на натиск і не кліпнувши оком, відповів фельдфебель.

Він не прийняв двозначності. Закритий, мов мушля.

— Давно на Півночі? — приховуючи сумнів у доцільності цієї розмови, запитав Гревер.

— Дев'ятого квітня [8]я вже був у Норвегії, у складі двадцятої Лапландської армії.

— Два роки, як на теперішній час, — це солідний строк. Отже, маєте достатній досвід, щоб зрозуміти, що полярні умови — особливі умови. На війні завжди мала величезне значення згуртованість колективу, а тут, в Арктиці, це важливіше вдвічі, втричі. Ви це розумієте, Ране, чи не так?

— Так, пане майоре. І домагаюся цього всіма можливими засобами.

— Похвально, — Гревер зробив паузу. — Я давно приглядаюсь до вас, Ране, — силкуючись надати певної глибини і значущості цьому факту, пильно подивився у вічі фельдфебелю Гревер. — Вам можна довіряти.

— Ви надто ласкаві до мене, пане майоре, — не відводячи погляду, промовив Ран.

— Ми говорили про згуртованість. Саме тому командирові так важливо мати якомога більше людей, на яких по-справжньому можна покластися. Під словами «по-справжньому» я маю на думці от що: завжди, в будь-який час, у будь-якому місці виконати будь-який наказ. Адже найменша неузгодженість, найменший негативний момент у нашій роботі — це пляма на всіх нас. Чого я як командир, звісно, не можу допустити в жодному разі. Репутація загону «Арктика» повинна бути бездоганною. Інакше наша «контора» просто не захоче мати з нами справу. А я маю намір... рекомендувати вас для служби в Абвері.

Гревер замовк. Йому здалося, що в його голосі прорвалася ретельно тамована напруженість. Він купував Рана, пропонував в обмін на тяжку ратну працю перспективу інтелігентської служби у функабвері. Але те, що на самоті видавалося йому безпрограшним, зараз, у розмові з фельдфебелем, раптом дряпнуло серце раптовим, майже панічним сумнівом. «Рефлексую, мов незайманка перед дефлорацією. Ти лайно, Зеппе».

— Дозвольте запитати, пане майоре: чи є факти, що плямують репутацію нашого загону?

— Поки що ні. Але провідник зобов'язаний передбачати, адже ж прогноз і передбачення — чи не найголовніше у нашій роботі, хіба ні? — намагаючись говорити спокійно, іронічно, впевнено, як досі йому вдавалося, спитав Гревер.

— Цілком з вами згоден, пане майоре, — вже наче з теплими інтонаціями відповів Ран. Чи це здалося Греверу? Очі фельдфебеля залишались холодними, неусміхненими. Дивлячись на жорсткий злам його губів, на цупкі, грубі пальці, які звикли до зброї, Гревер повільно повторив:

— Я шукаю відданих людей, готових виконати будь-який наказ. Мій наказ. Навіть якщо цей наказ видасться, м'яко кажучи, дивним. Ви зрозуміли мене, Ране?

— Так, пане майоре, — блиснувши глибокою селянською пильністю в очах, відповів фельдфебель. І зробив паузу. — Я зрозумів вас.

Греверові цей упійманий ним проблиск здався надзвичайно значущим; немов заново оцінюючи фельдфебеля, він зрадів і перевів подих.

— Радий це чути від вас, Ране. Сподіваюсь, нема необхідності нагадувати вам, що розмова ця конфіденційна?

— Так точно, пане майоре.

Не бажаючи виявляти надмірну для першої бесіди наполегливість, він відпустив фельдфебеля:

— Ідіть відпочиньте, Ране. Ви непогано попрацювали минулої доби.

Гревер був задоволений. Хоч як провадилася бесіда, проте він своєї мети досяг. Заручившись згодою виконавця, він не відкрив йому своїх карт, а обмежився туманними розмірковуваннями про згуртованість колективу. Він лише трохи зорієнтував Рана, залишивши тому надзвичайно широкий спектр здогадів.

22

Чорний, Смага, Крапович, Щербань та англієць з тієї хвилини, як потрапили в полон, ні на мить не втрачали надії на втечу. Але впродовж усього шляху нагоди так і не трапилося — німці були насторожі, пильнували як годиться.

Знесилені холоднечею, виснажені голодом, — німці на коротких привалах їжею з ними не ділилися, давали тільки попити, — вони дісталися житла. Зблизька будинок виглядав ще привабливішим, ніж тоді, коли вони вперше побачили його зі схованки. Це було тепле людське помешкання серед нескінченних крижаних просторів і, хоч належало ворогам, воно вже викликало певну полегкість. Нічого, відтанемо, а там розберемося з усіма. Не вперше.

Їх провели вузьким коротким коридором, обабіч якого було по кілька дверей. Ліворуч вузькі сходи вели на другий поверх. Коли вони дійшли до кінця і повернули праворуч, за поворотом виявився невеликий майданчик з двостулковою лядою посередині, точнісінько такою, як в українських селянських хатах. Стулки ляди були оббиті залізом, замикалися на клямку та невеличкий навісний замок.

Після повторного ретельного обшуку їх заштовхали в ляду. Всередині льоху було темно й дуже холодно.

— Ну, сволота, бурульки з нас хочуть зробити!

За годину дали по шматку хліба й по кухлю окропу.

— Ти дивись! А я вже зовсім було зрадів, що почну посту дотримуватись, а тут ніяк схуднути не дадуть, — відсьорбуючи окріп, сказав Смага, водночас пильно ковзнувши очима по краю ляди, над якою монументально височіли двоє німців.

Минула ще година, і висмикнули англійця. Той спробував стиснути закоцюблі пальці в кулаки і тим показати своїм союзникам, що він триматиметься до кінця. Він більше не повернувся. Потім одного за одним тягали на допити, і це хоч якось урізноманітнило їхнє холодне й невеселе існування в підземеллі. Але, коли вдруге смикнули Гришу Щербаня, Крапович у задумі промовив:

— Вельми кепсько...

— Я так і думав, що тобі тут сподобається, — зауважив Смага, — що будемо робити, Петре? — звернувся він до Чорного.

— Ясно одне — тікати треба. Ти помітив баркас? Звідси метрів за двісті. Бак, певне, заправлений під самісіньку затикачку — у фріців з цим завжди порядок. З мотором упораєшся, Василю?

— Так должон, — збиваючись на білоруську, без тіні сумніву промовив Крапович.

— Що «должон», і без тебе зрозуміло. Я питаю, чи подужаєш двигун. Ти ж у нас механік. Розбиратись ніколи буде, стрибнули, кінець відчепили — і вперед...

— Зачекай, — втрутився Смага, — Грицька з Джоном тут кинемо, чи що? Куди вони їх увіпхнули? В цій хижі в них, як я розумію, їхній штаб і начальство. Бачили, начальник біля входу стояв, коли нас сюди заводили. А цей пес поганий, фельдфебель, йому доповідав. Як щелепа, Васю, не болить? Майстерно він тебе уперіщив.