Чорний іній, стр. 10

— Як сказав Отто Юлійович Шмідт Валерію Чкалову, найкращі спальники — із собачого хутра, — пробурмотів Смага й одразу відключився.

10

«Від пульсуючих льодовиків можна чекати чого завгодно, вони схильні до буйства. Хатина в долині Кольмар була знищена селем— на озері прорвало льодову греблю. Обережність! І ще раз — обережність...

... Якийсь бовдур з міністерства пропаганди підкинув у наші тюки старі «Берлінер ілюстрірте». Для зміцнення бойового духу. Але що, окрім туги за нормальним кліматом, може викликати фото німецьких солдатів у грецькій кав'ярні? Або фото довгоногих цицькатих німф, зодягнених у есесівські мундири?!

«Конраде, ти подивись — яка баба! А цицьки нічоге-енькі!.. От би до такої під спідничку залізти!..»— «Та в неї ж бакенбарди, як у Великого герцога Карла...»— «Ідіот, це ж сонячні полиски. Що ти тямиш у жіночій красі!»

Що ще може турбувати здорового двадцятирічного жеребця, тим більше тут. Тричі молодець мій чудовий обер-фельдфебель!

— Слиняві барани! Що вам сюди, «Пуфф-ваген» [4]подати? Та ж ви, стоячи в черзі, повідморожуєте собі всю чоловічу гідність! Сюди б тих хлопців, які нам ці журнальчики понапихали! Я б їм звідомив усі таємниці статі, влаштував би їм «фонтан кохання», вони б у мене своєю слиною захлинулися!

Хвала Господу, що волею Його ми, я (командир) та лейтенант Ланґер (лікар), позбавлені тут зайвих турбот про солдатські трипери. «Галантний нежить» — це привілей остландрейтерів, «лицарів походу на Схід»».

Встановилася напрочуд ясна погода. Ще якусь годину тому брудно-сірі купчасті хмари заступали все небо багатошаровим серпанком. Тепер же яскраве сонце висіло над ними сліпучою кулею, кришталева бахрома крижаних язиків, що спускалися до води, заграла тисячами виблисків.

Щербо дивився в зеніт переповненого світлом неба. Не небо — якась нерухома синя стеля. Небо повинне мати глибину. На батьківщині не буває такого неба!

Плечі нили, нагадуючи про рюкзак. Наші наплічники — то наочне втілення нескінченності. Не відразу й утямиш, що в ньому гримить: чи то казанок, чи зброя, а може, — власні кістки. Хоча в десантника не має гриміти нічого... З такими шафами на плечах будь-який шлях — серйозний іспит, надто коли ти йдеш туди, де немає життя. Холод — ворог життя. Я заборонив розтирати снігом обморожені місця, адже тільки так можна уникнути гангрени... Руки майже у всіх забинтовані...

... Вони йшли вздовж узбережжя навпрошки, намагаючись сягнути краю Фріс-фіорда в найвищій точці. Яскраві промені обпекли їхні й без того обвітрені обличчя. Від сонячних опіків почали розпухати носи й губи.

Вони повільно тяглися облямованим скельними бастіонами кулуаром, метр за метром. Кожен бачив перед собою лише рюкзак попереднього. Відчуття відстані деформувалося, й ті скелі, до яких, здавалося, було рукою кинути, залишалися так само недосяжними. Вони підіймалися п'ять годин, а сонце пекло дужче, ніж у найжаркішій пустелі. Так їм здавалося. До шкіри на обличчі боляче було доторкнутися, враження таке, наче вона здулася суцільним пухирем і от-от лусне... Вони скидали рюкзаки, опускалися на каміння, розправляли занімілі плечі, але за п'ять хвилин треба було підніматися. Старшина командував:

— Час, хлопці. Не можна засиджуватись, тіло розслабне. Вперед!

На черговому привалі почули, як з пружним шурхотінням обвалюються снігові карнизи.

— Колір вашого обличчя, сер, виказує в вас запеклого гравця в гольф... сер, — вдавано поважно зауважив Цвяхові Смага.

Протягом перших трьох годин «кришталево ясної» погоди Цвях устиг «хапнути» безжального ультрафіолету, й зараз його червоне обличчя наближалося до стадії кривавого біфштексу. Сплюнувши, він зморщився від болю в розтрісканих губах і підняв очі на Смагу.

— Мабуть, про Пінкертона начитався?.. Краще макітру сховай, а то ненароком знесе всю твою мудрість дурною каменюкою...

— Мені б не хотілося розцінювати відповідь цьому панові як грубість, сер. Хоча якість тутешнього сонця дещо той... хрінова. Сер, — підхопив Назаров.

— Припиняй художній свист, — побачивши, що старшина та Байда водночас підводяться, Цвях із удаваною жвавістю прохрипів: — Вперед, астматики, вперед!..

Щербо невдоволено зауважив, що сили розтанули геть. Ноги втратили чутливість, губи пошерхли, печуть, крізь бинти на руках точиться кров. А серце то стиснеться, то попустить. Напевне, так почуваються дуже старі люди...

Нарешті вони зійшли на височину й побачили: за три сотні метрів од краю води над чорною дугою морени, майже біля самісінького льодовика, пофарбований під сіре скельне тло, стоїть добротний просторий будинок. А трохи нижче, на березі фіорду, неабиякий причал. Очевидячки, саме тут кілька годин тому стояв «Фленсбург». Коли ж він встиг відчалити? І як ми цього не помітили? Адже акваторія весь час була в полі зору...

Майже весь час. Напевне, це сталося, коли ми просувалися ущелиною.

Вище, на льодовику, Щербо помітив мальовничо розкидані на мерехтливому льоду опадомір, градієнтні щогли, метеобудку. Трохи осторонь сіріло ще кілька невеликих будівель. Склад, дизельна... А цей двоповерховий палац — метеостанція?.. Надто великий. Якщо це те, що ми шукаємо, то де ж антенне господарство? Не видно.

Він стурбовано водив біноклем навкружними скелями, намагаючись розгледіти дроти й ґратчасті антени. Невже все нанівець? І знову доведеться шукати? Не може бути. Їхні радисти мають бути десь неподалік. А може, цей бісів «Фленсбург» зайшов не сюди, а саме до радистів? Але шлях східним узбережжям відрізаний, там — фіорд і фашисти. Стоп, там навіть бухти придатної немає. Де карта?

В душі знов закалатався неспокій, проте Щербо розумів, що розгадка десь поряд. Тепер ми володіємо становищем, ми визначаємо перебіг подій. Це вже успіх.

Дивлячись на карту, Щербо силкувався визначити найвірогідніше розташування радіоцентру. Зажди, зажди, помилятися не можна, інакше не встигнемо. Цього разу ми мусимо вийти точно на об'єкт. І виграти час. Могли вони розташуватися на узбережжі? Могли. Де? З південного сходу прийшли ми, там порожньо. Випромінювати вони повинні саме в цьому напрямку. Північно-східна чверть відпадає, там гори заважають. Західне узбережжя — також. От і виходить, що не могли. Отже, об'єкт всередині острова... Логічно шукати його на височині. Можливо, є тут зручне плато?.. Не бачу... Є ще якісь варіанти? Якийсь грот — розтрубом на південний схід? Антени? На піках? Громіздко. Не варто цього робити для мобільної станції, яка повинна швидко розгортатися і так само згортатися. Вони акуратисти. Заздалегідь, певно, всі пфеніги підрахували... Припустимо...

З усіх розрахунків випливало, що найпридатнішим місцем для розгортання німецького радіогосподарства є плато за три кілометри. На карті так усе добре... А доведеться випробувати цей район на власній шкурі.

Далі вони йшли суцільним льодовиком. Морени залишилися позаду. Льодовик був схожий на застиглу шугу, яка буває восени на великих ріках. Час від часу група потрапляла в завали, з яких, здавалося, вибратися було неможливо. Мучила спрага. Щербо помітив, як хлопці почали жувати сніг.

— Припинити! Сніг спраги не вгамує, а шлунок застудити можна.

Квапливо спустилися льодовою кручею й перебралися через струмок, що шумів у ополонці. Видряпалися нагору і опинилися на льодовому містку, сантиметрів із двадцять завширшки. Праворуч і ліворуч зяють глибочезні розломи. Вниз дивитися не можна — паморочиться голова, зраджують руки. Дивитися тільки вперед... Подолали.

Повільно обігнули невисокий сніговий горб й замилувалися незоглядним сніговим простором перед утомленими очима.

За кілометр на північ у снігах опинався колючим вітрам довгий приземкуватий барак на невисоких палях. Праворуч — антенне поле, ліворуч позаду — ще одна будівля.

«Молодець, Павле!» — застукотіла важка кров у потилиці. Серце сповнилося шаленою радістю.