Стотридцятитрьоххвилинний бог, стр. 6
Навіщо я це зробив?
Ще заполонять моє місце, де повітря найсвіжіше, небо найясніше, а думки найпрекрасніші…
Я ніколи не знав скільки тобі років.
Інколи ти казала, що старше мене на два роки, інколи — на п’ять, проте я був певен, що ти була старше мене на ціле життя.
Але зараз ти залишалася такою самою маленькою дівчинкою, якою була в дитинстві.
Ти так само, як і тоді, вставала під тінь кремезних дерев та дивилася вгору, шукаючи сонце. До того ж ставала так, щоб затінок від дерева, закривав твою тінь.
Ти так могла триматися годинами, дивитися вгору, коли на тебе оглядають тисячі перехожих та намагаються схопити твій погляд.
Найбільш яскравим періодом твого життя було дитинство. Тоді ти любила природу.
Плакала, коли баба труїла колорадських жуків…
Але з часом ти росла і сучасність робила твоє серце все більш безжальним. І ти стала любити тільки себе.
Твій егоїзм інколи вбиває мене…
На жаль…
А тим часом, стара добра муза, імені якої я не знаю, сиділа на березі річки та дивилася у води та посилала до моєї голови різнокольорові уявлення про цей світ. Вона мені диктувала свої правила та пояснювала, чому зникла на такий довгий проміжок часу. Відповідь виявилася доволі лаконічною: у тебе з’явилися нові ідеали.
І дійсно: коли тебе сповнює щастя ти намагаєшся стримувати його у середині себе, аби нікому не дісталося жодної її краплі. Коли тебе сповнює горе, то ти намагаєшся вилляти його на папір, виганяючи його з тіла.
У неї було гарне брунатне волосся та прекрасні блакитні очі. Коли вона посміхалася мені хотілося начхати на увесь світ. Але чомусь ця муза виявлялася таким самим замком із піску та диму, як і ти.
Хотілося підвестися з ліжка, перестати думати про усе, а потім сісти на набережній, як сиділа вона, та пропустити ноги через грати. Хотілося дивитися на воду, яка паплюжила твоє обличчя, а в результаті відкривала внутрішню красу. Хотілося співати пісні, які я писав протягом усього мого життя. Хотілося співати своїм нехарактерним голосом, який ненавиділи всі.
І я лягаю у ліжку та засинаю…
Наразі, коли ти починаєш усвідомлювати світ на тщесерце розуму, то стає дивно…
Стає просто дивно: я почуваюся спустошеним.
І навіть боюся залишитися одним у цій величезній однокімнатній квартирі.
Твої валізи стоять біля виходу — ти посміхаєшся та сідаєш у таксі.
Вія посміхається та зникає у пітьмі сутінок.
Ви обидві використали мене у різній мірі та поїхали.
Я залишився самим.
Тепер усе здавалося перманентним, а не ефемерним.
Ефемерним залишився тільки я сам, бо продовжував розчинятися у усьому, що нагадувало мені про цих двох жінок: у їхніх запахах, випадкових речах та випадкових думках.
І знову настає наступний день…
Track 8 — Янголи… посміхаються? 1:18
У неї було порушене дихання у клітинах. Просто увесь вільний час вона перебувала десь поблизу Юпітера, залишаючись ногами на Землі. Там, вона казала, живуть янголи із чорними крилами.
Їхні крила були чорним, бо, коли янголи літали поблизу сонця, на крильця сідали кіптява. Санта Марія дивилася на них та посміхалася. А потім поверталася на Землю.
Великий чорний собака бігав за своїм хвостом. Санта Марія ставала сумною, коли бачила це. Бо здавалося, що це не пес, а її життя бігає за цих кудлатим кінцем. Вона повільно малювала чорної ручкою на шматку паперу у клітинку. Повільно виводила очі надто сонної дівчинки. Паралельно із цим, слухала Надто Сонну.
У неї страшенно боліло праве плече, а на очах висковзували сльози. Її не хотілося сидіти разом із Глібом на асфальті посеред якогось покинутого парку. Хотілося бути поруч із Юрком.
Спогади…
На вулиці стояв травень. Самий його початок. Вона іде під руку із хлопцем, коли над ним нависають рожеві сакури.
— Ми ніколи не повернемося додому. Ми завжди будемо блукати. Блукати у житті, поглинаючи все навкруг. Ми будемо шукати!
О Господи, ШУКАЙ ВЖЕ!
Ми вже давно змарнували все навкруги та попсували свою карму до пиздеців. А потім ми б могли лежати на ліжку та скиглити: „Чому в мене болить живіт???”.
А потім ми могли б піти гуляти по місту, вже забувши про свої попередні проблеми. Просто гуляти по Львову та відчувати Галичину, бо, о Боже, це як медитативний подих цивілізації у наші макітри — нам ніколи не зрозуміти. Мені не намалювати жодної картини, а йому не послухати музики та не скласти наступний звіт. Нам взагалі не варто бути поруч. Ми сліпнемо…
Стоїмо на роздоріжжі — де всі мірки — це секс із особою своєї статті.
Потім бути все життя вільним, не мати багато грошей, але мати улюблену професію. БУТИ РЕЖИСЕРОМ.
Чи піти туди, куди нас забгають батьки, одружитися, народити двійню й тихо помирати від депресії. Ми повільно будемо кричати у своїй голові та матюкатися, бо матюки найяскравіше передають емоції.
І помремо ми в один день, але з різними коханцями. Через десять років подружжя ми будемо зраджувати — ми зраджуватимемо самі собі зі своїми руками, які ми будемо поміщати до рота.
Десь…
Я знаю, як відчаятися остаточно…
(кричить)
А ще мені потрібен дощ…
Тут все смердить сексом. Сексом та нею. Хоча запах Санта Марії відчувається сильніше. Вона (засмучена?) сидить на пiдвiконi та палить. Періодично дивиться на Будду та думає.
Він їй каже голосом Гліба:
„Я граю у дурнуваті ігри на шахівниці, які колись склав для тебе. Паралельно із цим слухаю Катю Чіллі та граю в боулінг. Дивлюся на сходи до неба. Колись одна із сходинок зламається й всі почнуть падати додолу, співаючи солодко-гірку пісню, яку написав хтось впавши. Дивлюся на долоні міста — бачу на них стигмати. На моїх долонях ростуть дві бородавки, як нещасна згадка про все погане. Міксоматозом й не пахне — в мене інші психічні розлади…
Я був занадто втомлений, щоб просуватися далі. Мені захотілося впасти десь посеред тієї клятої площі, дістати подушку із моєї сумки та просто заснути непробудним сном хоча б на сто тридцять три хвилини. Потім можна було б підвестися та почати просуватися далі, але нажаль нічого не вийшло…
Сонце…
Я намагаюся дивитися на нього та вбирати в себе. Останнім часом я тільки й роблю те, що спостерігаю за всіма, а відтак здається, що інстинктивне відображення дійсності, що має жити десь усередині мене, згасає.
Відтепер буду егоїстичним стервом, хоча ця риса й так вже присутня усередині мене.
Сповзаю униз — по дорозі, по сходах, по ескалаторах… Передчасна зміна позицій, так казала мені Мариська, змішується з багном.
Останній три хвилин намагаюся уявити собі сходинки до твоєї голови, щоб залізати туди знов і знов. Останнім часом, вже нічого не потрібно для того, щоб вдавати з себе збоченця. Просто всі навколо до такої міри збочені, що всі мої перверзії стають схожими на дитячу гру.
Я є постійним головкомандуючим генералом-маршалом Державної Служби України в комітеті по питанням уникання конфліктів в голові самого себе міжнародного характеру.”
Санта Марії байдуже, вона сидить на підвіконні та палить. Періодично дивиться на Будду.
Track 9 — крик 2:47
Машина їхала вже по звичному для Києва вранішньому тумані. За водія в нас була Коді, яка водила цю орендовану машину із страшенним відчаєм. Радував лише сам факт поїздки.
Повільні пробки Подолу вже були не такими нудними і вже думки сум-відчай-надія-о,боже,щоробити? Не з‘являлися на вулиці Гоголівській. Ми не їхали на лівий берег, бо майже ніколи там не бували та боялися заблукати. Ми пили каву з термосів, знущалися з усіх мов світу та, мабуть, захворіємо від навстіж відкритих вікон — але це вже буде опісля Повітря зранку було вже холодним та обпалювало легені та горло. Ми ще довго виділи на лавах посеред невідомого парку та повільно хекали на долоні один одного. Гралися в слоників та розповідали короткі та хтиві анекдоти. Закривали обличчя руками, щоб не випустити щастя назовні.