Стотридцятитрьоххвилинний бог, стр. 5

Потім Світланка повела Вію до своєї подруги Люди. Виявилося, що та теж передивилася шкідливих мультфільмів та почала майструвати такі собі ціп‘якові пастки.

— Дивіться, дивіться! — почала вона галасувати, коли побачила Вію й Світланку, й підштовхнула нехитру конструкцію з доміно. Кості побігли, рушачи кожна наступну, а Світланка з Вією побігли за ними, щоб подивитися, що ж буде. Конструкція йшла на кухню, де щось пішло не так й чомусь впала бляшанка з гасом. З неї тихенько почала крапати рідина на газову плиту. Аж раптом зчинилася пожежа. Світланка з Вією побігли на дах, щоб врятуватися.

Там було маленьке вентиляційне вікно крізь яке можна було побачити карцер. Бідний дядя, почувши запах паленого, почав бігати по карцеру й зривати м‘яку оббивку (як йому це вдалося?). А потім сів посередині кімнати й почав відчайдушно ридати, бо виявилася, що ТУТ НЕМАЄ ДВЕРЕЙ. Вія з Світланкою дивилися за цим усім, коли вогонь почав підбігати до них. Коли з неба прилетів справжнісінький Бред Піт й врятував Вію.

— Й насниться ж!

Track 7 — Нотатки 3:07

Я не хочу нічого більше, бо мене задовольняє все те, що я маю. Але все одно блукаю десь по своїх скронях та знаходжу нові, не потрібні мені, бажання. Часом ці бажання перетворюються на звичайні повсякденні манії і тоді починаються схиби, які живуть у голові.

Пошматована голова не потрібно ні кому…

І я не хочу тебе більше

І я не хочу тебе

А потім починає здаватися, що мене оточують різнокольорові речі. Кожна річ має безліч відтінків. Навіть аркуш білого паперу, заплямований кавою, грає райдугою. І мене це задовольняє.

Бо поруч мене є якесь етерне створіння з повітря й попелу, яке допомагає стримувати себе самого від вчинків, про які я міг би пожалкувати. Правдивість завжди перемагає штучність. Не завжди ЗАРАЗ і ніколи ТУТ, але перемагає завжди. Мені так здається… повсякчас…

У голові безліч недопалків, які можливо буде допалити до кінця. А ще, якщо вийти вночі на балкон, то можна побачити, що на міському небі дуже мало зірок, бо закінчився серпень та вони усі попадали десь у низ на асфальт біля мого будинку. Саме вони залишили маленькі вибоїни, які, схоже, перетворилися на великі калюжі після першого дощу. Десь далеко цвіркочуть коники. Маленькі комашки, які навіюють дуже багато спогадів.

Спогади схожі на своїх прототипів та нагадують різноманітні нотатки.

Пригадую тебе.

Тебе, коли ти виходила із свого будинку рівно тринадцять місяців тому.

Була вдягнута у широкі реперські штани та кеди, свої любі чухлі, з твоїх вух грали якісь пісеньки, яки ми протяжно-довго слухали.

Щоправда, вже опісля, як доїхали до постаменту Магдебурзького права…

…наставав світанок, коли ми спали у сутінкових хмарах.

А потім стало зовсім ясно, як у дні, так і в голові.

Зовсім безмірно…

(Я міг тоді заверещати, ні, я міг скоріше бути не собою — а ким би хтів.)

Світанок проростає крізь очі… Росте, змушує набрякати повітря, що залишилося від ночі.

А ти тихо спиш під це мерехтіння.

Можливо я збрехав, коли став таким категоричним — проте дивлюся на небо і стаю рожевим променем.

Доторкаюся й ховаю його собі за пазуху.

Ти головне не турбуйся — ми зараз розплющимо очі та опинимося там, де хотіли бути кілька сотень років тому. Чи просто мріяли про ті місця на нашій неосяжній планеті, яку ми називаємо з тобою Всесвітом.

А знаєш, що було б найкращим зараз для нас?

Я гадаю — твоє пробудження: ми б разом дивилися на цей схід червоного сонця.

Проте ти спиш. Спиш дитячим сном прямісінько на сходах. Я живу поруч та не можу відірвати погляд. Я ніколи не належав світанку — проте він належить мені зараз… Принаймні його частка.

Це неначе сором, що гніздиться у надрах твого тіла. Сьогодні має відбутися мейоз. Мейоз наших тіл навпіл, а потім на рівні чотири чверті.

Тихо позіхаєш позаду та прокидаєшся, коли по колії починає бігти трамвай, дзвонячи своїми коліщатами. Розтікаємося, потяг розтинає душу навпіл — це вже не я.

Ніч добігає до свого логічного початку. Ніч розпочинається разом із музикою кожного наступного треку. По кімнаті розкидані пляшки та пластмасова тара. Залишаю…

Під нікотинною залежністю завше розуміли паління.

Мені ж просто подобалося сидіти десь біля тебе, коли ти палила справжній, міцний, власноруч вирощений, тютюн із вишнею.

Чи сидіти і їсти симиренки, дивлячись на перехожих, що посміхалися.

Бо якщо людина не посміхається…

Ну просто не вірю, що люди не посміхаються — усміх має жити усюди, але найчастіше обирає серце. Люблю ділитися усмішками та чекати на їх повернення; люблю щастя, що витає у повітрі; люблю сонце; etc.

Сонце — це найбільша радість, яке завжди існуватиме поруч, освітлюючи волосся та обличчя, руки та інше. Сонце завжди змінював місяць, що асоціювався у людей із різними речами.

Змінюючи свої округлі форми кожні тридцять діб він існував визначеним у житті тільки три дні… зі сталою періодичністю, що заворожувала у вихорі підсвідомого абсолютизму досконалості людини.

П’янкий аромат узбережжя Києва…

П’янкий аромат твоїх парфумів…

Вони трохи схожі…

Насправді мене нічого не тримає. Я можу стати великим метеликом та полетіти туди, де вічно сяятиме сонце. Хоча краще стану Маленьким Принцом Сент-Екзюпері. Й відповідатиму за тебе.

Коли наступає ніч, ми відкриваємо свої душі.

Засмоктані у невідоме, де шукаємо прозорі зорі. І знаємо, що нічого не знайдемо, але продовжуємо нишпорити. Знову зустрічаємо тих, хто не байдужий нам, проте намагаємося стримувати свої почуття, що квітнуть у нас колючим бур’яном.

All is full of love… [4]

Намагаємося рухатися так, як рухаємося зазвичай, проте нічого не вдається оскільки із усіх щілин грає музика, яка змушує танцювати у скажених вирах.

Закидаємо руки за голову та скрегочемо, неначе цвіркуни.

Все навкруги стихає, а тиша породжує вже сама себе.

Голова рухається навкруги шиї, очі — навкруги орбіт.

Сонце заходить за обрій, та ми подоважуємо рухатися.

Вія повільно входить до цього світу і починає віддаватися цим прекрасним, чудодійним рухам.

Генії прокидайтесь зі свого сну та починайте рухатися навкруги нас, бо зараз саме ми — найкраще, що є у Всесвіті…

Розум покинув моє тіло.

Ілюмінація, навкруги мене втрачає забарвлення, а ти втрачаєш свої форми.

Зупинися іритувати мене!

Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ!

Намагаюся вхопитися за тебе, проте ці кляті закони фізики, які діють і тут, віддаляють мене від тебе, призводячи до колових думок.

Падаємо…

…а завтра почнеться сезон, коли дощі розмиють усі дороги та змиють усі машкари з обличчя. Саме час вийти з-за лаштунків та відкрити душу тим, хто збереже твою таємницю. Запарюю мате з м’ятою та сідаю вдивлятися у прохолодну осінню душу, яка ще не заполонила Київ. Намагаюсь пригадати все…

З самого ранку Київ буде пахкотіти спаленим листям. Цей аромат витатиме усюди — починаючи від квартир, та закінчуючи тихими кав’ярнями посередині Подолу.

Життя прекрасне, особливо якщо підійматися до Хреста Бажань на Андріївському узвозі по сходам, де подекуди немає до 4 сходинок.

І нарешті багно-Київ-спаплюжені пагорби-розмови…

А потім маршрутне таксі, пропахле цигарковим димом, думки про майбутнє, оригінальні ідеї, які не висвітлені на усі боки…

До речі, „є місця, які містять негативну енергетику та занурюють до депресій” — це щира правда. Таке місце для мене — це мій дім, де я гублю усю енергію…

А ще сьогодні зняв останню маску перед тобою: тепер ти знаєш, ДЕ мене шукати…