11/22/63, стр. 205

— Привіт, Доналде, — вітаюся я. — Бачу, ви не розлучаєтеся зі своїм саунд-мавзолеєм.

Доналд Белінгем підводить голову й усміхається.

— Ніколи не виходжу з дому на виступ без повного комплекту. Я вас знаю?

— Ні, — відказую я. — Ви знали мою маму. Вона танцювала на ваших вечірках, давно, на початку шістдесятих. Розказувала, як ви потай тягали біг-бендові платівки з колекції вашого батька.

Він щириться.

— Йо, мені за це добряче тоді перепадало. А хто ваша мати?

— Ендрія Робертсон, — кажу я, вибравши ім’я навмання. У другому півріччі Ендрія була моєю кращою ученицею з американської літератури.

— Авжеж, я її пам’ятаю. — Його непевна усмішка підказує, що ні.

— Навряд, я так здогадаюсь, щоб у вас збереглося щось з тих старих платівок, чи все ж таки?

— Боже, ні. Давно пропали. Але я маю записи будь-яких біг-бендів на компакт-дисках. Здогадуюся, що зараз я почую замовлення?

— Правильно здогадуєтеся. Але воно дещо особливе.

Він розсміявся.

— А хіба вони не всі такі?

Я пояснюю йому, що мені треба, і Доналд — як завжди, радий подарувати задоволення — погоджується. Коли я вже вирушаю в напрямку того кінця кварталу, де жінку, заради побачення з якою я сюди приїхав, пригощає пуншем мер, Доналд гукає:

— Але ж я не чув вашого імені.

— Емберсон, — кидаю я йому через плече. — Джордж Емберсон.

— І ви хочете, щоб це було о восьмій п’ятнадцять?

— Точнісінько. Це вкрай важливо, Доналде. Надіймося, що все складеться, як слід.

Уже за п’ять хвилин Доналд Белінгем оглушує Джоді звуками пісні «Навскач» і освітлену техаською вечірньою зорею вулицю заповнюють танцювальники.

Десята хвилина по восьмій, і Доналд вмикає повільну мелодію Алана Джексона, під яку можуть танцювати навіть дорослі [719]. З того моменту, коли закінчилися промови, Сейді уперше залишається на самоті, і я підходжу до неї. Серце б’ється так сильно, що мені здається, ніби я здригаюся усім тілом.

— Міз Дангіл?

Вона обертається, усміхаючись і дивлячись трішки вгору. Вона висока, але я вищий. Завжди був.

— Так?

— Моє ім’я Джордж Емберсон. Я хотів вам сказати, в якому я захваті від вас і вашої роботи, усіх ваших добрих справ.

Її посмішка стає трохи спантеличеною.

— Дякую вам, сер. Я вас не впізнаю, хоча ім’я мені здається знайомим. Ви з Джоді?

Я більше не можу мандрувати крізь час, і звісно, я не можу читати думки, але все одно я знаю, що вона думає: «Я чую це ім’я у своїх снах».

— І так, і ні. — І перш ніж вона встигає на це відреагувати: — Можу я спитати, що пробудило у вас цікавість до громадської роботи?

Усмішка її перетворюється на мару, в’янучу на губах.

— А взнати ви це хочете, бо…

— Це був замах? Замах на Кеннеді?

— Ну… гадаю, що так, в якомусь сенсі. А проте мені подобається думати, що я в будь-якому випадку включилася б у ширше коло справ, але напевне почалося саме з того. На цій частині Техасу тоді залишився… — ліва рука в неї мимовіль підноситься їй до лівої щоки, а тоді падає знову, — …шрам. Містере Емберсон, звідки я вас знаю? Бо я вас дійсно знаю, я певна цього.

— Можна мені поставити вам ще одне запитання?

Вона дивиться на мене зі зростаючою розгубленістю. Я кидаю погляд собі на годинник. Восьма чотирнадцять. Майже час. Якщо Доналд не забув, звісно… а я не вірю, що він забуде. Як співалося в якійсь із пісень у п’ятдесятих, є таки дещо, чого просто не може не трапитись.

— Вечірка Сейді Гокінс, давно у 1961-му. Кого ви тоді покликали чергувати з собою, коли мати тренера Бормана зламала собі стегно? Ви не пригадуєте?

У неї відкривається рот, потім повільно закривається. Наблизився мер зі своєю дружиною, але, побачивши нас глибоко зануреними в бесіду, вони змінюють курс. Ми тут замкнені у власній маленькій капсулі; тільки Джейк і Сейді. Так, як це було колись за непам’ятних часів.

— Дона Хегарті, — каже вона. — Це було таке чергування, немов разом з якимсь сільським ідіотом. Містере Емберсон…

Але переш ніж вона встигає договорити, крізь вісім високих звукових боксів лунає голос Доналда Белінгема, точно вчасно:

— Окей, Джоді, а тепер подих минувшини, пласт, що багатозначить, тільки на замовлення класична мелодія!

І вона починається, та пружна інтродукція духової секції прадавнього біг-бенду:

Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…

— О, мій Боже, «У настрої», — каже Сейді. — Колись я вміла танцювати лінді-гоп під цю мелодію.

Я протягую руку.

— Ходімо. Зробимо це зараз.

Вона сміється, мотає головою.

— Боюся, часи моїх свінг-танців далеко позаду, містере Емберсон.

— Але ви зовсім не стара для вальсу. Як приказував Доналд у ті давні часи, «воруши ногами під скажені гами». І називайте мене Джорджем, будь ласка. Прошу.

На вулиці весело скачуть пари. Кілька навіть намагаються зобразити щось на кшталт лінді-гопу, але ніхто з них не може свінгувати, як це робили ми з Сейді колись, у ті давні дні. І зблизька нічого схожого.

Вона береться за мою руку, немов жінка уві сні. Вона і єуві сні, і я також. Як і всі солодкі сновидіння, це буде коротким… але ж короткочасність і створюєсолодкість, хіба не так? Так, я гадаю. Бо коли час минув, його вже не повернути ніколи.

Святкові ліхтарі висять над вулицею, жовті, червоні, зелені. Сейді спотикається об чийсь стілець, але я до цього готовий і легко ловлю її за руку.

— Вибачте незграбу, — мовить вона.

— Ви завжди були такою, Сейді. Одна з ваших милих рис.

Перші ніж їй встигнути мене перепитати, я обхоплюю рукою її талію. Вона обвиває мене своєю, не відриваючи від мене погляду. Світло сковзає по її щоках, сяє в її очах. Ми беремося рука в руку, пальці зчіплюються природно, і всі ті роки для мене відкидаються геть, немов якесь пальто, надто важке, надто тісне. У ту мить мене понад усіма іншими хвилює лиш одна надія: що вона не жила надто заклопотаною, щоб не зустріти принаймні якогось одного чоловіка, такого, котрий би раз і назавжди позбавив її тієї проклятої швабри Джона Клейтона.

Вона говорить голосом таким тихим, що ледь вгадується серед музики, але все ж таки я її чую, я завжди її чув.

— Хто ви такий, Джордже?

— Хтось, кого ти знала в іншому житті, серденько.

А тоді музика забирає нас, музика відкочує геть всі ті роки, і ми танцюємо.

2 січня 2009—18 грудня 2010

Сарасота, Флорида

Ловелл, Мейн [720]

Післямова

Майже півстоліття минуло відтоді, як у Далласі було вбито Джона Кеннеді, але два питання ще жевріють: чи стрільцем дійсно був Лі Освальд, а якщо так, то чи діяв він сам? Ніщо з написаного мною у «22/11/63» не забезпечує відповідей на ці питання, бо мандрівка крізь час — це всього лиш зваблива гра уяви. Проте, якщо вас так само, як мене, цікавить, чому ці питання все ще залишаються, гадаю, я можу дати вам доволі задовільну відповідь у двох словах: Карен Карлін. Не просто як історична примітка, але як примітка до примітки. А втім…

Джек Рубі володів Даллаським стрип-клубом «Карусель». Карлін працювала там танцюристкою під nom du burlesque [721]Крихітка Лінн. Наступного після вбивства президента дня Джеку Рубі ввечері зателефонувала міс Карлін, котрій не вистачало двадцяти п’яти доларів, щоби сплатити оренду житла за грудень, і їй до зарізу потрібно було їх десь позичити, щоб не опинитися викинутою на вулицю. Чи не допоможе він їй?

Джек Рубі, у котрого голова була зайнята іншими речами, завдав їй доброго прочухана, озвучивши найбрутальніші скарби зі свого лексикону (схоже, що у Далласького Іскристого Джека весь лексикон був таким). Він перебував у розпачі через те, що шанованого ним президента було вбито в його рідному місті, й безперестанно повторював своїм друзям, як це жахливо для місіс Кеннеді та її дітей. Рубі пригнічувала сама думка про те, що Джекі змушена буде повернутися до Далласа, коли розпочнеться суд над Освальдом. Вдовиця стане загальнонаціональним видовищем, казав він. Таблоїди використовуватимуть її журбу для збільшення своїх накладів.