11/22/63, стр. 201

О. А я ж не знаю, як там пішло далі.

— …але він мав залізне алібі і кінець кінцем вони його відпустили. Убивцю так ніколи й не знайшли. — Він ухопив мене за руку. — Містере… синку… Джейку… це звучить божевільно, але… це ви застрелили мого батька?

— Не будьте дурником. — Я взяв фотографію й знову повісив її на стіну. — Я народився тільки 1971 року, пам’ятаєте?

Я повільно ішов по Мейн-стрит назад до зруйнованої фабрики і покинутої крамниці «Квік-Флеш», що стояла перед нею. Йшов з похиленою головою, не видивляючись, чи не нема десь Безносого з Голосраким і решти тієї веселої компанії. Я гадав, якщо вони й трапляться десь поблизу, то обійдуть мене десятою дорогою. Я справив на них враження божевільного. Можливо, я ним і був.

«Ми тут усі божевільні», — так сказав Алісі Чеширський Кіт. І після того зник. Тобто весь, окрім своєї усмішки. Якщо я правильно пам’ятаю, та усмішка залишалася ще якийсь час.

Тепер я розумів більше. Не все. Я сумнівався, що навіть містери Картки все розуміли (а, відбувши якийсь час на своєму посту, вони майже нічого вже не розуміли), але й це мені не допомагало з тим рішенням, яке я мусив прийняти.

Вже підпірнувши під ланцюг, я почув далекий вибух. Я не здригнувся від того звуку. Я уявив собі, що таких вибухів багато тепер лунає. Коли люди починають втрачати надію, частішають вибухи.

Я увійшов до вбиральні позаду крамнички й ледь не перечепився об власну смушкову куртку. Відкинув її ногою вбік — вона не знадобиться мені там, куди я йду — і повільно наблизився до нагромаджених картонних коробок, що так сильно скидалися на снайперське гніздо Лі.

Кляті обертони.

Я відсунув їх якраз достатньо, щоб протиснутися в куток, а потім підсунув за собою на колишнє місце. Я вирушив уперед помалу, крок по кроку, вкотре уявляючи собі, як якась жінка або чоловік намацує верхню сходинку в цілковитій темряві. Але ніякої сходинки не трапилося цього разу, а лише оте облудне подвоєння. Я просунувся вперед, побачив, що нижня частина тіла в мене замерехтіла, й заплющив очі.

Ще крок. Іще один. Ось уже я відчув тепло в себе на ногах. Ще два кроки, і сонячне світло перетворило чорноту під моїми повіками на червоність. Я зробив ще один крок, і в голові мені лопнуло «лусь». Коли прояснішало, я почув шух-ШВАХ, шух-ШВАХшерстеткацьких верстатів.

Розплющив очі. Сморід брудної покинутої вбиральні поступився смороду працюючої повним ходом текстильної фабрики в тому році, коли ще не існує Агенції охорони довкілля. Замість обідраного лінолеуму під ногами в мене був потрісканий цемент. Ліворуч стояли накриті брезентом великі металеві баки, повні обрізків тканин. Праворуч від мене височіла сушарня. Було одинадцять годин п’ятдесят вісім хвилин ранку дев’ятого вересня 1958 року. Гаррі Даннінг знову маленький хлопчик. Каролін Пулен п’ятикласниця в ЛСШ, може, слухає зараз вчителя, може, мріє про якогось хлопця або як вона за пару місяців піде на полювання разом зі своїм батьком. Сейді Дангіл, ще не заміжня за містером «Буде Швабра Будуть і Пригоди», живе у Джорджії. Лі Гарві Освальд зі своїм підрозділом морської піхоти десь у Південно-Китайському морі. А молодий сенатор від Массачусетсу Джон Ф. Кеннеді мріє собі президентські мрії.

Я повернувся.

Я підійшов до ланцюга й підпірнув під нього. По той його бік я якусь мить постояв абсолютно нерухомо, прокручуючи собі в голові, що мушу зробити. А потім підійшов до краю сушарні. За її рогом, спершись на стіну, стояв містер Зелена Картка. Тільки сама картка Зака Ленга вже не була зеленою. Вона набрала брудно-вохристого забарвлення, якогось середнього між зеленим і жовтим. Демісезонне пальто на ньому було запилюженим, а нещодавно ще хвацький капелюх-федора мав обшарпаний, якийсь ніби подоланий вигляд. Щоки його, перед тим чисто виголені, тепер вкривала щетина… місцями посивіла. Очі він мав налиті кров’ю. Він поки ще не став п’яницею — принаймні ніякого запаху не було чутно, — але я гадав, що скоро стане. Зелений фронт, врешті-решт, входив до його невеличкого кола доступу, а тримати всі ті часові пачоси у себе в голові так сутужно. Численні версії минулого — це вже важко, а якщо до них додати ще й численні версії майбуття? Будь-хто зап’є, якщо випивка є.

Я пробув у 2011 році приблизно годину. Можливо, трішки довше. Скільки минуло часу для нього? Я не знав. Я не бажавзнати.

— Слава Богу, — промовив він… точно, як перед тим. Але, коли він знову потягнувся по мою руку обома своїми долонями, я відсахнувся. У нього тепер були довжелезні нігті, чорні від грязюки. Пальці тремтіли. То були руки — і пальто, і картка за биндою капелюха — незабаром алкоголіка.

— Ви знаєте, що мусите робити, — промовив він.

— Я знаю, що ви бажаєте, аби я зробив.

— Моє бажання тут ні до чого. Ви мусите повернутися туди знову й востаннє. Якщо там все гаразд, ви потрапите у харчевню. Невдовзі її приберуть, і тоді бульбашка, яка породила все це божевілля, лопне. Це просто якесь диво, що вона протривала так довго. Ви мусите завершити цей цикл.

Він знову потягнувся до мене. Цього разу я не просто відсахнувся; я відвернувся й побіг на автостоянку. Він кинувся слідом за мною. Через моє понівечене коліно йому вдавалося не дуже відриватися від мене. Я чув його просто в себе за спиною, коли минав «Плімут Ф’юрі», що був двійником того автомобіля, який я побачив, але зневажив його однієї ночі у дворі «Кендлвудських Бунгало». Потім я опинився на перехресті Мейн-стрит і Старого Люїстонського шляху. На іншому боці стояв, спершись однією ступнею на обшивку «Фруктової», той вічний фанат рокабіллі.

Я перебіг через залізничну колію, побоюючись, що мене зрадить на рейках моя недужа нога, але натомість там перечепився і впав Ланг. Я почув, як він зойкнув — безнадійний, самотній скрик, — і на мить відчув до нього жаль. Важкий обов’язок мав чолов’яга. Але я не дозволив жалю мене пригальмувати. Імперативні вимоги кохання жорстокі.

Вже під’їжджав Люїстонський експрес. Я зашкандибав через перехрестя, і водій автобуса мені засигналив. Я згадав інший автобус, набитий людьми, котрі їхали побачити свого президента. І президентську леді, звісно, в її рожевому костюмі. Троянди на сидінні між ними. Не жовті, а червоні.

— Джимла! Вернися!

Оце правильно. Я ж Джимла врешті-решт, той монстр з кошмару Розетти Темплтон. Я прошкандибав повз «Кеннебекську фруктову», далеко випереджаючи містера Вохряну Картку. Це були перегони, які я застановив собі виграти. Я, Джейк Еппінг, шкільний вчитель. Я, Джордж Емберсон, нереалізований романіст. Я, Джимла, кожний наступний крок котрого несе загрозу цілому світу.

Та проте я біг.

Я думав про Сейді, високу, класну, вродливу, не перестаючи бігти далі. Про Сейді, схильну до наштовхування на що попало, котра мусить напоротися на поганця на ім’я Джон Клейтон. Від нього вона отримає дещо гірше за синці на гомілках. «Пропадай, світе, заради кохання»— це Драйден чи Поуп? [710]

Я зупинився біля Тайтесового «Шеврону», захеканий. Через дорогу курив свою люльку, дивлячись на мене, бітнік, хазяїн «Безжурного білого слона». Містер Вохряна Картка стояв біля завулка позаду «Кеннебекської фруктової». Очевидно, це була та межа, за яку він уже не міг зайти в цьому напрямку.

Він простягнув до мене руки, що було погано. Потім він упав на коліна і зчепив пальці перед собою, і це було іще гірше.

— Прошу, не робіть цього! Ви ж мусите розуміти ціну!

Я розумів і все одно поспішив далі. На перехресті, зразу поза церквою Святого Йосипа, стояла будка таксофону. Я зачинився в ній, проконсультувався з телефонним довідником і вкинув дайм.

Коли прибуло таксі, його водій курив «Лакі», а радіо в машині було налаштоване на WJAB.

Історія повторює сама себе.

Фінальні нотатки