11/22/63, стр. 133

Вокер з’явився не в генеральській формі, а в костюмі-хакі, котрий вельми нагадував формений. Стрілки на його брюках були такими вигостреним, що ними, здавалося, можна голитися. Його кам’яне обличчя нагадало мені актора-ковбоя Рендолфа Скотта [559]. Він потис руку Хергісу, і вони почали балакати про комунізм, котрий кишить не тільки в студентських кампусах, але також і в Конгресі та серед наукової спільноти. Вони торкнулися фторування води [560]. Потім товкли воду в ступі про Кубу, яку Вокер назвав «раковою пухлиною Карибського моря».

Я зрозумів, чому Вокер зазнав такої нищівної поразки в минулому році, балотуючись на губернатора Техасу. Школярів він увігнав би в сон уже на першому уроці, коли вони ще цілком бадьорі. Але Хергіс уміло його витягував, вчасно вигукуючи «Хвала Ісусу!» або «Господь свідок, брате!», коли генерал вже зовсім починав буксувати. Вони обговорили майбутній хрестовий похід по Півдню з виступами у фермерських стодолах, який назвали операцією «Опівнічні гони», а потім Хергіс запропонував Вокеру розвіяти туман навкруг «певних сміховинних звинувачень його у сегрегаціонізмі, які виринули на сторінках нью-йоркської преси і ще деінде».

Вокер нарешті забув, що він виступає по телевізору й ожив.

— Ви ж знаєте, що це не що інше, як нахабна пропаганда коммі.

— Я це знаю! — вигукнув Хергіс. — Але Бог хоче, щоби ви нам розповіли про це, брате.

— Я своє життя пов’язав з Армією США й залишуся солдатом до свого останнього дня. («Аби Лі влучив, до того дня залишалося б лишень три місяці».)Як солдат, я завжди виконував свій обов’язок. Коли президент Айзенгавер наказав мені виступити в Літл-Рок під час громадянських заворушень — як ви знаєте, це було пов’язано з насильницькою інтеграцією Центральної середньої школи у 1957 році [561], — я виконав свій обов’язок. Але ж, Біллі, крім того, я також і Божий солдат…

—  Христовийсолдат! Славімо Ісуса!

— …і християнин, я знаю, що насильницька інтеграція — це конче поганаріч. Вона суперечить Конституції, правам штатів і Біблії.

— Поясніть це, — заохотив Хергіс, стираючи сльозину собі зі щоки. А може, то був піт, що просочився в нього крізь грим.

— Чи маю я ненависть до негритянської раси? Ті, хто це кажуть, і ті, хто постаралися, щоб мене прибрати з військової служби, яку я люблю, — брехуни і комуністи. Ви самі все чудово знаєте, знають люди, з якими я служив, знає Бог. — Він нахилився вперед у своєму гостьовому кріслі. — Ви гадаєте, ніби учителі- негрив Алабамі й Арканзасі й у великому штаті Техас бажають інтеграції? Аж ніяк. Вони вбачають у ній ляпас собі, зневагу до їхніх умінь і важкої праці. Ви гадаєте, ніби учні- негрибажають ходити до школи разом з білими, котрі природно краще підготовлені до читання, писання й арифметики? Ви гадаєте, ніби справжні американці бажають якогось роду расової нечистокровності, яка буде результатом такого змішування?

— Звісно, що не бажають! Слааавімо Ісуса!

Я згадав той вказівник, який бачив у Південній Кароліні, той, що показував на стежку крізь отруйний плющ. З написом КОЛЬОРОВІ. Вокер не заслуговував на те, щоб його застрелили, але шокового стресу він, безумовно, був вартий. Я будь-комупроказав би щодо цього добре старе «славімо Ісуса».

Увага моя відволіклася, та те, що почав тепер говорити Вокер, миттю її повернуло на місце.

— Це Бог, не генерал Вокер, призначив позицію неграм у цьому світі, коли дав їм інший колір шкіри й інший набір талантів. Більше спортивнихталантів. Що каже нам Біблія про цю різність і про те, чому негритянська раса була проклята на такі муки й важкий труд? Достатньо лише зазирнути до дев’ятого розділу книги «Буття», Біллі.

— Славімо Господа за Його Святе Слово.

Вокер заплющив очі й підняв праву руку, немов даючи клятву в суді.

— «І Ной пив вино, й упився, і лежав невкритий. Хам побачив голизну свого батька і розказав тим, хто стояли надворі». Але Сим та Яфет… один прародитель арабської раси, інший прародитель білої раси… я знаю, що ви це знаєте, Біллі, але ж не всі це знають, не всі отримали добре старе біблійне виховання, ще сидячи на колінах у своїх матерів…

— Славімо Бога за християнських матерів, ваша правда!

— Сим з Яфетом не дивилися. А коли Ной прокинувся і взнав, що там відбувалося, він сказав: «Проклятий хай буде Ханаан, хай буде він слугою навіть слуг, рубачем дров і носієм во…»

Я вимкнув телевізор.

Спостерігаючи, що відбувається між Мариною й Лі впродовж січня і лютого 1963 року, я згадував майку, яку іноді на себе одягала Кристі в останній рік нашого шлюбу. На ній було зображено пірата з лютим вищиром, нижче містилася фраза: ПОБОЇ ТРИВАТИМУТЬ, ДОПОКИ НЕ ПОКРАЩИТЬСЯ МОРАЛЬ. Чимало побоїв було завдано в будинку № 604 на Елсбет-стрит тієї зими. Ми, сусіди, наслухалися криків Лі і плачу Марини — іноді зі злості, іноді від болю. Ніхто ніяк не втручався, включно зі мною.

Не можна сказати, що вона була єдиною дружиною, котру били в околицях Дубового яру; бійки у п’ятничні й суботні вечори, схоже, були місцевою традицією. Все, чого, як я пам’ятаю, мені хотілося у ті гнітючі, сірі місяці, це щоби ця вбога, безкінечна мильна опера нарешті закінчилася і я зміг весь час бути разом з Сейді. Ось я впевнюся, що Лі діяв соло у спробі застрелити генерала Вокера, а потім і сам завершу свою справу. Те, що Освальд діяв сам одного разу, не обов’язково доводитиме, що він діяв один в обох випадках, але це було найкраще, що я міг зробити. Коли будуть проставлені всі крапки над «і», а всі «t»будуть перекреслені рисочками — більшість з них, принаймні, — я виберу годинку й місце і застрелю Освальда так само холоднокровно, як був застрелив Френка Даннінга.

Час минав. Повільно, проте минав. А тоді одного дня, незадовго перед тим, як Освальдам переїхати на Нілі-стрит у квартиру понад моєю, я побачив, як Марина балакає зі старою леді з ходунком і зачіскою Ельзи Ланчестер. Обидві жінки усміхалися. Стара леді щось спитала в молодої. Марина розсміялася, кивнула і приклала долоні собі до черева.

Я стояв у себе біля вікна з розсунутими шторами, тримаючи в одній руці бінокль, а другою намагаючись вправити собі відпалу щелепу. У нотатках Ела ані словом не йшлося про такийрозвиток подій, він або не знав про це, або йому це було байдуже. Але небайдуже це було мені.

Дружина чоловіка, на якого я витратив понад чотири роки чекання, щоб його застрелити, знову була вагітною.

Розділ 21

Освальди стали моїми верхніми сусідами 2 березня 1963 року. Речі свої з того порепаного цегляного будинку на Елсбет-стрит вони переносили самотужки, здебільшого у взятих з винної крамниці картонних коробках. Невдовзі почали регулярно крутитися котушки мого японського магнітофончика, але переважно я слухав їх напряму, крізь навушники. Таким чином розмови, що відбувалися нагорі, звучали нормально, замість того, щоб уповільнено плисти, хоча, втім, я мало що з них міг зрозуміти.

Через тиждень після переїзду Освальдів до нового гнізда я відвідав один з ломбардів на Грінвіл-авеню з наміром купити собі зброю. Перший же револьвер, котрий мені показав ломбардник, був Кольтом 38-го калібру тієї ж самої моделі, що я колись був купив у Деррі.

— Це гарна річ для захисту від грабіжників і злодіїв, якщо полізуть у дім, — сказав ломбардник. — Смертельно прицільна на відстані до двадцяти ярдів.

— П’ятнадцяти, — уточнив я. — Я чув, що до п’ятнадцяти ярдів.

Ломбардник звів брови:

— Гаразд, хай буде п’ятнадцять. Будь-хто достатньо дурний, щоби ризикнути…

«… позбавити мене моїх грошей, підійде набагато ближче, саме так слід запудрювати мозок».