Ім'я рози, стр. 95

Ми вернулися до капітулярної зали. Краще б ми пішли до Бенцієвої келії, бо, як ми дізналися згодом, наш юний друг насправді не мав такої високої думки про Вільяма і не подумав, що той так швидко похопиться і повернеться в робітню; тому, вважаючи, що там його не шукатимуть, він таки пішов у свою келію і сховав там книгу.

Але про це я оповім пізніше. А тимчасом трапилися речі такі фатальні і тривожні, що таємнича книга геть вилетіла нам з голови. І хоч зовсім ми про неї не забули, та все ж мусили заходитися коло інших термінових справ, пов'язаних з місією, яку все ж таки було покладено на Вільяма.

П'ятого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,

де чиниться справедливий суд і складається прикре враження, що всі помиляються

Бернард Ґі вмостився посередині великого горіхового стола в капітулярній залі. Поруч з ним сидів домініканець, який виконував обов'язки нотаря, а обабіч сиділи два прелати з папської леґації, які були за суддів. Келар стояв перед столом між двох лучників.

Настоятель шепнув Вільямові: «Не знаю, чи процедура ця законна. Латеранський собор 1215 року у своєму каноні XXXVII ствердив, що провинного не можна ставити перед трибуналом, судді якого урядують на віддалі понад Два дні переїзду від його домівки. Тут, мабуть, ситуація інша, бо то суддя прибув здалека, але…»

«Інквізитор не підлягає жодній звичайній юрисдикції» — сказав Вільям, — і не зобов'язаний дотримуватися норм загального права. Він тішиться особливими привілеями і навіть не мусить вислуховувати адвокатів».

Я глянув на келаря. Ремиґій був у жалюгідному стані. Він наляканим звіром озирався навколо, мовби впізнаючи порухи і жести обряду, якого давно страхався. Тепер я знаю, що боявся він з двох причин, однаково страхітливих: однією причиною було те, що його спіймали, за всіма позірними ознаками, на гарячому злочині, а другою — те, що ще відучора, коли Бернард почав своє слідство, збираючи плітки і наклепи, він боявся, що вийдуть на яв його переступи; і він став ще дужче хвилюватися, коли побачив, що схопили Сальватора.

Якщо безталанний Ремиґій борсався у полоні своїх страхів, Бернард Ґі, зі свого боку, умів перетворити страх своїх жертв на паніку. Він мовчав: усі очікували, що він розпочне допит, але він перебирав у руках папери, які лежали перед ним, вдаючи, що неуважно упорядковує їх. Насправді його погляд був спрямований на звинуваченого, і в погляді цім змішалися лицемірна поблажливість (немов він каже: «Не бійся, ти в руках у братнього зібрання, яке нічого іншого, крім добра, тобі не бажає»), крижана іронія (немов він каже: «Але ти ще не знаєш, у чому полягає твоє добро, і невдовзі я тобі скажу це») і безжальна суворість (немов він каже: «В кожному разі я тут єдиний твій суддя, і ти належиш мені»). Усе це келар і так знав, але мовчанка і зволікання судді мали нагадати йому про це, примусити глибше це усвідомити, щоб, добряче собі це все затямивши, він відчув ще більше приниження, щоб його неспокій обернувся розпачем, і тоді він воістину цілковито належатиме судді, ставши м'яким воском у його руках.

Нарешті Бернард порушив мовчанку. Він виголосив низку обрядових формул, сказав суддям, що зараз відбудеться допит звинуваченого у двох однаково огидних злочинах, один з яких очевидний для всіх, але менш ганебний від другого, бо насправді звинуваченого схопили на гарячому злочині, коли його вже шукали за звинуваченням у єресі.

Фатальне слово пролунало. Келар сховав обличчя між руками, якими йому було важко рухати, бо їх було взято в ланцюги. Бернард розпочав допит.

«Хто ти?» — спитав він.

«Ремиґій з Вараґіни. Я народився п'ятдесят два роки тому і ще хлопчиком вступив до кляштору міноритів у

Вараґіні».

«Як сталося, що тепер ти належиш до чину святого Бенедикта?»

«Колись давно, коли Папа видав буллу Sancta Romana [270], я боявся, що наберусь зарази братчиків… хоч ніколи не приймав їхніх тверджень… і подумав, що грішній моїй душі буде більший пожиток, якщо я відцураюсь того оточення, повного спокус, і мені дозволили вступити поміж братію сього монастиря, де я вже понад вісім років служу келарем».

«То ти цурався спокус єресі, - глузливо мовив Бернард, — точніше, цурався розслідування, яке провадили ті, хто мав викривати єресь і викорінювати її бур'ян, а добрі клюнійські монахи повірили, що вони здійснюють акт милосердя, приймаючи до себе тебе і таких, як ти. Але мало змінити габіт, щоб стерти з душі гидь єретичного зіпсуття, а тому ми тут тепер розбираємося, що ж блукає закутками твоєї нерозкаяної душі і що ти робив, заки прибув у це святе місце».

«Душа моя невинна, я не знаю, що ви маєте на увазі, говорячи про єретичне зіпсуття», — обережно мовив келар.

«Бачите? — вигукнув Бернард, звертаючись до інших суддів. — Усі вони такі! Коли когось із них заарештують, він постає перед судом, немов його сумління чисте і не докоряє йому. А їм і невтямки, що це найочевидніший знак їхньої провинності, бо праведний постає перед судом у неспокої! Спитайте його, чи знає він причину, через яку я наказав його арештувати. Ти знаєш її, Ремиґію?»

«Мосьпане, — відповів келар, — буду радий почути її з ваших уст».

Я був здивований, бо мені здалося, що келар відповідає на ритуальні питання такими ж ритуальними словами, немовби добре знає правила розслідування та його пастки і вже давно готувався пережити подібну подію.

«Ну ось, — тим часом заволав Бернард, — типова відповідь нерозкаяного єретика! Вони замітають сліди, наче лисиці, і дуже важко спіймати їх на помилці, бо в їхній зграї дозволено брехати, щоб уникнути слушної покари.

Вони вдаються до хитромудрих відповідей, намагаючись ввести в оману інквізитора, який і так страждає, мусячи мати справу з такими нікчемними людьми. Отже, фра Ремиґію, ти ніколи не мав нічого спільного з так званими братчиками, чи братами убогого життя, чи беґінами?»

«Я розділяв долю міноритів, коли обговорювалось питання убогості, але ніколи не належав до секти беґінів».

«Бачите? — сказав Бернард. — Він заперечує, що був беґіном, бо беґіни, хоч і причетні до тієї ж єресі, що й братчики, вважають останніх сухою гілкою францисканського чину, а себе мають за чистіших і досконаліших від них. Але чимало звичаїв одних притаманні й другим. Ти можеш заперечити, Ремиґію, що тебе бачили в церкві, як ти застиг, повернувшись обличчям до муру, або простерся, прикривши голову каптуром, замість того, щоб уклякнути, стуливши руки, як інші люди?»

«У чині святого Бенедикта теж простираються у відповідні хвилини…»

«Я не питаю тебе, що ти робив у відповідні хвилини, я хочу знати, що ти робив у невідповідні! Отже, ти не заперечуєш, що приймав одну або другу позу, типову для беґінів! Але ж ти не беґін, ти ж сам сказав… Тоді скажи мені: у що ти віруєш?»

«Мосьпане, я вірую у все те, в що вірує добрий християнин…»

«Яка святоблива відповідь! А в що ж вірує добрий християнин?»

«У те, чого навчає свята церква».

«Яка свята церква? Та, яку вважають святою віруючі, що мають себе за досконалих, лжеапостоли, братчики-єретики, чи церква, яку вони порівнюють з Вавилонською блудницею, але в яку натомість твердо віримо усі ми?»

«Мосьпане, — розгублено мовив келар, — скажіть ви, яку церкву вважаєте правдивою».

«Я вірую в римську церкву, єдину, святу і апостольську, керовану Папою та його єпископами».

«І я цьому вірю», — сказав келар.

«Подиву гідна хитрість! — вигукнув інквізитор. — Подиву гідна дотепність de dicto [271]! Ви чули: він намагається сказати, що він вірить тому, що я вірю в цю церкву, і уникає обов'язку сказати, у що вірить він! Але ми добре знаємо ці викрутаси єхидни! Перейдімо до суті. Ти віруєш, що святі таїнства були закладені Нашим Господом, що для праведної покути треба висповідатися перед слугами Божими, що римська церква має владу зв'язувати і розв'язувати на сій землі те, що буде зв'язане і розв'язане на небі?»