Ім'я рози, стр. 85

Останні мої сумніви щодо серйозності мого становища пропали, коли я прочитав цитати з великого Авіценни. Він визначає кохання як невідступну думку меланхолійної природи, яка народжується з безнастанного думання про кшталти, порухи та вдачу особи протилежної статі (як вірно і яскраво описав Авіценна мій випадок!): виникає воно не як недуга, але недугою стає, коли, не мавши втамування, обертається одержимістю (чому ж тоді я почувався одержимим нею, попри те, що, прости Господи, жагу свою втамував уповні? а може, те, що сталося попередньої ночі, не втолило мого кохання? тоді як же вгамувати сю недугу?), спричиняючи постійне тремтіння повік, нерівне дихання, то сміх, то плач, стугоніння крові (і справді, кров моя стугоніла, і подих забивало, коли я читав ці рядки!). Щоб з'ясувати, у кого людина закохана, Авіценна радив непомильний метод, що його запропонував був ще Ґален: належить тримати болящого за живець і вимовляти всілякі імена людей протилежної статі, аж поки при якомусь імені живець не затріпотить сильніше; і я злякався, що раптом увійде мій учитель, схопить мене за руку і з тріпотіння моїх вен вгадає мою таємницю, що сповнило б мене великим соромом… На жаль, як лік від цієї недуги, Авіценна радив поєднати коханців у шлюбі, тоді й болість зцілиться. Він-бо справді був невірний, бо, попри свою мудрість, не врахував стану новіція-бенедиктинця, який, отже, приречений ніколи не видужати — а точніше, з власної волі або з мудрого вибору батьків, дав обітницю ніколи не занедужувати. На щастя, Авіценна, хоч і не мав на мислі клюнійського чину, розглянув-таки випадок нещасливих коханців і як радикальний лік радив гарячу купіль (може, і Беренґарій хотів так позбутися любовної своєї хворості до загиблого Адельма? Та чи можлива любовна недуга через людину своєї ж статі, чи це була всього лиш звіряча жага? а хіба не була звірячою моя жага минулої ночі? ні, звичайно ні, притьмом сказав я собі, то було таке солодке почуття — та відразу ж заперечив сам собі: помиляєшся, Адсо, була то диявольська омана, звіряча хіть, і, согрішивши тоді, тепер грішиш ще дужче, не бажаючи усвідомити сього!). Але потім я прочитав ще й про інші способи, які описував той самий Авіценна: можна, приміром, удатися до допомоги старих і досвідчених жінок, щоб вони весь час паплюжили і ганьбили предмет кохання — схоже, старі жінки куди вправніші у цім ділі, ніж чоловіки. Можливо, це й був би для мене вихід, але старих жінок в обителі не було (як, зрештою, і молодих), я міг хіба що попрохати якогось ченця, щоб він ганьбив переді мною дівчину, але кого? Та й хіба може чернець знати жінок так добре, як стара, балакуча жінка? Останній вихід, що його радив сарацин, був просто неподобний, бо згідно з ним нещасливий коханець мав би оточити себе наложницями, а се вже геть не личить монахові. То ж як зцілитись од любовної недуги молодому монахові, думав я, невже для нього нема спасіння? Може, вдатися до Северинових трав? Я й справді знайшов уступ з Арнальда з Вільянови — про цього автора Вільям відгукувався з великою шанобою, — який вважав, що кохання виникає від надміру гуморів та пневми, себто коли в людському організмі забагато вологи й тепла, тоді кров (яка виробляє родильне сім'я) надмірно примножується, даючи надмір сім'я, «complexio venerea» [247], а це зумовлює сильне бажання єднання між чоловіком і жінкою. У задній частині середнього шлуночка енцефала (а це що таке? — зачудувався я) міститься чеснота розсуду, їй належить вловлювати недотикальні intentiones [248]в дотикальних предметах, що їх сприймають чуття, і коли людина надто сильно бажає об'єкта, сприйнятого чуттями, це баламутить чесноту розсуду, яка зосереджується лиш на примарі коханої людини; тоді запалюється ціла душа і тіло, смуток чергується з радістю, бо тепло у хвилини розпачу спускається у глибини тіла, сильно студячи шкіру, а у хвилини радості піднімається на поверхню, розпалюючи обличчя. Для зцілення цієї хворості Арнальд пропонував, щоб болящий спробував позбутися надії на злуку з предметом любові, так щоб думка віддалилася від нього.

Але це значить, що я вже одужав, або одужую, подумав я, бо маю невелику надію — а то й жодної — знов побачити предмет своїх думок, а якби й побачив — злучитися з ним, а якби й злучився — ще раз ним оволодіти, а якби й оволодів — затримати його коло себе, бо сього боронить мені і мій чернечий стан, і обов'язки, що їх накладає на мене кондиція моєї родини… Я врятований, сказав я собі, згорнув книжку і заспокоївся — саме вчасно, бо Вільям вже заходив у кімнату. І ми з ним знову вирушили у мандри лабіринтом, який для нас не мав уже таємниць (про це я вже розповів), і на якийсь час я забув про свою одержимість.

Як буде видно згодом, невдовзі вона знову нагадає мені про себе, але у зовсім інших (на превеликий жаль!) обставинах.

Четвертого дня НІЧ,

де Сальватор жалюгідно дає себе спіймати Бернардові Ґі, Адсову кохану дівчину хапають як відьму і всі йдуть спати ще нещасливіші й занепокоєніші, ніж раніше

Отож ми саме спускалися назад до трапезної, коли почувся якийсь галас, і з боку кухні замиготіло слабке світло. Вільям миттю погасив каганець. Ідучи вздовж мурів, ми підійшли до дверей, що виходили в кухню, і почули, що шум долинає іззовні, бо кухонні двері відчинені. Тоді голоси і світла віддалилися, і хтось різко затріснув двері. Ця велика зам'ятая провіщала щось неприємне. Ми швидко пройшли через оссарій, вигулькнули в порожній церкві, вийшли через південні двері і побачили, що у внутрішньому дворику блимає світло смолоскипів.

Ми підійшли ближче, і в сум'ятті ніхто не звернув на нас уваги, буцім ми надбігли разом з іншими людьми, що висипали з опочивалень та притулку для прочан. Ми побачили, що лучники міцно тримають Сальватора, блідого, як білки його очей, і якусь жінку, що заливалась плачем. Серце моє стиснулось: то була вона, пані моїх дум. Вона впізнала мене і кинула мені благальний, розпачливий погляд. Я смикнувся було бігти визволяти її, але Вільям стримав мене, шепочучи якісь зовсім не ласкаві, скоріше лайливі слова. Звідусіль надбігали ченці та гості монастиря.

Надійшов настоятель, прийшов Бернард Ґі, якому капітан лучників коротко доповів про те, що сталося. А сталося ось що.

За наказом інквізитора вони патрулювали вночі цілу околицю, особливу увагу приділяючи просадові, що вів од вхідної брами до церкви, тій частині, де були городи, та фасадові Вежі (чому? — замислився я, а тоді зрозумів: очевидно, тому що Бернард зібрав серед челяді та кухарів пересуди про якусь метушню, яку хтось зчиняв вночі між виходом з монастиря та кухнею, і хтозна, чи той дурень Сальватор, розповівши мені про свої наміри, не розпатякав про них ще й якомусь бідоласі на кухні чи в конюшнях, а той, заляканий пообіднім допитом, кинув цю поголоску Бернардові в пащу). Обережно крадучись у темряві серед туману, лучники врешті застукали Сальватора разом з жінкою, якраз коли він морочився з кухонними дверима, намагаючись відчинити їх.

«Жінка у сім святім місці! Ще й з ченцем! — суворо мовив Бернард, звертаючись до настоятеля. — Великодушний мосьпане, — вів далі він, — якби річ була лиш у порушенні обітниці чистоти, покарання сього чоловіка належаче б до вашої юрисдикції. Але оскільки ми ще не знаємо, чи махінації цих двох лихочинців не зачіпають якось безпеки всіх гостей, нам слід найперше пролити світло на цю таємницю. Ану ж бо, тебе питаю, небораче, — і висмикнув у Сальватора немалий згорток, який той намагався сховати за пазухою, — що там у тебе?»

Я вже знав, що там: ніж, чорний кіт, який, ледве відкрили згорток, утік, шалено нявкаючи, і два яйця, які розбилися і розпливлися тягучою масою, що всім здалася кров'ю або жовчю чи якоюсь іншою нечистою матерією. Сальватор, вмовивши якимись обіцянками дівчину піти з ним, саме збирався ввійти до кухні, вбити кота і вийняти йому очі. А що то були за обіцянки, я дізнався відразу. Посеред злісного реготу і похітливих вигуків лучники обшукали дівчину і знайшли в неї мертвого, ще не общипаного півника. На нещастя, вночі, коли всі коти виглядають сірими, півень цей здався усім таким же чорним, як і кіт. Я ж подумав, що небагато треба було, щоб умовити її, голодну бідолашку, адже минулої ночі вона зреклася (заради любові до мене) дорогоцінного коров'ячого серця…