Ім'я рози, стр. 70
«Значить, таки правда, — пробурмотів Вільям. — Він схопив щось пальцями і проковтнув його… Це виключає отрути, про які ти говорив, що вони вбивають, проникаючи крізь шкіру. Але це не полегшує нам справи. Бо тепер ми знаємо, що у нього й у Венанція то був свідомий жест, а не випадковий, здійснений внаслідок неуважності або необережності, і не вимушений силою. Вони взяли щось в руки і поклали собі в рот, знаючи, що роблять…»
«Якесь їдло? Напій?»
«Можливо. А може… ну, скажімо, музичний інструмент на кшталт флейти…»
«Безглуздя», — мовив Северин.
«Звичайно, що безглуздя. Але ми не можемо нехтувати жодною гіпотезою, якою б незвичайною вона не була. Та спробуймо тепер з'ясувати, що то була за отрута. Якби хтось, хто знається на трутизнах так, як ти, проник сюди і використав деякі з цих твоїх трав, чи зміг би він зробити убивче мастило, яке залишає такі сліди на пальцях і на язику? Яке можна домішати в якусь їжу, в напій, намазати на ложку, на щось, що кладуть до рота?»
«Так, — визнав Северин, — але хто б то міг бути? А потім, навіть якщо прийняти це припущення, яким же чином цю трутизну було підмішано цим нашим бідолашним побратимам?»
Щиро кажучи, мені теж важко було уявити собі, що Венанцій та Беренґарій могли погодитися на пропозицію з'їсти або випити якусь таємничу субстанцію. Але Вільяма це, схоже, не турбувало. «Про це ми подумаєм пізніше, — сказав він, — а тепер я б хотів, щоб ти спробував пригадати, чи не траплялось чогось такого, про що ти, може, вже й забув, — не знаю, може, хтось колись розпитував тебе про зілля або мав легкий доступ у лічницю..!»
«Зажди-но, — мовив Северин, — дуже давно, багато літ тому, я мав на одній з цих полиць одну дуже потужну субстанцію, яку дістав був від одного брата, що побував у далеких краях. Він не міг мені сказати, з чого вона виготовлена — звичайно, з трав, та не всі з них відомі. Вона виглядала в'язкою і жовтявою, але він порадив мені не торкатися її, бо варто їй навіть потрапити мені на губи, як вона дуже швидко вб'є мене. Брат цей сказав мені, що якщо ковтнути навіть дуже незначну її кількість, за півгодини вона викликає відчуття сильної втоми, тоді повільний параліч усіх кінцівок, а врешті — смерть. Він не хотів мати її при собі, тому подарував мені. Я довго зберігав її, бо все збирався якось дослідити. Але одного дня налетіла на нас велика буря. Один мій помічник, новіцій, зоставив двері лічниці незачиненими, і сильний вітер поперевертав усе в цій кімнаті. Плящинки побилися, течива порозливалися на долівку, зілля і порошки порозсипалися. Я сам цілий день приводив до ладу свої речі, і вдався до помочі інших, лише щоб мені змели з підлоги черепки і ні до чого вже не придатні трави. Врешті я помітив, що бракує саме тієї плящини, про яку я говорив. Спершу я занепокоївся, а тоді подумав, що вона, мабуть, розбилася і перемішалася з іншими уламками. То ж я звелів добре помити підлогу лічниці, а також полиці…»
«А ти бачив цю плящину невдовзі перед тим ураганом?»
«Так… Точніше, ні, якщо добре згадати. Вона стояла позаду ряду глечиків, добре схована, і я не перевіряв її щодня…»
«Отже, як ти кажеш, її могли викрасти ще задовго до цього урагану і ти б цього не помітив?»
«Тепер, коли я над цим замислююсь, авжеж, безперечно, так могло статися».
«Або той твій новіцій міг викрасти її, а відтак скористатися ураганом, вчинити розгардіяш у твоєму господарстві і зумисне зоставити двері відчиненими».
Северин, схоже, сильно розхвилювався: «Звичайно. Ба більше, оце тепер я згадав — тоді мене дуже здивувало, що ураган, нехай і сильний, стільки всього поперевертав. Цілком може бути, що хтось скористався ураганом, щоб поперекидати все в кімнаті і наробити більшої шкоди, ніж міг причинити сильний вітер!»
«Хто був той новіцій?»
«Його звали Августином. Минулого року він помер — упав з риштувань, коли разом з іншими ченцями і челядниками чистив скульптури на фасаді церкви. Зрештою, якщо краще пригадати, він Христом Богом присягався, що перед бурею двері відчиненими не залишав. То я спересердя звинувачував його в цьому. Може, й справді він не був винен».
«Значить, про твою отруту знав ще хтось третій, можливо, набагато досвідченіший від твого новіція. Кому ти про неї розповідав?»
«От цього я геть не пам'ятаю. Звичайно, я розповів настоятелеві, бо мусив просити дозволу тримати в себе таку небезпечну речовину. І ще комусь, може, навіть у бібліотеці, бо я шукав гербарії, де б говорилося про неї».
«Але хіба ти не казав мені, що книги, корисні для твого мистецтва, тримаєш у себе?»
«Так, тримаю, і чимало, — відповів він, показуючи на кілька полиць в кутку кімнати, заповнених десятками фоліантів. — Але тоді я шукав деякі книги, яких у себе тримати не міг, мало того — Малахія вперто не хотів видавати їх мені, аж я мусив просити дозволу в настоятеля. — Він стишив голос, немов не хотів, щоб я почув його. — Розумієш, у якомусь невідомому місці бібліотеки зберігаються навіть чорнокнижницькі твори, книги чорної магії, рецепти диявольського чар-зілля. Мені дозволили переглянути деякі з них, бо була така потреба, і там я сподівався знайти опис тієї трутизни та її дії. Але марно».
«Отже, ти розповів про неї Малахії».
«Звичайно, йому теж, а може, навіть тому ж Беренґарію, який йому допомагав. Але не варто робити поспішних висновків: не пам'ятаю вже, може, коли я про це розповідав, там були й інші ченці, адже іноді у скрипторії буває чимало люду…»
«Я нікого не підозрюю. Я лиш намагаюся зрозуміти, що могло статися. В кожному разі, ти сказав, що випадок цей стався кілька років тому, і постає питання: невже хтось викрав отруту тоді, щоб використати її лиш через стільки часу? Це свідчило б про лиху волю, яка потаймиру довго плекала вбивчі наміри».
Северин перехрестився з виразом жаху на обличчі. «Хай Бог простить нас усіх!» — мовив він.
Більш нічого було сказати. Ми накрили Беренґарієве тіло, яке мали приготувати в останню путь.
Четвертого дня ЧАС ПЕРШИЙ,
де Вільям примушує спершу Сальватора, а потім — келаря розповісти про своє минуле, Северин віднаходить украдені лінзи, Никола приносить нові, а Вільям шістьма очима береться розшифровувати рукопис Венанція
Ми саме виходили, коли ввійшов Малахія. Схоже, йому не дуже по мислі було бачити нас тут, і він відступив крок назад. Северин зсередини помітив його і сказав: «Ти до мене? Тобі треба…» І обірвав, зиркнувши на нас. Малахія зробив йому ледь помітний знак, немов кажучи: «Поговоримо пізніше…» Ми виходили, він входив, і всі троє ми опинилися разом у дверному проході. Малахія цілком непотрібно сказав:
«Я прийшов до брата-зілляра… У мене… у мене болить голова».
«То, певне, через затхле повітря в бібліотеці, - сказав йому Вільям тоном турботливого розуміння. — Приміщення здалося б обкурити».
Малахія ворухнув губами, немов хотів ще щось сказати, тоді зрікся свого наміру, схилив голову і ввійшов, а ми пішли собі.
«Що йому треба від Северина?» — спитав я.
«Адсо, — нетерпляче сказав учитель, — навчися сам ворушити мізками. — Тоді змінив тему: — Тепер нам треба розпитати деяких людей. Принаймні, - додав він, окидаючи поглядом дворище, — поки вони ще живі. До речі: відтепер нам слід добре вважати на те, що ми їмо і п'ємо. Бери завжди їжу зі спільної тарілки, а питво наливай з глечика, з якого вже пили інші. Після Беренґарія найбільше знаємо ми. Крім, звичайно, вбивці».
«Кого ж ви хочете зараз розпитати?»
«Адсо, — мовив Вільям, — ти вже зрозумів, що найцікавіші речі стаються тут вночі. Вночі гинуть люди, вночі хтось гуляє по скрипторії, вночі в ці мури приходять жінки… Тут є обитель денна і обитель нічна, причому нічна обитель, як це не сумно, викликає куди більший інтерес, ніж денна. Тому нас цікавить кожен, хто блукає тут ночами, включно, скажімо, з тим чоловіком, якого вчора ввечері ти бачив з дівчиною. Може, історія з дівчиною ніяк не стосується історії з трутизною, а може, й стосується. В кожному разі я зрозумів дещо про того вчорашнього чоловіка — то має бути хтось, хто чимало знає про нічне життя сього святого місця. І, про вовка промовка, онде він якраз іде».