Ім'я рози, стр. 39

«Хто його вбив? Беренґарій?»

«Можливо. Або Малахія, який має Вежу в своїй опіці. Або ще хтось. Беренґарій під підозрою, бо він явно наляканий, а він же знав, що Венанцію відома його таємниця. Малахію теж можна підозрювати: він, охоронець непорушності бібліотеки, виявляє, що хтось ту непорушність порушив, тому й вбиває. Хорхе відає все про всіх, знає Адельмову таємницю, не хоче, щоб я дізнався, що ж таке знайшов Венанцій… Багато що кидає на нього підозру. Але скажи мені, як сліпий чоловік може вбити іншого чоловіка, повного сил, і як цей старець, хоч і доволі міцний, міг перенести труп і кинути його в глек. Врешті, хіба вбивцею не міг бути той сам Бенцій? А може, він нам брехав, маючи якісь свої, невідомі нам цілі. І чому обмежувати коло підозрюваних лише тими, хто брав участь у бесіді про сміх? Злочин міг мати інші мотиви, не пов'язані з бібліотекою. В кожному разі нам треба зробити дві речі: дізнатись, як вночі потрапити до бібліотеки, і дістати свічку. Про свічку подбаєш ти. Повештайся по кухні в час обіду і прихопи якусь…»

«Я маю її вкрасти?»

«Позичити, задля більшої слави Господа».

«Ну, тоді можете на мене покластися, мосьпане».

«Молодець. Щодо входу до Вежі, то ми бачили, звідки виринув Малахія вчора вночі. Нині піду оглянути церкву, а зокрема ту каплицю. Через годину пора в трапезну. А опісля у нас зустріч з настоятелем. Тебе теж буде допущено, бо я сказав, що мені треба, аби хтось записував те, що ми говоритимем».

Другого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ,

де виявляється, що настоятель пишається багатствами своєї обителі і побоюється єретиків, а насамкінець Адсо починає сумніватися, чи добре він зробив, пустившись у мандри по світі

Ми знайшли абата в церкві, перед головним вівтарем. Він наглядав за роботою кількох новіціїв, які витягнули з ванькиру чимало священного начиння — чаші, дискоси, ковчеги, а також розп'яття, якого я не бачив під час вранішнього богослужіння. Я не зміг стримати зачудованого вигуку, побачивши пишну красу цих священних вмістилищ. Був якраз полудень, і світло хвилями напливало з вікон на хорах, а ще більше з вікон фасаду, утворюючи білі водоспади, немов містичні потоки божественної субстанції, які перехрещувалися в багатьох місцях церкви, заливаючи сам вівтар.

Начиння, чаші — усе являло напоказ коштовність матеріалу, з якого воно виготовлене: я побачив, як посеред жовтини золота, непорочної білини слонової кістки і прозорості кришталю виблискують самоцвіти всіх барв і розмірів, і впізнав гіацинти, топази, рубіни, сапфіри, смарагди, хризоліти, онікси, рубіни, яшму й агати. І водночас я зауважив те, чого не помітив вранці, коли спершу мене охопив екстаз молитви, а відтак кинув у сум'яття жах: покрівець вівтаря й інші три запинала, які увінчували його, були щирозолоті, та й цілий вівтар, здавалось, виблискував золотом, хоч би з якого боку на нього дивитись.

У відповідь на моє здивування абат усміхнувся: «Оці багатства, які ви тут бачите, — мовив він до нас з учителем, — й інші, які ще побачите згодом, — це спадщина століть побожності й поклоніння, свідчення могуття й святості сеї обителі. Мирські князі і володарі, архиєпископи і єпископи жертвували на сей олтар й олтарне знадіб'я персні своїх інвеститур, золото і самоцвіти, знаки своєї величі, бажаючи, щоб їх сплавили тут на більшу славу Господа і сього Його місця. Хоч нині монастир затьмарила ще одна скорботна подія, ми, усвідомлюючи свою кволість, не повинні забувати про силу і могутність Всевишнього. Наближається празник святого Різдва, і ми починаємо чистити священне знадіб'я, щоб згодом відсвяткувати народини Спасителя з усією пишнотою і урочистістю, якої вони заслуговують і вимагають. Кожна річ повинна постати у повноті свого сяйва… — додав він, втупившись поглядом у Вільяма, і вже потім я зрозумів, чому він так гордовито і наполегливо все це пояснював, — адже ми вважаємо, що хосенно і гоже не приховувати, а навпаки, восхваляти щедрі Божі дари».

«Звичайно, — ввічливо мовив Вільям, — якщо ваша світлість вважає, що Господа слід прославляти саме так, ваша обитель досягла найвищих висот у цім прославлянні».

«Саме так і треба, — мовив абат. — Якщо колись, корячись волі Божій і приписам пророків, у золоті амфори й вази, в позолочені урни збирали кров кіз, тельців і телиць у храмі Соломоновім, тим паче золоте начиння, прикрашене коштовним камінням, і всі найкращі клейноти серед створених речей належить з безнастанною шанобою і благоговінням вживати для того, щоб збирати кров Христову! Якби при другому сотворенні субстанція наша стала подібною до субстанції херувимів та серафимів, все ж вона була б ще негідною правити за вмістилище сій невимовній жертві…»

«Воістину», — мовив я.

«Багато хто заперечує, кажучи, що натхненний ум, чисте серце, святобливе намірення — ось все, що конечне для сього священного служіння. Ми перші стверджуєм відкрито й рішуче, що речі сі воістину найсутніші; та ми переконані, що віддавати шану слід і зовнішньою пишнотою священного начиння, адже справедливо і достойно є служити нашому Спасителеві у повноті всіх речей, бо й Він не відмовився подбати про нас у повноті всього і безвиїмково».

«Так завжди міркували великі мужі вашого чину, — погодився Вільям, — пригадую, як чудово писав про церковні прикраси великий і високоповажаний абат Суґерій».

«Істинна правда, — мовив настоятель. — Погляньте на це розп'яття. Воно ще не закінчене… — Він з безконечною любов'ю взяв його в руку і став розглядати, і блаженство осяяло його обличчя. — Тут бракує ще кількох перлин, я не знайшов потрібного розміру. Колись святий Андрій, взиваючи до хреста на Голгофі, сказав, що члени Христові прикрашають його, мов перли многоцінні. І сю скромну подобу того великого чуда теж належить прикрасити перлами. Утім, мені здалося слушним вставити тут, в цім місці, над самою головою Спасителя, найкращий діамант, який ви будь-коли бачили». Своїми довгими білими пальцями він святобливо погладив найкоштовніші частини святого дерева, точніше, святої слонової кістки, адже саме з цього чудового матеріалу були зроблені рамена хреста.

«Коли я насолоджуюсь всіма пишнотами сього дому Божого, коли чар різнобарвних самоцвітів відриває мене від зовнішніх турбот, а піднесений роздум, переносячи матеріальне на нематеріальне, зосереджується на розмаїтості святих чеснот, тоді мені здається, що я потрапив, сказати б, у якийсь незвиклий закут вселенної, не ув'язнений цілковито у багні землі і не відірваний цілковито від чистоти небес. І мені уявляється, що ласка Божа сподобила мене анагогічним шляхом перенестись з долішнього сього світу до світу вишнього…»

Він говорив, повернувшись обличчям до нави. Хвиля світла, що проникала зверху, мов знамення особливого благовоління денного світила, освітлювала йому обличчя й руки, які він підняв хрестом у пориві екстазу. «Уся твар, — мовив він, — видима й невидима, є світло, що його привів до буття родитель всіх світел. Ця слонова кістка, цей онікс, і вся ця кам'яна споруда навколо нас — то світло, я ж бо відчуваю, що вони благі й прегарні, що існують вони за власними правилами пропорції, що видом і кшталтом своїм вони різняться від усіх інших видів і кшталтів, що визначає їх власне число, що не зраджують вони своєму порядкові, що шукають вони своє особливе місце відповідно до своєї ваги. А що коштовніша за своєю природою субстанція, на яку я дивлюся, то більше все це відкривається передо мною і пишніше сяє творче могуття Бога, і якщо до вознеслої причини, недоступної у своїй повноті, легше можна дістатись, виходячи з вознеслого наслідку, то наскільки краще мовить мені про божественну причину такий подиву гідний наслідок, як золото чи діамант, якщо про неї мені спроможні говорити навіть екскременти й комашня! Коли в самоцвітах цих мені являється видіння світу вишнього, душа моя плаче зворушено і радісно, та не з мирського марнославства чи жадоби до багатства, а з пречистої любові до нічим не спричиненої першопричини».

«Кращого богослов'я годі й шукати», — мовив Вільям з глибоким смиренням, а я подумав, що він вжив оту підступну фігуру думки, котру ритори звуть іронією; одначе її зазвичай вживають з належною pronunciatio [128], яка підкреслює і виправдовує її вжиток; та цього Вільям не робив ніколи. Тому настоятель, більше звиклий до фігур мови, сприйняв Вільямові слова дослівно, далі перебуваючи в полоні свого містичного екстазу: «Це матеріальне богоявлення — щонайпряміший зі шляхів, які дають нам торкнутися Всевишнього».