Ім'я рози, стр. 25

На присутніх впала важка мовчанка. Обірвати її осмілився Венанцій з Сальвамека.

«Превелебний Хорхе, — мовив він, — чеснота ваша спонукає вас до упереджених суджень. За два дні до Адельмової смерті ви були присутні на вченому диспуті, який відбувся у цьому самому скрипторії. Адельм вельми дбав про те, аби його мистецтво, зосереджене на чудернацьких і фантастичних образах, несхибно змагало до слави Божої і слугувало пізнанню речей небесних. Брат Вільям згадував тут Ареопагітові слова про пізнання через неподібність. А того дня Адельм згадував ще одного високого авторитета, учителя з Аквіна, який твердив, що божественні речі краще представляти у подобі тіл нікчемних, ніж у подобі тіл шляхетних. По-перше, так легше звільнити людський дух від блуду; бо ж зрозуміло, що деякі прикмети речам божественним приписувати не годиться, а якби їх представлено у подобах шляхетних тілесних речей, це спричинило б сумніви. По-друге, цей спосіб зображення краще відповідає доступному нам на цій землі пізнанню Бога: Він бо являється нам більше в тім, чим Він не є, ніж у тім, чим Він є, а тому подібності речей, далеких від Бога, дають нам точніше уявлення про Нього, нагадуючи нам, що Він є понад усім тим, що ми говоримо і думаємо. І по-третє, у цей спосіб речі Божі краще сокриті від негідних людей. Отож мова тоді велася про те, як усі ці дотепні й загадкові чудернацтва, воплотившись в образах, можуть допомогти відкрити істину. А я ще нагадав йому, що у творах великого Арістотеля можна знайти вельми виразні твердження на цю тему…»

«Не пригадую, — сухо перебив його Хорхе, — я вже дуже старий. Не пам'ятаю. Може й справді я був надто суворий. Вже пізно, треба йти».

«Дивно, що не пригадуєте, — наполягав Венанцій, — був то вчений і захопливий диспут, своє слово сказали й Бенцій з Беренґарієм. Питання полягало в тім, чи не спонукають нас метафори, гра слів, загадки, що їх витворила уява поетів для чистого задоволення, до розмислів про речі у новий, незвичний спосіб, і я твердив, що й цю чесноту мудрець повинен плекати… Малахія теж там був…»

«Якщо всечесний Хорхе не пригадує, май пошану до його віку і до стоми його розуму… втім, досі вельми жвавого», — втрутився хтось із ченців, які прислухалися до розмови. Цю фразу було вимовлено пристрасним тоном, принаймні на початку, бо той, хто говорив, зрозумів, що, напоминаючи про пошану до старця, він насправді підкреслив його слабкість, і тому притишив запал своїх слів, закінчивши репліку вибачливим шепотом. Говорив Беренґарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Дивлячись на цього блідолицого молодика, я згадав, як описував Адельма Убертин: очі його були схожі на очі хтивої жінки. Погляди всіх присутніх зупинились тепер на ньому, а він збентежено сплів пальці, немов щоб приглушити внутрішню напругу.

Венанцій повівся трохи дивно. Він глянув на Беренґарія так, що той опустив очі: «Гаразд, брате, — мовив він, — якщо пам'ять є даром Божим, то здатність забувати теж може бути річчю благою, і її слід поважати. Я поважаю її у старшому побратимі, до якого звертався. Але від тебе я сподівався яскравішого спогаду про те, як ми тут тоді дискутували, і твій улюблений друг теж…»

Не маю певності, чи Венанцій справді наголосив на слові «улюблений». Але я виразно відчув, як серед присутніх майнув подув збентеження. Кожен відвертав погляд куди інде, щоб не дивитися на Беренґарія, який сильно почервонів. Тут одразу рішуче втрутився Малахія: «Ходіть-но, брате Вільям, — мовив він, — я покажу вам інші цікаві книжки».

Гурт розійшовся. Я помітив, що Беренґарій кинув на Венанція сповнений злоби погляд, а той з німим викликом відповів йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе відходить, я схилився у пориві шанобливого почуття, щоб поцілувати йому руку. Старець прийняв поцілунок, поклав руку мені на голову і спитав, хто я такий. Коли я назвав йому своє ім'я, обличчя його роз'яснилося.

«Ти носиш велике і славне ім'я, — мовив він. — Знаєш, хто такий був Адсо з Монтьє-ан-Дер?» — спитав він. Я, правду кажучи, сього не знав. Тоді Хорхе сказав: «Це автор великої і моторошної книги, «Libellus de Antichristo» [77], у ній він прозрів речі, які мають статися, та до нього не прислухалися».

«Книга ця була написана ще до тисячного року, — мовив Вільям, — і речі ті не справдилися…»

«Не справдилися для тих, хто не має очей, щоб видіти, — мовив сліпий. — Шляхи Антихриста повільні й звивисті. Він гряде непередбачено, і не тому, що обрахунок апостола хибний, а тому, що мистецтва цього обрахунку ми так і не навчилися». Він повернувся лицем до зали і заволав так голосно, що аж склепіння скрипторію загриміло: «Він уже в дорозі! Не гайте послідніх днів на смішки з плямистошкірих і звивистохвостих почварок! Не змарнуйте останніх семи днів!»

Першого дня ВЕЧІРНЯ,

де описано відвідини решти абатства, Вільям доходить деяких висновків щодо смерті Адельма і провадить бесіду з братом-склярем про скельця для читання та про видіння у тих, хто занадто любить читати

Тут задзвонили на вечірню, і ченці налаштувалися покинути свої робочі місця. Малахія дав зрозуміти, що й нам теж пора. Він же мав залишитися зі своїм помічником Беренґарієм, щоб привести все до ладу і (як він висловився) приготувати бібліотеку до ночі. Вільям спитав його, чи потім він замикає двері.

«Нема дверей, які б закривали доступ до скрипторію з кухні та трапезної чи зі скрипторію до бібліотеки. Сильнішою від будь-яких дверей має бути абатова заборона. А ченцям потрібен доступ до кухні і трапезної аж до повечер'я. Тоді, щоб не дати зайти у Вежу стороннім або тваринам, на яких заборона не діє, я сам замикаю внизу двері, які ведуть до кухні та трапезної, і з того часу Вежа стає недоступною».

Ми зійшли униз. Ченці посунули на хори, а тим часом мій учитель вирішив, що Господь простить нам, якщо ми не підемо на богослужбу (Господеві багато чого ще довелось прощати нам у наступні дні!), і запропонував прогулятися з ним трохи по дворищі, щоб ми краще пізнали це місце.

Ми вийшли з кухні і перейшли через цвинтар: деякі нагробні камені були цілком ще недавні, а інші несли на собі відбиток часу, повідаючи про життя монахів минулих століть. Могили були безіменні, на них височіли кам'яні хрести.

Погода псувалася. Здійнявся холодний вітер, і небо затяглося хмарами. За городами ледь видніло призахідне сонце, а на сході небо темнішало, і ми пішли вздовж хорів церкви саме в той бік, до задньої частини дворища. Там, практично під самим окільним муром, де він зливався зі східною баштою Вежі, розташувались свинарники, і свинарі саме закупорювали глек, повний свинячої крові. Ми помітили, що за свинарниками окільний мур був нижчий, так що звідти можна було визирнути вниз. За межами мурів терен, який стрімко спускався вниз, був вкритий покидьками, яких сніг повністю не прикривав. Я зрозумів, що то була гноївня, в яку скидали послід, і доходила вона аж до того закруту, звідки відходила стежка, на яку звернув утеклий кінь. Я називаю це гноївнею, бо то була велика яма чогось сморідного, і сопух від неї доходив аж до парапету, з якого я визирав; навколишні селяни, мабуть, приходили сюди, щоб набрати гною для своїх полів. Але з тваринними і людськими екскрементами змішалися й інші, тверді відходи — сюди спливала вся мертва матерія, яку обитель виштовхувала зі свого тіла, залишаючись прозоро-чистою у своєму стремлінні до верхівки гори і до неба.

Поруч були конюшні, і конюхи саме вели коней до ясел. Ми пройшли стежкою, вздовж якої з боку мурів тягнулася низка стаєнь; праворуч, поруч з хорами церкви, розташувались опочивальні монахів, а за ними — нужники. В кутку огорожі, де східний мур повертав на південь, стояла будівля, де розмістились майстерні. Ковалі, закінчуючи складати на місце свої причандали й гасити міхи, збирались на богослужбу. Вільям з цікавості підійшов до однієї з майстерень, дещо відокремленої від решти, де якийсь чернець саме збирав своє господарство. На столі у нього лежала чимала купка невеликих різнобарвних скелець, а до стіни були приперті більші листи скла. Поруч стояв незакінчений покровець для мощей, чи радше його срібний каркас, куди майстер, очевидно, вставляв скельця та камінці, яким він надавав форми самоцвітів своїми інструментами.