Ім'я рози, стр. 116

«Tertius equi».

«Що?» — спитав Вільям.

«Нічого, я згадав собі бідолаху Сальватора. Він хотів звершити хтозна які чари над цим конем, і своєю латиною називав його tertius equi. A tertius equi — це буде u».

«Кажеш, u?» — спитав Вільям, який не вельми уважно прислухався до мого базікання.

«Авжеж, бо ж "tertius equi" означає не третього коня, а третю літеру коня, а третьою літерою слова "equus" буде u. Але все це дурниці…»

Вільям глянув на мене, і навіть в темряві я побачив, що лице його аж змінилося: «Хай Бог благословить тебе, Адсо! — сказав він. — Звичайно ж, suppositio materialis [302]: сказане слід розуміти de dicto, а не de re [303]… Який же я дурень! — Він сильно вдарив себе по чолі долонею, аж почувся ляскіт, і гадаю, він таки зробив собі боляче. — Хлопче, це вже вдруге за сьогодні твоїми вустами глаголить мудрість, спочатку вві сні, а тепер і вочевидь! Біжи, мерщій біжи до своєї келії і візьми каганець, ба навіть обидва каганці, які ми приберегли. Дивись, щоб ніхто тебе не помітив, і відразу приходь до церкви! Не питай нічого, біжи!»

Я побіг, нічого не питаючи. Каганці були під моїм сінником, повні оливи, бо я заздалегідь подбав про це. У рясі я мав кресало. Притискаючи обидва цінні знаряддя до грудей, я побіг до церкви.

Вільям стояв біля триніжка і перечитував пергамен з нотатками Венанція.

«Адсо, — сказав він мені, - "primum et septimum de quatuor" означає не першого і сьомого з чотирьох, а першу і сьому літеру слова "quatuor"!» Я далі не розумів, відтак мене осінило: «Super thronos viginti quatuor! Напис! Біблійний стих! Слова, закарбовані над дзеркалом!»

«Мерщій! — сказав Вільям, — може, ми ще встигнемо врятувати одне життя!»

«Чиє життя?» — спитав я, а він уже вовтузився з черепами і відкривав прохід до оссарію.

«Того, хто цього не заслуговує», — відповів він. Ми були вже у підземному проході і, засвітивши каганці, прямували до дверей, які вели до кухні.

Я вже казав, що там треба було штовхнути дерев'яні двері, щоб опинитися в кухні позаду печі, перед гвинтовими сходами, які вели до скрипторію. І якраз коли ми штовхали двері, ліворуч у стіні почувся глухий шум. Він долинав зі стіни поряд з дверима, де закінчувалися ніші з черепами та кістками. В цім місці замість останньої ніші була глуха стіна з великих квадратних кам'яних блоків, а посередині — стара плита з вирізаними на ній побляклими монограмами. Удари долинали, схоже, з-за цієї плити, або ж з-понад неї, почасти з-за стіни, а почасти майже у нас над головою.

Якби щось подібне трапилось першої ночі, я б одразу подумав на мертвих монахів. Але тепер я був уже готовий очікувати куди гіршого від монахів живих. «Хто це може бути?» — спитав я.

Вільям одчинив двері й ступив до печі. Удари чулися й у стіні вздовж гвинтових сходів, немов когось ув'язнено в мурі, себто у відтинку стіни (воістину товстелезної) між внутрішньою стіною кухні і зовнішнім муром південної башти.

«Там всередині когось замкнули, — сказав Вільям. — Я завжди замислювався, чи у цій Вежі, де так багато всіляких проходів, нема часом іншого входу до finis Africae. Видно, що таки є; в оссарії перед входом до кухні є отвір у стіні, його треба відкрити, і по схованих в мурі сходах, рівнобіжних з цими, можна потрапити прямо у замуровану кімнату».

«Але хто там всередині?»

«Той другий. Один зараз у finis Africae, а другий пробував дістатися до першого, але той перший, мабуть, заблокував механізм, який відмикає обидва входи. І так гість потрапив у пастку. І він, мабуть, дуже занепокоєний, бо, гадаю, у той вузький прохід потрапляє мало повітря». «Хто ж він? Врятуймо його!»

«Хто він, це ми невдовзі побачимо. А щодо порятунку, то це можна зробити, лише розблокувавши механізм зверху, бо з цього боку ми не знаємо секрету. А отже, піднімаймось хутчіш».

Так ми й зробили — піднялися у скрипторій, а звідти — до лабіринту, і невдовзі дісталися до південної башти. Я мусив зо два рази стримувати свій біг, бо вітер, який того вечора проникав крізь щілини, спричиняв протяги, які пробирались у канали і зі стогоном пробігали по кімнатах, дихаючи на аркуші, розкладені на столах, і я мусив захищати полум'я рукою.

Невдовзі ми дійшли до кімнати з дзеркалом, вже готові до гри викривлених образів, яка нас чекала. Піднісши каганці, ми освітили напис над рамою: super thronos viginti quatuor… Таємницю було з'ясовано: слово «quatuor» має сім літер, треба було тиснути на q і на r. У збудженні я подумав, що зроблю це сам, і рвучко поставив каганець на стіл в центрі кімнати; жест цей був нервовий, і полум'я лизнуло оправу книги, яка там лежала.

«Обережно, дурню! — вигукнув Вільям і, дмухнувши, загасив полум'я. — Хочеш підпалити бібліотеку?»

Я вибачився і хотів було знов засвітити каганець. «Не треба, — сказав Вільям, — достатньо мого. Візьми його і посвіти мені, бо напис зависоко, і ти не досягнеш. Мерщій».

«А якщо там всередині хтось озброєний?» — спитав я, поки Вільям, майже навпомацки, шукав доленосні літери і мусив, попри свій високий зріст, піднятись навшпиньки, щоб дістати до апокаліптичного стиха.

«Світи, до дідька, і не бійся — Бог з нами!» — відповів він мені дещо нелогічно. Пальці його торкалися літери q слова «quatuor», — а я, стоячи на кілька кроків позаду, краще від нього бачив, що він робить. Я вже казав, що літери написів здавались викарбуваними або висіченими в мурі: очевидно літери слова «quatuor» були зроблені з металевих форм, за якими було вставлено і вмуровано у стіну дивовижний механізм. Бо коли Вільям натиснув на літеру q, почулося немов сухе клацання, і те ж саме сталося при натиску на літеру r. Ціла рама дзеркала немов підстрибнула, а скляна поверхня відскочила до заду. Дзеркало було дверима, які трималися на завісах з лівого боку. Вільям просунув руку в отвір, який утворився між правим краєм і стіною, і потягнув до себе. Двері зі скрипом відчинилися перед нами. Вільям протиснувся в отвір, а я прослизнув за ним, тримаючи каганець високо над головою.

Через дві години після повечер'я, наприкінці шостого дня, глупої ночі, яка народжувала сьомий день, ми проникли у finis Africae.

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Сьомого дня НІЧ,

де назва, щоб підсумувати дивовижні одкровення, про які тут мова, мала б бути така ж завдовжки, як сам розділ, а це суперечить звичаям

Ми стояли на порозі кімнати, подібної за формою до інших трьох глухих семикутних кімнат, де панував сильний запах затхлості і книг, поїдених вогкістю. Мій високо піднесений каганець освітив спершу склепіння, тоді я повів рукою долі, праворуч і ліворуч, і полум'я кинуло невиразні відблиски на далекі полиці вздовж стін. Врешті ми побачили посередині стіл, вкритий паперами, а за столом нерухомо сиділа якась постать і, схоже, чекала на нас у темряві — якщо була ще жива. Ще заки відблиск світла впав на обличчя постаті, Вільям заговорив.

«Доброї ночі, превелебний Хорхе, — мовив він. — Ти чекав нас?»

Тепер, коли ми ступили кілька кроків уперед, каганець освітив обличчя старого, який дивився на нас так, ніби й справді бачив.

«Це ти, Вільяме з Баскервіля? — спитав він. — Я чекаю на тебе нині від пополудня, коли ще до вечірні я прийшов, щоб замкнутися тут. Я знав, що ти прийдеш».

«А настоятель? — спитав Вільям. — То він навісніє там, на потайних сходах?»

Хорхе якусь мить вагався: «Він ще живий? — спитав. — Я гадав, він уже задихнувся».

«Ще заки ми почнемо нашу бесіду, — сказав Вільям, — я б хотів урятувати його. Ти можеш відчинити з цього боку».

«Ні, - стомлено мовив Хорхе, — тепер вже не можу. Механізм запускається внизу, натиском на плиту, тоді тут, нагорі, вискакує важіль, який відчиняє двері у глибині, за цією шафою, — і він вказав позад себе. — Біля шафи є колесо з противагами, яке керує механізмом звідси. Але коли я почув, як крутиться колесо — знак, що внизу ввійшов Аббон, я смикнув мотузку, яка тримає гирі, і вона обірвалася. Тепер прохід закрито з обох боків, ти не зумієш знову зв'язати мотузки цього механізму. Абатові кінець».

вернуться

302

Матеріальна підміна (лат.).

вернуться

303

Як сказане… як суще (лат.).