Ім'я рози, стр. 111

Ridens cadit Gaudericus Zacharias admiratur, supinus in lectulum docet Anastasius… [297]

А скільки докорів мені довелося вислухати від наставників, коли ми з товаришами декламували уступи з неї. Пам'ятаю, як один старий чернець у Мельку казав, що такий чеснотливий чоловік, як Кипріян, не міг написати такої непристойної речі, такої блюзнірчої пародії на священні тексти, таке міг написати хіба що якийсь бусурманин або блазень, а не святий мученик… Я вже давно забув про ці дитячі забави. Чому раптом саме того дня Coena так яскраво знов зажила у моєму сні? Я завжди гадав, що сни — це божественні послання, або ж принаймні нісенітне лепетання заснулої пам'яті про те, що сталося удень. Тепер я зрозумів, що снити можна й про книжки, а отже снити можна й про сни.

«На жаль, я не Артемідор, щоб достеменно витлумачити твій сон, — мовив Вільям. — Але мені здається, що навіть без Артемідорової мудрості можна легко зрозуміти, що ж то таке було. Упродовж останніх днів ти, мій бідолашний хлопче, пережив цілий ряд подій, які не корилися жодному правому законові. І нині вранці у твоїй заснулій голові знов виринув спогад про одну комедію, у якій, хоч і з іншою метою, світ теж стояв догори ногами. Ти вставив туди свої недавні спогади, свою тривогу, свої страхи. Адельмові маргіналії послужили приводом до того, щоб ти знов пережив великий карнавал, в якому все немов набакир, але насправді, як і в Coena, кожен робить те, що справді робив у житті. І врешті уві сні ти замислився над тим, як виглядає облудний світ і що значить ходити вниз головою. У сні ти більше не знав, де гора, а де діл, де смерть, а де життя. Твій сон засумнівався в тому, чого тебе вчили».

«Не я засумнівався, — доброчесно сказав я, — засумнівався мій сон. А отже, сни не є божественними посланнями, це диявольська маячня, яка не містить ніякої правди!»

«Не знаю, Адсо, — мовив Вільям. — Ми маємо вже стільки правд, що коли прийде хтось і заявить, що може виснувати правду ще й з наших снів, то це буде знак, що воістину насувають часи Антихриста. Одначе, що більше я думаю про твій сон, то більше він мені проясняє. Може, не для тебе, але для мене. Даруй, що я послуговуюся твоїми снами, щоб розвивати свої гіпотези, я знаю, річ це негарна, її не слід робити… Але мені здається, що твоя спляча душа збагнула далеко більше, ніж збагнув я за ці шість днів не вві сні, а вочевидь…»

«Справді?»

«Справді. А може, й ні. Твій сон мені здається одкровенням, бо він збігається з однією з моїх гіпотез. Але ти дуже мені допоміг. Дякую».

«То що ж таке є у моєму сні, що вас так зацікавило? Він геть без сенсу, як і всі сни!»

«Він має інший сенс, як всі сни і всі видіння. Його належить тлумачити алегорично або анагогічно…»

«Як Святе письмо!?»

«Сон — це теж письмо, і чимало написаного є не чим іншим, як снами».

Шостого дня ЧАС ШОСТИЙ,

де відтворюється історія бібліотекарів і виринають ще деякі відомості про таємничу книгу

Вільям вирішив знов піднятись у скрипторій, звідки щойно був зійшов. Він попросив у Бенція дозволу переглянути каталог і почав швидко його гортати. «Це має бути десь тут, — сказав він, — я бачив це годину тому… — І зупинився на якійсь сторінці. — Ось, — мовив він, — прочитай цю назву».

Під тим самим умовним гаслом (finis Africae!) стояла низка з чотирьох назв, а це значило, що це один том, який містить кілька текстів. Я прочитав:

I. аr. de dictis cujusdam stulti

II. syr. libellus alchemicus aegypt.

III. Expositio Magistri Alcofribae de cena beati Cypriani Cartaginensis Episcopi

IV. Liber acephalus de stupris virginum et meretricum amoribus [298].

«Що ж це таке?» — спитав я.

«Це наша книга, — шепнув мені Вільям. — Ось чому твій сон підказав мені дещо. Тепер я певен, що це саме вона. І справді… - він почав швидко гортати попередні і наступні сторінки, — дійсно, ось ті книги, які я мав на увазі, всі разом. Та я не це хотів з'ясувати. Послухай. Маєш при собі табличку? Гаразд, нам треба дещо порахувати. Спробуй-но згадати точно, що сказав нам Алінард позавчора і що ми почули нині вранці від Николи. Отже, Никола сказав нам, що він прибув сюди десь тридцять років тому, і Аббон вже був за настоятеля. До нього настоятелем був Павло з Ріміні. Правильно? Скажімо, ця зміна сталася десь коло року 1290 — рік більше, рік менше не має значення. Тоді Никола сказав нам, що, коли він приїхав сюди, Роберт з Боббіо був уже бібліотекарем. Слушно? Відтак він помирає, і місце дістається Малахії, скажімо, на початку цього століття. Записуй. Одначе є ще період, який передував Николиному прибуттю, коли бібліотекарем був Павло з Ріміні. Відколи він ним був? Цього нам не сказали, можна б подивитись у монастирських записах, але, гадаю, вони в абата, а поки що я не хочу просити їх у нього. Припустімо, що Павла обрали бібліотекарем шістдесят років тому, запиши це. Чому Алінард скаржиться, що десь років п'ятдесят тому він мав зайняти місце бібліотекаря, одначе на нього призначили іншого? Він натякав на Павла з Ріміні?»

«Або ж на Роберта з Боббіо?» — сказав я. «Здавалось би, що так. Але тепер подивись на цей каталог. Ти знаєш, що назви вносять у нього — а це сказав нам Малахія першого ж дня — за порядком придбання книг. Хто ж вносить їх до цього спису? Бібліотекар. Отже, за зміною почерку на цих сторінках можна встановити послідовність тих, хто займав місце бібліотекаря. Погляньмо на каталог з кінця — бачиш, останній почерк, в готичному стилі, належить Малахії. Ним записано всього лиш кілька сторінок. За останні тридцять років обитель придбала небагато книг. Далі починаються сторінки, написані тремтячою рукою, і в цім я бачу виразний знак, що то почерк недужого Роберта з Боббіо. Це теж всього лиш кілька сторінок, адже Роберт, мабуть, не дуже довго перебував на посаді. І ось що маємо тепер: багато сторінок, записаних іншим почерком, рівним і впевненим, а кількість нових надходжень (між ними є книги, які я недавно переглядав) справді вражає. Яким беручким до праці був, мабуть, Павло з Ріміні! Аж дивно, якщо згадати Николині слова про те, що він став настоятелем у ще зовсім молодому віці. Але припустімо, що за кілька років жадібний сей читальник збагатив абатство стількома книжками… Але хіба нам не казали, що його прозвали Abbas agraphicus через ту його дивну ваду або недугу, яка не давала йому писати? Хто ж тоді писав оце все? Я б сказав, що помічник бібліотекаря. Але якщо цього помічника бібліотекаря потім призначили бібліотекарем, то він і далі записував сюди книги, і тому зрозуміло, чому стільки сторінок записано тим самим почерком. Значить, між Павлом і Робертом був ще один бібліотекар, обраний десь п'ятдесят років тому. Він власне й був суперником Алінарда, який сподівався, що він, старший за віком, стане на цю посаду після Павла. Коли й того не стало, на його місце чомусь, всупереч очікуванням Алінарда та інших, було обрано Малахію».

«Але чому ви такі певні, що все було якраз у такому порядку? Навіть якщо припустити, що почерк цей належить безіменному бібліотекареві, чому натомість руці Павла не можуть належати назви на попередніх сторінках?

«Тому що серед надходжень є чимало булл та декреталій, які мають точну дату. Тобто, якщо ти бачиш тут — як воно і є — Firma cautela [299]Боніфація VII, датовану 1296 роком, то вже знаєш, що цей текст не міг бути внесений сюди раніше, ніж того року, і слушно буде припустити, що надійшов він сюди не набагато пізніше. Це проставляє мені деякі віхи вздовж років, і тому якщо я припущу, що Павло з Ріміні став бібліотекарем 1265 року, а настоятелем — 1275 року, а потім побачу, що його почерк чи почерк когось іншого, хто не був Робертом з Боббіо, присутній з 1265 до 1285 року, то матиму різницю у десять років».

Мій учитель був воістину вельми гострий на розум. «Але які висновки ви робите з цього відкриття?» — спитав я тоді.