Корабельна катастрофа, стр. 66

— То були англійські соверени. В Нью-Йорку я обміняв на них свої долари, дуже вигідно обміняв, — відповів Беллерс і раптом зойкнув — О боже, скільки я мусив гнути горба, аби зібрати їх!

— Так, золоті соверени не простежиш, — сказав я. — Треба, звісно, звернутися до поліції, але справа майже безнадійна.

— Так, — сказав Беллерс, — уся моя надія лише на вас, містере Додд. Гадаю, ви погодилися б дати мені позичку, мінімальну позичку, на дуже вигідних для вас умовах, але я волію за краще благати вашу людяність. Ми з вами зійшлися за незвичних обставин, тепер ви мене знаєте, ми вже… я хочу сказати, що ми майже друзі! Спонукуваний щирою симпатією, я відкрив вам своє серце, а це зі мною трапляється нечасто. І я гадаю… я вірю… я певен, що ви слухаєте мене співчутливо. Ваша доброта і привела мене до вас так непростимо пізно. Поставте себе на моє місце: як я можу спати… як я взагалі можу думати про сон, коли душу мою ятрить сумління та розпач? Але ж зі мною друг — так я насмілився думати про вас, і я підсвідомо кинувся до вас, як потопельник хапається за соломинку. О, я не перебільшую, навпаки, мені бракує слів, аби виповісти все, що я відчуваю. І подумайте лишень, сер, як легко вам повернути мені надію, а можливо, й здоровий розум. Невелика позичка, яку я поверну вам із найщирішою вдячністю! П'ятсот доларів цілком мені вистачить, — Беллерс утупився в мене вогнистими очима. — Влаштує й чотириста доларів. Врешті містере Додд, я обійшовся б і двома сотнями.

— А потім ви розрахуєтесь зі мною грошима Картью? Дуже вдячний. А тепер послухайте, щоб я скажу. Я згоден відпровадити вас на пароплав, заплатити за ваш проїзд до Сан-Франціско і вручити помічникові капітана п'ятдесят доларів, щоб він віддав їх вам у Нью-Йорку.

Беллерс слухав мене, як зачарований, обличчя його було напружене й хитре. Я міг несхибно прочитати на цьому обличчі прагнення будь-що обдурити мене.

— Що мені робити у Фріско? — спитав він. — Я вже не адвокат, а більше я нічого не вмію. Я не можу копати землю, я не можу жебрачити… — Він зробив паузу, як суддя перед вирішальним аргументом. — А вам же відомо, що я не один, мені треба думати й про інших!

— Я напишу Пінкертонові, — відповів я. — Він, мабуть, зможе підшукати вам якусь роботу, а поки що, протягом трьох місяців від дня вашого прибуття, він щомісяця першого й п'ятнадцятого числа виплачуватиме вам особисто двадцять п'ять доларів.

— Містере Додд, я не можу повірити, що ви не жартуєте! Невже ви нездатні оцінити обставини? Адже йдеться про тутешніх магнатів! Сьогодні в шинку я чув розмови про них. Саме лише їхнє нерухоме майно оцінюється в кілька мільйонів доларів, їхній дім славиться на весь окіл. А ви хочете підкупити мене якимись мізерними сотнями!

— Я не хочу вас підкупити, містере Беллерс, цю суму я вам жертвую, — заперечив я. — Я не збираюся сприяти вашим підступним замірам, але й не хочу, щоб ви померли з голоду.

— То дайте мені сто доларів, і на тому кінець! — вигукнув Беллерс.

— Я все сказав, погоджуйтесь, або нам ні про що розмовляти, — наполягав я.

— Стережіться! — вигукнув Беллерс. — Це ж дурість! Ні за що, ні про що ви наживете ворога! Попереджаю вас: ви нічого не доб'єтесь! — Він ураз знову змінив тон: — Сімдесят доларів… Лише сімдесят, містере Додд! Будьте ж милостиві, не віднімайте у мене останньої надії! Адже у вас добре серце! Згадайте, в якому я становищі, подумайте про мою нещасну дружину!

— Ви самі мали б подумати про неї раніше, — відповів я. — Я сказав усе, і мені хочеться спати.

— Це ваше останнє слово, сер? Подумайте, благаю вас! Зважте все: мої нещастя, небезпеку, що загрожує вам. Стережіться… Пожалійте мене… Зважте все якнайкраще, перше ніж дасте мені остаточну відповідь! — І Беллерс напівблагальним-напівзагрозливим жестом простяг до мене руки.

— Це моє останнє слово, — сказав я.

Раптом його обличчя жахливо змінилося. Його охопила нестримна лють, підсилена сп'янінням. Губи його скривились, він замахав руками і заговорив, уже не стримуючи шалу, весь тіпаючись у нападі хвороби святого Вітта:

— Либонь, ви дозволите мені сказати все, що я про вас думаю, — почав він, аж захлинаючися з люті. — Коли я прилучусь до сонму святих, ви будете в пеклі благати краплину води, і я не зжалюсь над вами. Ваше останнє слово! То знайте ж: ви шпигун! Ви продажна людина! Ви самовдоволений лицемір!.. Я гребую вами, я вас зневажаю! Я чхати хотів на вас! Я розправлюся з ним, я поквитаюсь і з вами. Я чую кров, і я піду по сліду! На колінах поповзу, з голоду помру, але зацькую вас, зацькую, зацькую! Якби я мав силу, я вирвав би ваше серце, зараз, тут же, вирвав би, вирвав! Будьте прокляті! Ви гадаєте, я немічний? Я покусаю вас, загризу, замучу, зганьблю вас…

Аж тут до мого номера ввійшли в домашніх халатах власник готелю та обслуга, і я передав Беллерса в їхні руки.

— Відведіть його в номер, — сказав я, — він просто п'яний.

Я не сказав їм правди. Хвилину тому я зробив ще одне відкриття, що стосувалось містера Беллерса, чию вдачу я так тривало вивчав: я зрозумів, що він божевільний.

РОЗДІЛ XX

СТОЛБРІДЖ-ЛЕ-КАРТЬЮ

Коли я прокинувся, виявилось, що мій Крутій зник, не заплативши за готель. Мені не треба було гадати, куди він подався, я знав це добре. Не було ради — я мусив їхати за ним; тож я взяв візника й о десятій годині ранку виїхав до Столбрідж-ле-Картью.

Дорога йшла долиною річки, а потім почала підніматись на крейдяний кряж, де паслися отари овець, а в небі співали жайворонки. Це був приємний, але безлюдний краєвид, я спокійно оглянув його, а потім мої думки повернулись до вчорашньої бурхливої розмови. Тепер переді мною виникав зовсім інший образ людини, яку я подався наздоганяти. Я дуже добре уявляв, як Беллерс невтримно рветься до своєї небезпечної мети, і ні страх, ні розумні слова не примусять його звернути з того шляху чи відступити хоча б на крок. Раніше він уявлявся мені тхором, а тепер я бачив у ньому скаженого собаку. Тепер він не стане підкрадатись до жертви, а кинеться на неї несамовито. Кинеться з гавкотом і отруйною слиною на губах. І якщо на його шляху постане навіть Великий китайський мур, він кинеться на нього і рватиме його пазурами.

Дорога круто збігала в долину річки Стол, і ми поїхали між обгороджених полів, у затінку густих дерев, що росли пообіч. Візник сказав мені, що ми вже їдемо маєтком Картью. Незабаром ліворуч між дерев забілів зубчастий мур, а потім я угледів і сам палац. Він стояв у видолинку, серед густого парку — і я здивовано і навіть з нехіттю побачив непролазні зарості лаврів та рододендронів, над якими здіймалися височезні дерева. Хоч палац стояв у низині, а довкола нього височіли дерева, будова була монументальна, як собор. Коли ми об'їжджали огорожу, я помітив за палацом численні служби та ферму — ціле містечко. Ліворуч було невелике декоративне озерце, де плавали лебеді. Праворуч був чималий квітник, закладений на старовинний лад, — він сяяв кольорами, як вітраж. На фасаді будинку я нарахував понад шість десятків вікон; він завершувався строгим фронтоном, а вздовж першого поверху тяглася тераса. Широка алея, вимощена гравієм та дерном, вела до пишних парадних дверей; пообіч тяглися по три алейки для прогулянок. Не можна було без цікавості оглядати цей маєток, створений зусиллями багатьох поколінь, маєток, що поглинув не одну тонну золотих карбованих монет і тепер утримувався цілим загоном запопадливих слуг. Але про них можна було здогадатись лише з довершених наслідків їхньої роботи. Весь чималий маєток був так старанно розпланований та доглянутий, наче малесенький палісадник якого-небудь міського квітникаря-любителя; проте я ніде не помічав припізнілого садівника, не чув жодного відгомону праці. Тишу порушували тільки дзвінкий пташиний щебет та ліниве мукання корів, і навіть кілька хатин хутірця, що тулились до воріт, здавалося, поштиво затаїли подих, немов гурт дітлахів, що раптом потрапив до приймальні короля.