Корабельна катастрофа, стр. 37

Коли ми вийшли від Чорного Тома, на вулицях уже світилися ліхтарі: яскраві ланцюжки вогнів — чи то газових, а чи електричних — розбігалися під чорним склепінням ночі, а там, де хлюпали невидимі хвилі морської затоки, гойдалися сигнальні ліхтарі численних суден. З бухти здіймався в небо туман, а в наших ділових душах панувала холодна ясність. Ми мовчки розплатилися з візником і попрямували до ресторану «Пудель» повечеряти.

По дорозі я помітив розклеювача афіш, який саме ліпив до тимчасової огорожі об'яву. Це мене здивувало, бо час був уже пізній; я притримав Пінкертона, й ми стали чекати, поки об'ява буде приклеєна. Ось що ми прочитали:

— Це ти придумав, Пінкертоне?! — вигукнув я.

— Так. І в друкарні не підвели. Молодці — не те що цей шахрай капітан. Та це ще не все, Лаудене. Головне ось що: ми знаємо, що один з матросів хворий, тому я дав розпорядження послати по примірнику цієї об'яви в усі лікарні, в усі аптеки і всім лікарям Сан-Франціско.

Завдяки своїм діловим зв'язкам Пінкертон, звісно, міг домовитися з власником друкарні про чималу скидку, та все одно я злякався можливих витрат.

— Долар туди, долар сюди — яке це має значення? Нам розраховуватись через три місяці, Лаудене.

І ми знову надовго замовкли. Навіть у «Пуделі» ми майже нічого не їли і не розмовляли. Тільки коли Пінкертон допив третій келих шампанського, він кашлянув і винувато глипнув на мене.

— Лаудене, — мовив він, — ти не хотів розмовляти зі мною на одну тему. Я не розпитуватиму тебе, лише скажи мені — ти вирішив змовчати не тому, що… — він затнувся, — не тому, що ти мною невдоволений? — закінчив він тремтячим голосом.

— Пінкертоне! — вигукнув я.

— Не перебивай, спочатку я скажу! Я високо ціную твою делікатність, хоч мені вона не притаманна; я розумію, що ти радше помреш, аніж викажеш своє невдоволення. Я вважав, що здатен домогтися більшого, та коли я впевнився, як важко роздобути гроші в цьому місті, коли я помітив, що навіть Дуглас Б. Лонгхерст — один із перших каліфорнійських поселенців, який п'ять годин поспіль відбивався на своєму полі, при березі бухти, від кількох бандитів, спасував перед ризикованою операцією — тоді я, повір, впав у відчай. І я, припускаю, наробив помилок, і тисячі людей домоглися б на моєму місці більшого… Але присягаюся — я зробив усе, що міг.

— Джіме, друзяко! — сказав я. — Чого б це я сумнівався в тобі?! Хіба ж я не знаю, що ти творив дива?! Весь день я захоплювався твоєю снагою й запалом. Що ж до цього…

— Лаудене, не треба, ні слова більше! Я не хочу… — схвильовано мовив Пінкертон.

— Правду кажучи, — перепинив я його, — мені не хочеться пояснювати тобі суть справи, бо мені соромно.

— Тобі соромно, Лаудене? І не думай про це, і не кажи такого навіть жартома! — обурено вигукнув Пінкертон.

— А хіба тобі не доводиться чинити так, що потім стає соромно? — спитав я.

— Ні, — спантеличено відповів він. — І з якої речі? Подеколи я жалкую, коли виходить зовсім не так, як гадав. Але не розумію, з якого дива я соромився б?

Кілька хвилин я мовчав, захоплений простодушністю свого друга, а потім зітхнув.

— Знаєш, Джіме, що мені найприкріше? Що я не дружко на твоєму весіллі…

— На моїм весіллі? — повторив він, і собі зітхнувши. — Яке там весілля! Я сьогодні ж скажу Меймі всю правду. Саме це й мучило мене весь день. Мені здається тепер, що я не мав права, ставши женихом, братися за таку ризиковану операцію.

— Джіме, але ж тут моя провина, ти так їй і скажи.

— Ну що ти кажеш?! Я захопився не менше, і мені треба було діяти спритніше. Так, це моя провина. І мені дуже прикро.

Коли засмучений Джім побрів на розмову з Меймі, я повернувся до контори, запалив газ і всівся в крісло. Я думав про наслідки цього нелегкого дня — про всі добуті нами дані щодо катастрофи корабля, про зникнення команди, про велику суму витрачених грошей, а також про небезпечну й нелегку операцію, що чекала мене ближчим часом.

Коли згадуєш про такі події, майже завжди приписуєш собі заднім числом знання деяких фактів, відомих тобі нині. І все ж можу сказати, не погрішивши проти істини: того вечора мене мучив страх перед невідомістю, а водночас — гарячкова цікавість. Вичерпавши свою фантазію на всілякі пояснення, які я всі до одного відхилив, — вони-бо не відповідали фактам, — я знайшов стимул для мужності та цілющий бальзам для сумління в самій таємниці, що тепер оповивала мене. Проте я не хочу сказати, що в противному разі я відступив би. Контрабанда — один з найпідліших злочинів, бо в такий спосіб ми грабуємо все наше суспільство pro ratа [77], але передовсім — найбідніші його верстви. А контрабанда опієм — це ще й найчорніший злочин, бо несе з собою не просто смерть, а масове самогубство. Все це було мені відомо, і сумління моє повставало проти моїх власних інтересів; якби справа не стосувалася Джіма, я щиро побажав би собі невдачі. Але доля Джіма, всі його статки, його весілля залежали від того, чи спроможусь я здійснити заплановану операцію. Я поставив інтереси друга понад інтереси остров'ян Південних морів. Я згоден, що це вузька, власницька точка зору, але вона — моя; до того ж, іншої ради в мене не було. І я не стільки соромлюся своєї участі в цій авантюрі, скільки пишаюся тим, що в ті дні (врешті, задля добробуту друга) я не згортаючи рук працював від світання до смеркання, до всього доклав сил, сміливо зустрічав будь-яку небезпеку і єдиний раз у житті виявив справжню мужність. Проте я був радий знайти своїй енергії інше застосування і тому тішився таємницею, що певною мірою пом'якшувала мої душевні терзання. Не будь її, я не відчував би завзяття, хоча, либонь, і не відмовився б від подорожі на Мідуей. А того вечора, крім непереборного бажання побачити море, острів, корабель, що потерпів катастрофу, мене надихала надія, що там я знайду відповіді на сотні питань і зрозумію, чому на аукціоні капітан Трент нервово обмахував носовичком розпашіле обличчя, і чому містер Діксон після мого телефонного дзвінка так хутко покинув свою кімнату на Мішін-стріт.

РОЗДІЛ XI,

У ЯКОМУ МИ З ДЖІМОМ РОЗЛУЧАЄМОСЬ

Я відчував себе нещасливим, коли засинав, а коли прокинувся, мене знову охопило відчуття непевного лиха — так, що аж у голові паморочилось. Кілька хвилин я лежав у тупому заціпенінні. Мене повернув до тями настирливий стукіт у двері. Я враз пригадав аукціон, розбите судно, Годдедааля, Нейрса, Джонсона і Чорного Тома, пригадав усі вчорашні турботи, уявив усі численні справи, які мав улаштувати сьогодні. Це подіяло на мене, як звук сурми перед битвою… Миттю скочив я з постелі, пройшов через контору, де Пінкертон спав глибоким сном на своєму розкладному дивані, і так, як був, у халаті, відчинив двері.

На порозі стояв усміхнений Джонсон, а за ним, насунувши капелюха на самісінькі очі й затиснувши у зубах сигару, — капітан Нейрс. Він сухо кивнув мені, згадавши, либонь, наше перше знайомство. За його спиною на сходах юрмились матроси — нова команда «Нори Крейн».

Залишивши їх полірувати стіни спинами та ліктями, я запросив офіцерів до контори і почав трясти Джіма за плечі, аж поки він прокинувся. Сівши на постелі, він утупився безтямним поглядом у нового капітана.

— Джіме, — сказав я, — це капітан Нейрс. Капітане, дозвольте відрекомендувати вам містера Пінкертона.

Нейрс знову мовчки й холодно кивнув, і мені здалося, що він розглядає нас дуже пильно.

— А, це капітан Нейрс! — вигукнув Джім. — Доброго ранку, капітане Нейрс! Дуже приємно з вами познайомитись, сер. Мені давно відома ваша чудова репутація.