Катріона, стр. 45

— Джеймс Мор Макгрегор зараз у Гельветі, сер? — спитав я.

— Такого не знаю. Не чув навіть, — спроквола відповів він.

— Щоб бути точнішим, — не вдовольнивсь я такою відповіддю, — я зміню своє запитання. Де в Гельветі ми можемо знайти Джеймса Драммонда, він же Макгрегор, або Джеймс Мор, колишній орендатор Інверои-Хілла?

— Сер, — відповів купець, — він може бути хоч і в пеклі, і, скажу вам, я дуже хотів би цього.

— Ця молода леді його дочка, сер, — зауважив я. — При ній не дуже пристойно говорити про його вдачу.

— Не хочу мати ніяких справ ні з ним, ні з нею, ні з вами! — закричав він грубим голосом.

— Дозвольте пояснити, — містер Спротт, — невгавав я. — Ця молода леді приїхала з Шотландії, щоб зустрітися з батьком, і з якогось непорозуміння їй дали вашу адресу. Тут, очевидно, сталася помилка, однак, мені здається, що це покладає на нас обох — вас і мене, її випадкового супутника, — суворий обов'язок допомогти нашій землячці.

— Ви хочете забити мені баки, чи що?! — розпалювався Спротт. — Кажу вам, що нічого не знаю і не хочу знати про нього самого і про всю його породу. Цей чоловік заборгував мені.

— Цілком можливо, сер, — погодився я, розгнівавшись тепер більше, ніж він. — Я принаймні вам нічого не винен, а молода леді перебуває під моїм захистом; я не звик до таких манер, і вони мені не подобаються.

Я ступив крок, а може, й два до його столу, не задумуючись особливо над тим, що роблю, але виявилось, що цілком випадково натрапив на єдиний аргумент, який міг подіяти на нього. Кров враз відлила від його обличчя.

— Ради бога, не гарячіться так, сер! — вигукнув купець. — Далебі, я не хотів образити вас. Повірте, сер, я дуже добродушний, чесний, веселий хлопець — огризаюсь, але не вкушу, не бійтеся. З моїх слів вам могло здатись, що я трохи суворий; але ні, Сенді Спротт в душі добрий хлопець! Ви не можете собі уявити, скільки неприємностей і зла приніс мені цей чоловік…

— Чудово, сер, — перебив я його. — Дозвольте потурбувати вас ще одним запитанням. Які останні вісті про містера Драммонда ви мали?

— Радий прислужитися вам, сер, — сказав Спротт. — Що ж до молодої леді, — прошу її прийняти моє шанування, — то Джеймс Мор, очевидно, зовсім забув про неї. Розумієте, я знаю цього чоловіка. Він дбає лише за себе, і якщо тільки може набити собі черево, то йому не потрібні ні король, ні дочка, ні навіть його компаньйон. Справа в тому, що ми обидна беремо участь в одному ділі, яке може обійтися дуже дорого для Сенді Спротта. Хоч цей чоловік і компаньйон мені, та даю слово, що не знаю, де він. Може він і повернеться в Гельвет. Джеймс Мор така людина, що може повернутися завтра, а може й через рік. Мене ніщо не здивує; а втім, здивує, якщо він поверне мені борг. Тепер ви розумієте, які між нами відносини і чому я не хочу мати справ з молодою леді, чи як ви там її називаєте. Вона не може залишитися тут, бо я самітний чоловік, сер! Коли б я прийняв її, то не виключена можливість, що цей шахрай почав би нав'язувати дівчину мені і примусив би одружитися з нею.

— Досить, — не витримав я. — Я відвезу молоду леді до кращих друзів. Дайте перо, чорнило й папір, я залишу Джеймсу Мору адресу мого лейденського знайомого. Він знатиме, де шукати дочку.

Поки я писав і запечатував записку, Спротт з власної ініціативи взявся подбати про багаж Катріони і навіть послав по нього розсильного в готель. Я наперед заплатив йому за це один чи два долари, і він видав розписку, що одержав гроші.

Скоро ми (я вів Катріону під руку) пішли від цього негідника. За весь час Катріона не промовила жодного слова, довіривши мені говорити за неї. Я ж із свого боку намагався навіть поглядом не бентежити її і, згоряючи від сорому й гніву, вважав за потрібне прикидатися зовсім спокійним.

— А тепер, — запропонував я, — ходімо знову в той самий готель, де вміють розмовляти по-французькому, пообідаємо і дізнаємось, коли відходить диліжанс у Роттердам. Я не заспокоюсь, поки не побачу вас знову під опікою місіс Джеббі.

— Думаю, що доведеться так і зробити, — погодилась Катріона, — хоч вона, мабуть, не дуже зрадіє цьому. До речі, нагадаю, що в мене всього-на-всього один шилінг і три бобі [7].

— А я ще раз нагадаю вам, що, на щастя, приїхав разом з вами.

— Про це саме я й думаю весь час, — мовила дівчина і, як мені здалося, трохи сперлась на мою руку. — Не я вам, а ви мені вірний друг.

Розділ двадцять третій

БЛУКАННЯ ПО ГОЛЛАНДІЇ

Диліжанс, щось на зразок довгого вагона з лавами, за чотири години доставив нас у Роттердам. Уже смеркало, коли ми в'їхали на його яскраво освітлені, людні вулиці. Особливо багато було чужоземців — бородатих євреїв та чорношкірих. Цілі юрми непристойно одягнених повій чіплялися до моряків, шарпаючи їх за рукав. Від гамору у нас запаморочилося в голові, але найбільшою несподіванкою виявилось те, що на нас ніхто не звернув ніякої уваги. Заради дівчини і власної честі я намагався триматись незалежно, хоч насправді почував себе маленькою вівцею, що заблудилася у цьому великому місті, а на душі в мене було неспокійно. Раз чи два я розпитував зустрічних про дорогу в гавань і про місце стоянки корабля «Роза», але, очевидно, натрапляв на людей, які розмовляли тільки по-голландськи, а може, моя французька мова була недосконалою. Пішовши навмання якоюсь вулицею, ми вийшли на відкрите місце біля гавані.

— Тут десь і «Роза»! — вигукнув я, побачивши ліс щогл. — Ходімо вздовж набережної. Там, напевно, зустрінемо кого-небудь, хто розуміє по-англійськи, а може, пощастить знайти й корабель.

Цього разу щастя нас не минуло: близько дев'ятої години вечора ми зустріли самого капітана Сенга. Той розповів, що вони дуже швидко дісталися до Роттердама, бо весь час дув стійкий погожий вітер. Усі пасажири встигли вирушити в дальшу подорож. Звичайно, було б безглуздо гнатися за Джеббі в північну Німеччину, а тут ми не мали інших знайомих, крім капітана Сенга. Та, на нашу превелику радість, він виявився дуже люб'язним і пообіцяв допомогти. Сенг запевняв, що тут дуже легко підшукати порядну купецьку сім'ю, де Катріона могла б знайти притулок на той час, поки завантажуватиметься «Роза». Він запевнив, що тоді безплатно відвезе її в Лейз і доставить до містера Грегора. Разом з ним ми пішли в таверну й повечеряли, бо за цілий день добре зголодніли. Я вже казав, що капітан Сенг був дуже люб'язний, однак мене дуже здивувала його непомірна галасливість. Причину цього ми незабаром побачили. У таверні Сенг замовив собі рейнського вина, пив дуже багато і скоро зовсім сп'янів. Як і більшість людей, особливо ж тих, хто, як і він, займався важким ремеслом моряка, капітан у таких випадках втрачав і ту незначну частку добропорядності, яку мав у тверезому стані. Він так скандально повівся з Катріоною, так непристойно жартував над її виглядом, коли вона стояла на бульверках, що мені лишилось тільки скоріше вивести дівчину з таверни.

Виходячи, вона міцно притиснулась до мене.

— Заберіть мене звідси, Давіде, — просила Катріона. — Візьміть до себе. Вас я не боюсь.

— І немає ніякої причини боятись, мій маленький друже! — вигукнув я, зворушений до сліз.

— Куди ж ви заберете свого маленького друга? — непокоїлась Катріона. — Тільки не залишайте мене, ніколи не залишайте.

— А й справді, куди ж ми підемо? — розгубився я, і ми спинились, бо брели навмання. — Треба подумати. Але не бійтесь, я не покину вас, Катріоно. Хай мене покарає бог, якщо я скривджу вас.

У відповідь вона ще ближче пригорнулася до мене. Ми вже далеченько відійшли од таверни.

— Тут тихо і затишно, не те, що ми бачили у цьому гомінливому, діловому місті, — сказав я. — Сядемо під отим деревом і поміркуємо, як бути далі.

Дерево, яке назавжди лишилося у моїй пам'яті, росло біля самого берега. Ніч видалась темна, але в будинках і на завмерлих кораблях яскраво світилися вогні; по один бік од нас сяяло місто, звідки долинав гомін тисяч людей, що прогулювалися вулицями, а по другий — нависла нічна темрява і ледь чутно плескались морські хвилі. Я розіслав плащ на камені, приготованому для будівництва, і посадив дівчину. Катріона все ще тремтіла, згадуючи образливі слова капітана Сенга, і тулилася до мене. Але я хотів обміркувати справу спокійно і серйозно, тому вивільнився з її обіймів і, походжаючи перед нею, намагався придумати якийсь вихід. Та хоч я вкрай напружував мозок, у голові панував хаос. Раптом пригадав, що, поспішаючи, забув розрахуватися за вечерю і Сенгу доведеться платити й за нас. Я голосно розсміявся, радий, що він дістане по заслузі. Мимоволі рука моя опустилася в кишеню, де лежали гроші. Але що це!? Гаманець зник, очевидно, це сталося в провулку, де з нас насміхались жінки.