Катріона, стр. 37

— За вами неодмінно повинно лишитися останнє слово! — весело вигукнув Престонгрейндж.

Звичайно, він мав причину веселитися, бо знайшов спосіб добитися свого. Для того щоб зменшити значення доповідної записки і мати завжди готову відповідь, він хотів, щоб я показувався в його колі як близька йому людина. Та коли б я так само прилюдно з'явився як відвідувач Катріони у тюрмі, люди неодмінно зробили б свої висновки, і всім стала б ясною справжня картина втечі Джеймса Мора. Такою була невелика, задача, яку я несподівано запропонував йому і на яку він так швидко знайшов розв'язання. Мене затримували в Глазго під приводом переписки, від якої я з простої ввічливості не міг відмовитись, а поки я був зайнятий, постарались позбутися Катріони приватним способом. Соромно писати так про людину, яка зробила мені стільки послуг. Престонгрейндж був добрим до мене, як батько, але я завжди помічав, що він фальшивить, як надтріснутий дзвін.

Розділ дев'ятнадцятий

Я ПОТРАПЛЯЮ ДО РУК ЖІНОК

Переписування виявилось надзвичайно нудною справою, тим більше, що речі, про які говорилося в папері, не потребували ніякої квапливості; я майже одразу зрозумів, що це зайняття було лише приводом затримати мене. Закінчивши роботу, я скочив на коня, щоб якнайкраще скористатися з решти дня, і лише пізно ввечері зупинився на ночівлю в будиночку на березі Олмонд Уотера. На світанку я знову сидів у сідлі. В Едінбурзі вже почали відкриватися крамниці, коли я в'їхав у місто через Вест Боу і на змиленому коні підскакав до будинку генерального прокурора. У мене була записка до Дойга, довіреної особи мілорда, який, вважалося, знав усі його секрети. Це був поважний, некрасивий, гладкий чоловік, весь просякнутий тютюном і самозадоволенням. Я застав його за конторкою в тому самому передпокої, де колись зустрівся з Джеймсом Мором. Він уважно перебіг очима записку, ніби читав розділ з біблії, і протяг:

— Гм-м… Ви трохи спізнилися, містер Бальфор. Пташка вже полетіла, ми випустили її.

— Міс Драммонд звільнена! — вигукнув я.

— Авжеж! — ствердив Дойг. — Навіщо нам було тримати її, подумайте самі. Нікому б не сподобалось, коли б ми зняли галас через цю дитину.

— А де ж вона тепер? — спитав я.

— Бог знає! — відповів Дойг, знизуючи плечима.

— Мабуть, повернулась до леді Оллардайс, — зауважив я.

— Можливо.

— В такому разі я їду прямо туди.

— А може, трохи перекусите?

— Не хочу нічого ні їсти, ні пити, — відповів я. — Я пив молоко в Рато.

— Вам видніше, — мовив Дойг. — Але можете залишити свого коня й речі, адже ви, здається, зупинитесь тут.

— Ні, ні, — заперечив я. — Сьогодні, як ніколи, мені не хотілося б їхати на Томсоновій кобилі [6].

Дойг говорив з сильним акцентом, а тому й я, наслідуючи його, відповідав більш народною мовою, ніж говорив звичайно, і значно грубіше, ніж написав тут. Тим більше я був присоромлений, коли почув за собою інший голос, який продекламував уривок з балади:

Обернувшись, я побачив молоду леді, що стояла у вранішньому платті, сховавши руку в складки, ніби не бажала подати її мені. Та я не міг не помітити, що в очах її світилася прихильність.

— Моє шанування, міс Грант, — привітався я, вклонившись.

— Вам теж, містер Давід, — відповіла вона, низько присідаючи. — Прошу згадати давню приказку, що їжа і обідня ніколи не завадять. Обідні я не можу запропонувати вам, бо всі ми добрі протестанти, а на їжі наполягаю. Може статися, що я знайду для вас дещо, заради чого варт і залишитися.

— Міс Грант, — сказав я, — мені здається, що я й так уже зобов'язаний вам за кілька радісних і добрих слів на папірці без підпису.

— Без підпису? — перепитала вона, і на її обличчі, надзвичайно вродливому, з'явилася кумедна гримаска, ніби вона намагалася щось пригадати.

— Якщо тільки я не помиляюсь, — вів я далі. — Та у нас, напевно, буде час поговорити про це, дякуючи доброті вашого батька, який запрошує мене погостювати у вас. А зараз дурень просить єдиної ласки — дати йому волю.

— Ви обзиваєте себе різкими слівцями, — зауважила вона.

— Містер Дойг і я були б раді й різкішим під вашим дотепним пером, — натякнув я.

— Мені ще раз доводиться дивуватися скромності чоловіків, — промовила дівчина. — Якщо не хочете їсти, то вирушайте негайно, тим швидше повернетесь, бо їдете шукати вітра в полі. Їдьте, містер Давід, — додала вона, відчиняючи двері.

Я не чекав другого запрошення і дорогою в Дін виправдав цитату міс Грант.

Стара леді Оллардайс прогулювалась в саду одна, спираючись на чорну палицю з срібним набалдашником. Коли я спішився й підійшов до неї з привітанням, то побачив, що кров прилила їй до обличчя, а голова випрямилась, як у імператриць (такими я уявляв їх).

— Що привело вас до моєї бідної оселі?! — вигукнула вона гугняво. — Я не можу впустити вас у дім. Всі чоловіки в моїй сім'ї померли й поховані; я не маю ні сина, ні чоловіка, які могли б охороняти мої двері; всякий злидень може схопити мене за бороду, а борода у мене справді є, і це найгірше… — додала жінка тихенько.

Такий прийом зовсім приголомшив мене, а при останніх словах, схожих на марення божевільної, мені майже одібрало мову.

— Я бачу, що впав у немилість, міледі, — сказав я. — Однак беру на себе сміливість запитати про міс Драммонд.

Вона глянула на мене палаючими очима, губи її були міцно стиснуті, від чого навкруги утворилося багато зморщок, а рука, що спиралася на палицю, тремтіла.

— Яке нахабство! — вигукнула жінка. — Ви ще приходите сюди запитувати про неї? Бачить бог, я б сама хотіла це знати!

— Так вона не тут?! — скрикнув я.

Стара леді задерла голову, ступила крок вперед і так закричала на мене, що я відсахнувся од неї.

— Клятий брехун! — кричала вона. — Ви ще приходите розпитувати мене! Вона у в'язниці, куди ви посадили її, он де вона! І подумати тільки, що з усіх чоловіків, яких я будь-коли бачила, це зробили ви! Ах ви негідник! Якби у моїй сім'ї був хоч один мужчина, він показав би вам, де раки зимують.

Я вирішив не затримуватися тут довше, бо помітив, що запал жінки розгорявся. Коли я повернувся, щоб іти до коня, вона навіть пішла слідом; не соромлюсь признатися, що я поїхав, встромивши у стремено одну ногу, тоді як друга ще шукала його.

Я не знав іншого місця, де міг би дізнатися про Катріону, тому не лишалося нічого іншого, як повернутися в будинок прокурора. Мене дуже люб'язно прийняли всі чотири леді, які тепер зібралися в одній кімнаті. Я мусив розповідати їм детально, з усіма подробицями новини про Престонгрейнджа, про те, що говорилося у західних провінціях, і трохи не помер з нудьги. А та молода леді, з якою я найбільше хотів лишитись на самоті, насмішкувато дивилась на мене і, здавалось, була задоволена моїм нетерпінням. Нарешті, коли я поснідав з ними і вже збирався у присутності тітки просити у міс Грант дозволу поговорити з нею, дівчина підійшла до клавікордів і, награючи мотив, проспівала високим тоном:

Та на цьому її суворість скінчилась: знайшовши якийсь привід, я вже забув який, вона повела мене в бібліотеку свого батька. Не можу не сказати, що міс Грант вирядилась, як на весілля, і здавалася ще вродливішою, між завжди.