Катріона, стр. 17

Витримка шерифа остудила запал його колег, і ті з удаваною чемністю поквапилися спровадити мене геть.

Розділ дев'ятий

СТАНОВИЩЕ УСКЛАДНЮЄТЬСЯ

Виходячи того дня від Престонгрейнджа, я вперше розгнівався. Прокурор поглумився наді мною. З його власних слів я зрозумів, що не тільки Сімон, який замахувався на моє життя руками офіцера-горянина, а й він сам, обіцяючи взяти до уваги мої свідчення і зберегти мою честь, здійснював проти мене якийсь план. Я підрахував своїх ворогів — Престонгрейндж, якого підтримує вся королівська влада; герцог і вся підлегла йому західна частина гірської Шотландії; Ловат, що всіма силами допомагає їм, має неабиякий вплив на півночі і верховодить цілим кланом якобітських шпигунів та найманців. А пригадавши Джеймса Мора та руду голову Нейла, сина Дункана, я подумав, що у змові, можливо, діє ще й четверта сила: залишки відчайдушного клану Роб-Роя. Отже, мені потрібен був сильний друг або розумний порадник. У країні, напевне, знайшлося б чимало здатних підтримати мене людей, інакше Ловат, герцог та Престонгрейндж не вдавалися б до різних засобів позбутися мене. Коли мені спадало на думку, що можна отак випадково пройти по вулиці повз свого можливого захисника і навіть не знати про це, я просто шаленів.

Саме в цю мить (наче у відповідь на мої думки) якийсь джентльмен і справді, проходячи зовсім поруч, штовхнув мене ліктем, значуще подивився і звернув у провулок. Краєчком ока я встиг помітити, що це був Стюарт — стряпчий. Благословляючи свою щасливу долю, я крутнувся на місці і пішов слідом за ним. Тільки-но я звернув у провулок, як побачив, що Стюарт стоїть біля сходів. Він подав мені знак і щез. Я пішов слідом. Па сьомому поверсі стряпчий зупинився біля дверей. Ми ввійшли в квартиру, і Стюарт одразу ж замкнув двері.

Виявилося, що квартира була порожня. Ніде ніяких меблів, власне, то була одна з тих квартир, яку Стюартові доручили здати в оренду.

— Що ж, доведеться сидіти на підлозі, — сказав мін супутник, — проте ми тут у цілковитій безпеці, а я так хотів побачити вас, містер Бальфор.

— Як Алан? — спитав я.

— Чудово. Енді завтра, тобто в середу, забирає його з Джіланських пісків, йому дуже хотілося попрощатися з вами, але, на мій погляд, за обставин, які склалися, вам краще бути далі один від одного. Зараз же поговоримо про головне. Як ваші справи?

— Начебто гаразд, — відповів я. — Сьогодні сказали, що мої свідчення взято до уваги і я поїду в Інверарі з прокурором.

— Ну, я цьому ніколи не повірю! — вигукнув Стюарт.

— Мені й самому не віриться, — признався я, — але дуже хотілося б почути ваші міркування.

— Гаразд. Буду відвертим. Я просто божеволію від обурення. Коли б дотягнутися бодай однією рукою до їхнього. уряду, я зірвав би його, як гниле яблуко. Обов'язок адвоката Аппіна та Джеймса Гленського захищати життя свого родича. Послухайте, як складаються справи, а висновки робіть самі. Перше, чого вони хочуть, — це позбутися Алана, бо не можна притягати Джеймса до відповідальності за співучасть, поки не притягли Алана як головного злочинця. Так вимагає закон, не поставите ж воза попереду коня.

— Як же можна притягнути Алана до відповідальності, не спіймавши його? — здивувався я.

— Можна уникнути арешту. Це теж передбачено законом, — пояснив Стюарт. — Було б зручно, коли б зникнення одного злочинця надавало можливість другому ухилитися од відповідальності. Щоб такого не сталося, насамперед викликають головного злочинця і в разі неявки судять його заочно. Виклик оголошується у чотирьох місцях — на місці постійного проживання обвинуваченого, там, де він прожив не менше сорока діб, у головному місті графства, де він мешкає, і нарешті (якщо є підстави вважати, що він збирається виїхати з Шотландії) на едінбурзькому перехресті (на дамбі та березі Лейза) протягом шістдесяти днів. Мета останнього заходу зрозуміла: відпливаючі кораблі за цей час матимуть змогу повідомити про виклик, і він не буде звичайною формальністю. Тепер повернімося знову до Алана. Я ніколи не чув, щоб у нього було постійне житло, і якби хтось показав мені, де прожив Алан сорок днів на одному місці (звичайно, після сорок п'ятого року), то я подякував би йому. Немає такого графства, де б він перебував більш-менш постійно, якщо в нього взагалі є домівка, в чому я сумніваюся, напевне, тільки в полку, у Франції. І коли він ще не виїхав з Шотландії (ми це знаємо, а вони догадуються), то навіть дурню зрозуміло, що намагатиметься зробити це. Де ж тоді і як оголошувати виклик? Я питаю у вас, не юриста.

— Ви самі вже відповіли, — сказав я. — Тут, на перехресті, на дамбі та на березі Лейза, протягом шістдесяти діб.

— Та ви кращий юрист, ніж Престонгрейндж! — вигукнув Стюарт. — Той лише раз викликав Алана двадцять п'ятого, в той день, коли ми вперше зустрілися. Тільки раз, і все. І де? На перехресті в Інверарі, головному місті Кемпбеллів! Скажу вам по секрету, містер Бальфор, вони його не шукають.

— Не шукають? — здивувався я. — Що ви хочете цим сказати?

— Так мені здається, — сказав він. — Навіть, як підказує мій малий досвід, не хочуть його знайти. Бояться, що Алан зможе на свій захист висунути солідні докази, і тоді Джеймс, на якого вони гострять зуби, викрутиться. Ви бачите самі, що це звичайна змова.

— І все ж Престонгрейндж наполегливо розпитував про Алана, — сказав я Стюарту. — Але, пригадую, інтерес його чомусь швидко згас.

— Ага! — вигукнув стряпчий. — Бачите! Я можу помилятися, зрештою, це мої власні здогади, тому краще звернімося до фактів. До мене дійшли чутки, що Джеймса і свідків — так, так, не дивуйтеся, містер Бальфор, саме свідків! — кинуто в підземелля військової тюрми форту Вілліам; до них нікого не впускають, їм не дозволяють навіть писати. Чули ви коли-небудь щось подібне? Запевняю вас, жоден навіть найстаріший і найнікчемніший з Стюартів не глумився отак над законом. В акті парламенту 1700 року чорним по білому написано відносно незаконних ув'язнень. Почувши про таку несправедливість, я одразу ж надіслав скаргу на ім'я лорда-секретаря суду. Сьогодні одержав відповідь. І що б ви думали? Не відповідь, а глум над правосуддям.

З цими словами він всунув мені в руку отой солоденький, вкрай лицемірний папірець, який згодом було видано у формі памфлету «Стороннього» на користь (як зазначалось у заголовку) бідолашної вдови та п'ятьох дітей Джеймса.

— Дивіться, — сказав Стюарт, — він не наважився відмовити мені в зустрічі з клієнтом, а тому радить старшому офіцерові по нагляду впустити мене. Чуєте, радить! Лорд-секретар суду Шотландії радить! Хіба не видно, куди він хилить? Сподівається, що старший офіцер або надто дурний, або надміру розумний і не послухає поради. Тоді мені довелося б знову повертатися з форту Вілліам сюди, а тут знайшовся б новий привід для затримки, поки я діставав би дозвіл. Тим часом вони виправдали б офіцера, як людину військову, котра, мовляв, зовсім не знає законів — чув цю пісню! Дійшли б до того, що ганяли б мене тричі, а то й більше. Власне я ні разу не встиг би зустрітися з своїм клієнтом, як почався б суд. Хіба це не змова?

— Схоже на те, — ствердив я.

— Зараз доведу вам, — почав він знову. — Ув'язнити Джеймса вони мають право, а от заборонити мені відвідати його — ні. Так само немає у них права затримувати свідків. Свідки повинні бути такими ж вільними, як і лорд-секретар суду! Ось читайте: «Що ж до всього іншого відмовляємося давати будь-які вказівки наглядачам тюрем, бо їм не можна закинути ніяких протизаконних дій». Ніяких протизаконних дій, сер! Навіщо ж тоді акт 1700 року? Серце не витримує такого глуму над законом, містер Бальфор, а в грудях справжня пожежа.

— Звичайною англійською мовою ці слова означають, — зауважив я, — що свідки й надалі лишатимуться в тюрмі, і ви їх не побачите.

— Виходить, мені не дозволять бачити їх аж до Інверарі, де відбуватиметься суд! — вигукнув він. — Потім я вислухаю слова Престонгрейнджа про те, яку велику відповідальність покладено на нього і якими необмеженими правами користується захист. Але я перехитрю їх, містер Давід. Я перехоплю свідків дорогою і спробую добути хоч крихту справедливості від того військового, який «зовсім не знає законів». Він супроводжуватиме їх на суд.