1Q84. Книга друга, стр. 53

Аомаме додивилася до кінця останні новини, але, звісно, в них не згадувалося про смерть лідера секти «Сакіґаке». Охоронці, напевне, все ще чекають у сусідній кімнаті, коли мине дві години. А тоді дізнаються правду. Аомаме вийняла з валізки мішечок, а з нього — пістолет і поклала його на кухонний стіл. Автоматичний пістолет німецького виробництва на столі здавався страшенно незграбним і мовчазним. Був чорним-чорнісіньким. Але завдяки цьому, здавалося, став центром уваги в цій знеособленій квартирі. «Краєвид з автоматичним пістолетом», — промимрила Аомаме наче заголовок картини. У всякому разі, відтепер їй не можна з ним розлучатися. Треба тримати напоготові. Щоб застрелити або когось, або себе. У великому холодильнику був запас продуктів, яких в разі потреби вистачить на півмісяця. Овочі, фрукти й готові до споживання напівфабрикати. В ньому лежало м'ясо й риба різного виду та хліб. І навіть морозиво. У буфеті стояли ряди слоїків з харчовими продуктами, консерви й приправи. Рис і локшина. Багато мінеральної води. Дві пляшки вина — білого й червоного. Хто приготував, невідомо, але запас виявився повним. Наразі нічого не бракувало.

Відчувши, що трохи зголодніла, Аомаме добула камемберського сиру, нарізала шматочками й поїла з крекерами. З'ївши половину сиру, ретельно промила стебло селери і схрумала її з майонезом.

Після того вона відсунула шухляду комода у спальні. Передусім зверху побачила піжаму й тонкий купальний халат. Усе нове, у вініловому пакеті. У наступній шухляді лежала теніска, три пари шкарпеток, панчохи, переміна білизни. Все просте, біле, наче відповідно до дизайну меблів, й також у вінілових пакетах. Мабуть, чимось подібним забезпечені в притулку жінки — жертви домашнього насильства. Все було якісним, але з печаттю благодійництва.

У ванній кімнаті Аомаме побачила шампунь, відновлювач волосся, крем для шкіри, туалетну воду. Все, що їй потрібне. Зазвичай Аомаме майже не користувалася косметикою і зберігала обмежений набір таких засобів. Там була також зубна щітка й тюбик зубної пасти. Щітка для волосся, ватні палички, бритва, ножички і засоби жіночої гігієни. Багато туалетного й косметичного паперу. В шафі лежали акуратно складені рушники для купання і для витирання обличчя.

Аомаме відчинила стінну шафу. Сподівалася знайти в ній сукню і взуття свого розміру. Не завадило б, якби вони були від Армані й Ферраґамо. Однак стінна шафа виявилася порожньою. Без нічого. Аомаме зрозуміла, як ретельно, від початку до кінця, вони все продумали. Як Джей Ґетсбі [16]заповнив свою бібліотеку добірними книжками. Але навіть не розрізав у них сторінки. Перебувати в цій квартирі й не потребувати вихідного костюма, мабуть, непогано. Непотрібного вони не припасли. Тільки не забули про чимало плічок.

Аомаме добула з валізки свій одяг і, переконавшись, що він не пожмаканий, повісила на плічках. Щоправда, розуміла, що для неї, втікачки, було б краще тримати його у валізці. Та в цьому світі їй найбільше не подобалося одягатись у щось зім'яте.

«Мабуть, я не зможу стати холоднокровною професійною злочинницею, — подумала вона. — Якщо в такий час мене дратують складки на одязі». І раптом вона згадала свою розмову з Аюмі.

— Таке життя не дуже радісне! — мовила Аомаме до стіни.

Потім Аомаме зайшла у ванну кімнату, роздяглась і стала під душ. Гаряча вода змила неприємний піт, що залишився на тілі. Вийшовши з ванної кімнати, сіла перед кухонним столиком і, витираючи рушником мокре волосся, ще раз ковтнула з бляшанки пива.

«Сьогодні багато чого успішно просунулося вперед, — подумала вона. — Дзенькнувши, закрутилися коліщатка. Тепер уже назад не повернуться. Так заведено у світі».

Узявши пістолет, вона покрутила ним вгору-вниз і вставила його дуло собі в рот. Зубами відчула страшний холод твердого металу й легкий запах мастила. Так можна прострелити мозок. Звести курок і натиснути на гашетку. На цьому все скінчиться. Не доведеться ні про що думати. Не доведеться тікати.

Аомаме не дуже боялася смерті. «Я помру, але Тенґо-кун залишиться живим. Він житиме 1Q84 року в цьому світі з двома Місяцями. Але мене там не буде.У цьому світі я з ним не зустрінуся. Хоч би як світ перемінився, я його не побачу. Принаймні так сказав лідер».

Вона поволі обвела очима кімнату. «Як показова кімната, — подумала вона. — Чиста, обставлена в одному стилі. З усім потрібним. Але знеособлена, відчужена. Як звичайне пап'є-маше. Смерть у такому місці навряд чи можна назвати приємною. А якби навіть вдалося зробити декорації привабливими, то хіба смерть у цьому світі стала б приємною? Бо, як добре подумати, то світ, в якому ми живемо, — це велетенська показова кімната. Заходиш у неї, сідаєш, п'єш чай, поглядаєш на краєвид за вікном і, коли настає відповідний час, дякуєш і виходиш. Усі меблі там тимчасові, штучні. Навіть Місяць, що висить у вікні, зроблений з пап'є-маше».

«Однак я люблю-таки Тенґо-куна», — подумала Аомаме. І вголос тихо сказала: «Я люблю Тенго-куна.Це — не дешевий балаган. 1Q84 рік — це реальний світ, з якого потече кров, якщо його різонути. Біль — усюди біль, страх — усюди страх. Місяці, що висять у небі, не зроблені з пап'є-маше. Це — справжня пара Місяців. І в цьому світі заради Тенґо-куна я добровільно погодилася на смерть. Ніхто не зможе сказати, що це фальш».

Аомаме зиркнула на круглий настінний годинник простого дизайну фірми «Braun», що пасував до пістолета фірми «Heckler & Koch». Крім нього, на стіні нічого не висіло. Стрілки годинника перейшли за десяту. Скоро ті охоронці виявлять труп лідера.

У спальні вишуканого номера-люкс готелю «Окура» один чоловік спустив дух. Незвичнийчоловік здоровенної статури. Він перебрався в той світ. Ніхто його вже ніяк не поверне сюди.

І нарешті почнеться час привидів.

Розділ 16

(про Тенґо)

Як «Летючий голландець»

«Цікаво, яким буде світ завтра?»

— Цього ніхто не знає, — вгадавши його думки, сказала Фукаері.

Однак коли Тенґо прокинувся, світ, здавалося, помітно не змінився порівняно з тим, яким був напередодні перед сном. Стрілки годинника при узголів'ї перейшли за шосту. За вікном зовсім просвітліло. Повітря було прозоре, крізь щілину між шторами, наче клин, пробивалося світло. Нарешті літо, видно, наближалося до свого кінця. Лунали різкі, яскраві пташині голоси. Вчорашня несамовита громовиця зникла, як привид. Або відбувалася хтозна-де в далекому минулому. Пробудившись, Тенґо насамперед подумав, чи не зникла вночі Фукаері. Та ні, вона міцно спала поряд з ним, неначе звірятко під час зимової сплячки. її сонне обличчя було гарне, тонке чорне волосся, спадаючи на білу щоку, вимальовувало на ній складний візерунок. Вухо ховалося під волоссям. Вона тихо посапувала. Якийсь час Тенґо дивився на стелю і прислухався до її дихання, схожого на подмух маленького ковальського міха.

Він усе ще ясно пам'ятав учорашнє виверження сімені. Як тільки згадав, що розлився у лоно дівчини, то страшно збентежився. Воно було потужним.Уранці подумав, ніби виверження насправді не було — так само як зливи. А воно приснилося. Коли був підлітком, у нього кілька разів траплялася полюція. Під час еротичного сну вивергав сім'я і через це прокидався. Вся подія відбувалася уві сні, й тільки еякуляція була справжньою. І цього разу відчуття не дуже відрізнялося від колишнього.

Однак це не була полюція. Тенґо не мав сумніву, що вивергнув сім'я у лоно Фукаері. Вона сама впустила всередину його прутень і до останку з нього все поглинула. Він тільки слухняно їй підкорявся. Тоді його тіло настільки задерев'яніло, що не міг і пальцем ворухнути. Самому Тенґо здавалося, ніби вивергає сім'я, перебуваючи в аудиторії початкової школи. «Не турбуйтесь, я в жодному разі не завагітнію», — раптом сказала Фукаері. Що все це сталося насправді, він не міг зрозуміти. Проте воно сталося таки в реальному світі як щось реальне. Мабуть.