1Q84. Книга друга, стр. 30

Розділ 9

(про Аомаме)

Розплата за даровану благодать

Коли Аомаме зайшла всередину, Голомозий за її плечима негайно зачинив двері. В кімнаті панувала темрява. Важкі штори заслоняли вікна, внутрішнє освітлення було погашене. Крізь щілини у шторах ледь-ледь просочувалося світло, але воно лише підкреслювало навколишню пітьму. Минув якийсь час, поки очі призвичаїлися до неї, як це буває, коли заходиш у кінотеатр під час сеансу або в планетарій. Спочатку Аомаме впав в очі циферблат електронного годинника, що стояв на низькому столику. Його зелені цифри показували 7:20 вечора. Потім, через певний час, вона помітила велике ліжко під протилежною стіною. Електронний годинник стояв в його узголів'ї. Порівняно з просторою суміжною кімнатою ця була трохи тіснішою, але більшою за звичайний готельний номер.

На ліжку видніло щось чорне-чорнісіньке, схоже на горбок. Знову минув певний час, поки стало ясно, що невиразні, зовсім незмінні обриси горбка належать сонній людині. Ніяких ознак її життя Аомаме не помітила. Не почула й дихання. Лише тихо шипів, розганяючи повітря, кондиціонер, підвішений майже під стелею. Однак це не означало, що людина мертва. Голомозий поводився згідно з припущенням, що вонажива.

Це був досить великий чоловік. Напевне, таки чоловік. Здається, своїм обличчям він одвернувся в інший бік. І не лежав навзнак під ковдрою, а долілиць на ліжку, застеленому укривалом. Як велетенська тварина, рани якої лікували, оберігаючи від остаточного виснаження у печері.

— Уже пора, — звернувся Голомозий до цієї тіні. В його голосі вперше пролунало напруження.

Невідомо, чи почув чоловік це звертання, чи ні. Темний горбок на ліжку так і не ворухнувся. Стоячи коло дверей в незмінній позі, Голомозий чекав. У кімнаті панувала мертва тиша, що навіть було чути, як хтось ковтав слину. І в ту ж мить Аомаме збагнула, що це вона сама її ковтає. Затиснувши в правій руці спортивну сумку, вона так само, як і Голомозий, очікувала, що буде далі. На електронному годиннику змінилися цифри — спочатку на 7:21, потім на 7:22, а далі на 7:23.

Незабаром обриси людського тіла на ліжку, ледь-ледь сколихнувшись, явно заворушилися. Очевидно, чоловік міцно спав. Або перебував у стані, схожому на сон. Його м'язи прокинулися, верхня частина тіла підвелася, а свідомість начебто поволі оживала. Тінь випросталась на ліжку й сіла, схрестивши ноги. «Безперечно, це чоловік», — подумала Аомаме.

— Уже пора, — ще раз повторив Голомозий.

Було чути, як чоловік гучно видихнув. Повільно, грудним голосом, наче з дна глибокої криниці. Потім різко, загрозливо, як буревій, що пролітає між деревами лісу, вдихнув. Такі два різні види звуку повторювалися почергово. А тим часом запала тривала мовчанка. Ритмічне й багатозначне повторення цих звуків насторожило Аомаме. їй здалося, ніби вона ступила ногою в незнайому досі сферу. Скажімо, в морську западину або на поверхню невідомого астероїда, звідки нема вороття, якщо навіть туди якось потрапиш.

Потроху очі звикли до темряви. Стало видно тільки до певної віддалі, а далі — ніяк. Поки що зір Аомаме доходив до темного силуету чоловіка. Однак не було зрозуміло, куди він звернув своє обличчя і що бачить. Аомаме впевнилася лише в тому, що він — здоровань і його плечі спокійно, але сильно піднімаються й опускаються у такт з диханням. А воно було незвичним — із особливою метою і функцією, до яких долучався увесь організм. Аомаме уявляла собі, як рухаються — розширюються і звужуються — його лопатки й діафрагма. Звичайна людина так потужно дихати не здатна. Цього можна навчитися лише завдяки тривалому наполегливому тренуванню.

Голомозий стояв поруч з Аомаме в незмінній позі, випрямивши спину й злегка випнувши підборіддя. На відміну від чоловіка на ліжку, дихав неглибоко й швидко. Знітившись, насторожено чекав, коли скінчиться цей ряд глибоких вдихів і видихів. Очевидно, таку процедуру чоловік практикував щоденно для того, щоб привести себе в нормальний стан. Як і Голомозому, Аомаме нічого іншого не залишалось, як чекати її закінчення. Можливо, це був процес, потрібний для пробудження.

Невдовзі, немов робота велетенського механізму, дихання поступово затихло. Інтервал між його етапами мало-помалу подовшав, і нарешті все скінчилося сильним довгим видихом. У кімнаті знову запала глибока тиша.

— Уже пора, — втретє нагадав Голомозий.

Чоловік неквапливо ворухнув головою. Здається, повернув її до Голомозого.

— Можете йти, — сказав він йому. У нього був виразний глибокий баритон. Рішучий, без жодної двозначності. Очевидно, він остаточно пробудився.

Голомозий у темряві злегка вклонився і без зайвих рухів — так само, як заходив — покинув кімнату. Двері зачинились, й Аомаме залишилася наодинці з чоловіком.

— Вибачте, що темно, — сказав чоловік. Очевидно, він звертався до Аомаме.

— Мені однаково, — відповіла вона.

— Темрява мені потрібна, — м'яким голосом сказав чоловік. — Але не турбуйтесь. Шкоди від цього вам не буде.

Аомаме мовчки кивнула. І, згадавши, що перебуває в темряві, сказала:

— Розумію. — її голос був твердішим і гучнішим, ніж завжди.

Після того якийсь час чоловік розглядав Аомаме в темряві. Вона відчувала на собі його уважний погляд. Точний і прискіпливий. Здавалось, він бачить її наскрізь. Наче за одну мить зірвав з неї весь одяг і залишив цілком голою. Його зір не лише торкався її шкіри, але й доходив до м'язів, нутрощів і навіть матки. «Цей чоловік бачитьу темряві, — подумала Аомаме. — Бачитьнавіть те, чого не видно очима».

— У темряві начебто все добре видно, — сказав він, ніби вгадавши думки Аомаме. — Та після надто довгого перебування в ній мені важко повертатися у світ, де багато світла. Однак у певний момент доводиться.

Потім він знову якийсь час розглядав постать Аомаме. Ніщо не свідчило, що в нього є до неї статевий потяг. Він просто споглядав її як один з об'єктів. Немов пасажир, який з палуби спостерігає обриси острова, мимо якого пропливає його корабель. Але він не був звичайним пасажиром. А таким, що бачить наскрізь усена острові. Таким тривалим гострим і немилосердним поглядом він змусив Аомаме відчути свою фізичну недосконалість. Зазвичай такого з нею не траплялося. За винятком грудей, вона скоріше гордилася своїм тілом. Вона його щоденно гартувала й старанно дбала. Мала пругкі м'язи й ніякого зайвого жиру. Але під пильним поглядом чоловіка почувалася чимось схожим на мішок жалюгідного трухлявого м'яса.

Начебто прочитавши її думки, чоловік перестав до неї приглядатися. Вона негайно відчула, як раптом його погляд ослаб. Так, немов хтось за будинком закрив водогінний кран, коли із шланга поливали водою тротуар.

— Вибачте за клопіт, та чи не могли б ви трохи відслонити штору на вікні? — тихо сказав чоловік. — У темряві вам, напевне, буде важко працювати.

Поклавши спортивну сумку на підлогу, Аомаме підійшла до вікна і, потягнувши за шнур, відслонила спочатку важку товсту штору, а за нею — білу мережану завісу. Вечірнє Токіо — Токійська вежа, прожектори швидкісної автостради, фари автомашин на вулицях, світло у вікнах висотних будівель, різнокольорові неонові вогні на дахах — освітило кімнату своїм змішаним сяйвом, притаманним великому місту. Не сильним, а таким, що тільки дозволяло насилу розрізнити в ній меблі. Воно викликало в Аомаме приємні почуття. Бо надходило зі світу, до якого вона сама належала. Вона наново усвідомила, наскільки воно їй потрібне. Однак навіть таке тьмяне світло, здавалось, надто сильно різало чоловікові очі. Все ще сидячи на ліжку із схрещеними ногами, він своїми великими долонями затулив обличчя, щоб його уникнути.

— Вам це не заважає? — спитала Аомаме.

— Можете не турбуватися, — відповів чоловік.

— Може, трохи заслонити вікно?

— Так добре. У мене проблема із сітківкою. Треба довго звикати до світла. Ще трохи — і зір стане нормальним. Можете посидіти й почекати?

«Проблема із сітківкою», — подумки повторила Аомаме. Людям, що мають проблему із сітківкою, у більшості випадків загрожує сліпота. Але наразі це питання її не стосувалося. Адже Аомаме прибула сюди не для того, щоб мати справу з його зором.