Bitches Get Everything, стр. 4

Парфуми ті ж, що зазвичай. G**ci ***h. Попса-попсою. Але девочкам подобається.

От і все. Про спідню білизну хіба вже в наступній серії.

Тепер іще треба подумати про супутників. Самій на такі імпрези пертися нецікаво – треба ж ділити з близькими успіхи і провали. Найвидатніші члени знімальної групи все одно ще в потязі нап'ються, продовжать у готелі і не вилізатимуть звідти ні за які пляцки. Можна, звісно, взяти на шворку сусідського стафорда, але пес його знає, того пса – а як йому щось десь запахне і він мене шкереберть жижками потягне кудись по незапланованій траєкторії? Надто, коли я буду на цих триклятих каблуках. А ходити нормально, тим паче лупасити собаку попід ребра, я вмію тільки в кедах…

Ні, ліпше набрати з собою дівчаток. Звабливих, яко смертний гріх. Одну сіру, другу білу, третю в капелюсі. Трьох штук мусить вистарчити. Тільки де ж їх мені таку тьму знайти, якщо подруги у мене всього, фактично, півтори, бо одну з них я сама при першому знайомстві прийняла за хлопця? З таких дєвушок ґлем-курвів за тиждень не виліпиш. Якою б талановитою дресирувальницею акторів ти в минулому не була. Ну, але щось придумаю. Пара обіцянок-цяцянок модельній агенції – і хароша-маша хутко буде наша. І не одна, а всі три. Благо, вистачає б'ютіфул бейбз віз найс бубз [8] на світі.

00:00:00:03

Як же потужно він мене живить своєю юністю. Моя славнозвісна власна незрілість («Ой, а подивимося на вічного підлітка Трішеч-ку, коли їй стукне сорок чи п'ятдесят!») – просто ідеально обкатані рейки приміських сполучень, порівняно з цими відкритими нервами, пульсаціями й дрижаками. Каже, що коли вдихає повітря на повні груди, його пробирає аж до кінчиків пальців, він весь горить і, мабуть, вміє літати. Тільки я щось у цьому не впевнена, тому раджу йому триматися подалі від відкритих вікон. Кажу це спокійно й цинічно. Я далека від Готичної поетики. Колись він був пробував мені чимось погрожувати, але я не ведуся на підліткові істеричні способи привертання уваги. Гру в невідворотний суї-цид було швидко припинено.

Щось я вже звучу, як шкільний психолог. Мрячно, напевно, ним бути. Хоча… стільки свіженьких хлопчиків і дівчаток. Сиди собі за столом із фальшивого дуба і чави з них комплексні соки у трилітрові банки.

Це як той чувак у Палахнюка [9], що працював прибиральником у багатих свиней, а вечорами мав такий собі типу телефон довіри, на який дзвонили «сексуально нестійкі юні дівчатка, схильні до проблем із алкоголем». Ну, він майже так і позначав цільову групу в Газетних оголошеннях про свій «рятівний» телефон. Поки вони ридали йому в трубку, заливаючись шмарклями в якомусь громадському телефоні-автоматі, він спокійно смажив собі свинячі котлети, парячись лише тим, що сухариків в одному місці налипло забагато, а в іншому фарш геть-чисто голий. Перевертаючи котлету на інший бік, він попутно вирішував, лишитися цій дєвушці жити чи ну її в курац. Міг просто сказати: «Знаєш, тобі ліпше померти» – і радив кілька дієвих способів. Головне, щоби та була юною і надломленою. Найразючіше квіти пахнуть тоді, коли починають в'янути.

Зрештою, шкільному психологу тут взагалі було б зовсім легко. Правда, довелось би частенько змінювати місце роботи, але що вже там… Аби душа співала. Н-да, що це мене понесло?

Мій малий дико відрізняється від усіх інших підлітків. Принаймні мені так невідступно здається. Не буду вдаватися до пояснень чому.

Навіть коли у нас все на позір добре, він ні з того ні з сього може написати мені щось таке:

Піду спати.

Завтра побачимося! Спишемося щодо того, як ми зустрінемося…

Я дуже сильно люблю тебе, Трішо.

І я певен, що ти мене любиш, мабуть, не менше.

Не знаю, що зі мною іноді відбувається…

Якби ти мене не кохала, то тобі легше було б просто це мені сказати, щоб я від тебе вїд'їбався, правда?. Таж ти цього неро-биш!:)

Тільки мені смутно зрозуміло чому… Я маю на увазі, чому не скажеш це щиро.

Точніше, у мене забагато варіантів відповіді на це питання… Та ну і хуй!

Мені з тобою класно! Краще, ніж із будь-якою іншою людиною на цій планеті! І це найголовніше.

Я заради тебе ладен життя віддати, ти можеш не сумніватися!

Боюся, переконатися в цьому ти зможеш тільки після того, як мені доведеться це зробити… А мені й не було б страшно.

Бо я кохаю!

Отож. Психологиньки пилять нігті. Однокласниці покурюють бамбук. А матері вечерять ждуть. І всі живемо. І хоч щось завжди робимо. Хоча яке, в дулу, в нас є право вживати стосовно свого життя слово «завжди»? ЗАВЖДИ – це така неперервна вервечка. Низка кубиків, як на моїй прикрасі. Кубики мусять усі бути чорні. Зв'язані між собою ланцюжком. Мусять тиснутися один до одного щільно. А в нас поміж тих чорних кубиків разпо-раз трапляються білі. Чи просто пробіли. Тому що ми не здатні усвідомлювати кожний момент свого життя. Тому що купу моментів просто пройобуємо і живемо на автоматі. Звідси й неможливість неперервності нашого (й без того обмеженого строком життя) «завжди». Звідси ті білі кубики чи й просто пробіли. «Завжди» стає беззубим і неповноцінним. Стає «Не-Зовсім-Завжди». І досить про це, якщо не можемо (чи, радше, не вміємо) напрягтися і щось удіяти…

Остання тєлєга прийшла в кучеряву голову Тріші Торнберґ на Готичному паті в бароковому замку після того, як в її крові намішались абсент, марихуана й… пиво. Тріша героїчно не вирвала химерний вміст свого шлунку на середньовічні плити підлоги і більше того – навіть не втратила свідомості. Вона плавно злітала собі попід стелю (зала видавалася замкненою в коло з мінливим діаметром, за те коло годі було вилетіти й померти) і розмовляла з незугарними лицарсько-шароварними рельєфами. На них були козаки і монстри. Расові й статеві ознаки їх дещо змішувалися. До того ж ні ті, ні інші нічого путнього Тріші так і не сказали.

Зате тусовка наступного дня гуділа плітками про те, як Тріша Торнберґ труїлася, втрачала свідомість, падала на сходах, оббльо-вувала чиїсь капрони і поливала домашнім абсентом (узвар місцевого вампіра) вишиту квітками сукенку якоїсь переляканої, чи не господині…

Мій малий – він дійсно вері-факін-спешл – тієї ночі просто врятував мене і мого друга Льотчика, котрого я вважала уособленням відповідальності, дивуючись із його вміння легко виходити з будь-яких ситуацій. Скільки гір ми разом перейшли, скільком ублюдкам начистили пики вкупі з кармами, скільки вибитих зубів (переважно чужих, на щастя) можна було б скласти в довгенький рядочок… Але тут Льотчик опинився ще в гіршому стані, ніж я. Уявляєте: шукаємо його, шукаємо… Я тримаюся з усіх сил, аби не перекинутися догори дриґом у цій своїй рожевій спідничці. Чогось рожевий колір для мене завжди був символом інфер-нальності. Знайомі студенти-психологи потім так і вичислили: у пеклі домінантними будуть рожевий і фіолетовий. Тож якого біса на ґотичні паті вбиратися у чорне?!

Гаразд. Я про Льотчика. Думаю: от знайдемо його, і все налагодиться. Папа всьо решит, повезе нас до себе додому, у найза-тишнішу оселю з усіх, де мені випадало кидати свої кості. Але ми блукаємо здичавілим парком. Здіймається туман, мляво горять чужі багаття, ніч розпливається на різні консистенції і кольори… Свідомість теж зливається з туманом, хоче втекти, стекти водою в каламутний рівчак, куди вже хтось і так відлив. Але ні. Я тримаюся розуму, малий Дафліш тримає мене. Ми втримуємося.

Ми, але не Льотчик. Льотчик дивився на нас чужими очима, коли ми врешті-решт його знайшли. Льотчика було зурочено. Якась макабрична ґотеса, з чорною помадою і червоними тінями, у дірявих коглотах, криво перейшла йому дорогу. А він їй не додумався плюнути тричі в ліве око. Бідося. Ще довго після того він хворітиме, губитиме речі й пробиватиме колеса ровера на нічних шляхах.