Пафос, стр. 66
24
— … Той будинок, де я дивлюся за дитиною, нещодавно пограбували, — розповідає Анджела Журі. — Я ледве встигла схопити дитину і вилізти у вікно.
— А що вкрали?
— Золото. У господині були прикраси. І діаманти, здається, теж.
— Часто тут таке трапляється?
— Не часто, але трапляється.
— Ми тут бачили справжніх бандитів. Молдаван.
— У Тверії?
— Ні, в якомусь містечку. Перельман нас возив. Ми вас шукали.
— Злякались?
— Ні. Коли їдемо додому?
— Не тепер.
— Чому? Я тебе кохаю. Я квартиру нам з тобою купив.
— Я повинна у собі розібратись.
— Ще й досі не розібралась? -Ні.
— Ти вперта.
— Так.
— Знаєш, який день сьогодні?
— Тринадцяте травня.
— У моєму гороскопі написано, що це мій щасливий день. Що у цей день я зустрінусь з людиною, котра постійно думає про мене.
— Все брешуть гороскопи.
— Не брешуть. Ми ж зустрілись саме сьогодні. Це — знак.
— Знак? — Анджела посміхається. — Ми з малою тут до церкви ходили. До могили Христа. Там я навмання відкрила Святе Письмо. Знаєш, що там було?… От в мене записано, — вона видобуває з торбинки зіжмаканого папірця. — «Розділю я Сихем і долину Суккотську поміряю!». Псалом П'ятдесят дев'ятий, вірш восьмий. Це знак розділення.
— Ми ж з тобою не Сихем. Анджела сміється:
— Ти не розумієш. Я рік тому сама себе сьогоднішню не зрозуміла би. Не знаю, як це все назвати…
— Сверблячкою.
— Ні, це як у пісні: бить я хочу і с тобою, і ґдє-то. Особливо «ґдє-то»…
— Ти мене кохаєш?
— То дурне якесь запитання: «кохаєш», «не кохаєш»… Все набагато складніше.
— Бачиш, я тут, біля тебе.
— Це твій вибір.
— А твій?
Анджела не відповідає.
— Я тобі не заважаю?
— Поки що ні.
— Дякую Вам, Ангеліно Тадеївно, за добре, правдиве слово. Втішили Ви мене.
— На здоров'я й Вам, Вадиме Борисовичу.
— Паспорт зараз у тебе?
— На квартирі.
— У бандитів?
— Чому це він має бути у бандитів, хотіла б я знати?
— Борг великий?
— Вже все давно повіддавала.
— Точно?
— Ти що, з маштари [70] ? Може тобі ще й присягнути?
Анджела повертається і йде назад, до церкви, її білі джинси палають сніжним полум'ям на тлі червонуватого, вкритого стеблами всохлих рослин, ґрунту. Вона знімає, а потім знову надягає бриля. Жура якийсь час дивить Анджелі услід, потім йде за нею.
— Ангеліно, чекай… Ти вибач… Я все не те говорю. Анджела пришвидшує ходу, перестрибує рівчаки, камені, добігає до берега Кеннерету.
— Чекай!…
— Йди до біса! В мене своє життя, а в тебе своє.
— Ти не була такою.
— Я змінилась.
— Нащо ж було писати ті листи? То все брехня була?
— Ні. Не брехня. Але все змінилось.
— Хочеш, щоб я поїхав звідси?
— Так.
— А ще чого?
— Напитися горілки, — раптом каже Анджела. — Напитися, як свиня. Хорошої дорогої горілки. «Абсолюту».
— Приймається. Я організую.
— Організуй, — стомленим голосом погоджується жінка. — А де наші хлопчики-дівчатка?
— Ми тут!
З чагарів виходять Джипсі з Корватом.
— Щось вирішили? — питає Анджела.
— Так, — каже Корват. — Я вже все зрозумів. Слоникам у жодному випадку не можна пірнати.