Пафос, стр. 46

Корватові сняться сни.

Він стоїть на пласкому дашку чорної мікросхеми посеред Вселенської Плати. Монтажна збірка недбала, неоковирна, шмаркотлива. Ніжки транзисторів КТ-315 повигинались у п'яному танцюризмі. Зліва — комуністична навала червоних прапорцевих конденсаторів і кілоомних резисторів МЛТ. Над обрієм підноситься радіатор П-212-го, блискучого і величного, як інопланетний корабель. Між діодами тягнеться стежка. Корват посрібленою пелюсткою сповзає з мікросхеми і простує до радіатора, оминаючи озерця застиглої каніфолі. Радіатор оточено нестерпною спекою, але Корват чомусь вперто йде до нього, перестрибуючи і переповзаючи пагорби затвердлої пасти. Від стовбурів реле відокремлюється старий приятель Корвата — величезний павук — серійна нічна примара, з котрою — немов з невиліковною хронічною хворобою — друг реввоєнгакера вже навчився співіснувати. При перших відвідинах павук був збитошнішим: тримав у нещадній облозі будинки й міста, якими блукав переляканий дух Аристида Михайловича, дерся крізь вікна і вентиляцію, народжував соймики поганючих павучат, шкрябав дах і шарудів у пивниці. Потім павук помудрішав, став повільним, статечним, металево-дзеркальним. У це сновидіння павук випірнув у всій своїй зірчасто-симетричній величі — космічною комахою, аборигеном металевих хащ і живицевих озер Плати. «Привіт!» — каже павукові Корват: «Ти якраз вчасно. Тут не дуже приємний світ, і з тобою мені веселіше. Вдвох ми обов'язково подолаємо увесь цей діодно-транзисторний фестиваль, ці слизькі каніфольні відмінки площин, цих припайних оnеwау'них бероузників, цю розчепіреність емітерних ніжок, ми загорнемо це все у… До речі, а де тут трьохсот-вольтовий струм, щоб спалити весь цей мотлох нафіґ?…» Павук не відповідає (у цьому сні він німий), пробігає повз радіатор, червоніє, втрачає металевий блиск, кулястішає і зникає під циліндром електроліту. Спека і задуха застрибують на Корвата разом і раптом. Одяг набрякає вологою.

Він на мить пробуджується, затуляє обличчя від нападу блукаючих світлових плям і знову падає в сон, де на тлі струменів мороку висить скуйовджена туманність світного газу, край хмари темної матерії, підсвіченої густим вогнем метрополії синьо-сапфірового сяйва. На тлі хмари з'являється танцівниця. Вона оголена й темношкіра. Просякнуте сріблястим мерехтінням тло уподібнює її до статуї чорного металу; лише зуби і білки очей спалахують платиновим і сніжним. Танцівниця сплесковим рухом піднімає руки і різко вигинає стегно. її ноги напружуються, м'язами стегон і живота пробігає спазматичне хвиля, що підкочується до перс, напинає їх вітрилами хоті і розгладжує бганки навколо сосків. Танцівниця повертає голову. Корват бачить ЇЇ профіль, бездоганну будову довгастого лівійського черепа, різьблену мушлю вушка і набряклу, нез'єднану спраглу плоть напіврозтулених губ. У такт нечутному ритмові танець починається швидкими пасами рук і жорстко-різкими напівобертами торса. Груди кружляють і рухаються окремо, немов кулясті одноокі істоти, заполонені шкірою. Танцівниця різко присідає, закидує голову так, що кадик виходить з напружених м'язів шиї трикутним виступом, а руки починають безупинно відхиляти невидиме гілляччя, нависле над обличчям. Різкий рух стегон уперед, і порослий волоссям вівтар Божества Оргазмів розкриває свої пелюстки поміж струнами закам'янілих м'язів. Білі звірині зуби стискаються, дівчина стрибає, злітаючи над шерехатим кордоном, і рвучко обертається, відкриваючи сновидцю спину з глибоким хребтовим рівчаком й кальдерами рамен. Спина починає танцювати над завмерлими стегнами, ритм швидшає, хвилі тепер котяться униз, до сідниць і занурюються у рухливу темряву між ними. Корват відчуває спеку, що випромінює чорне тіло, розжарене танцем, і твердий притиск кубелець, котрі вже поряд. Його чоловіче єство напружується назустріч спеці й притиску і витягає його, ніби рибину, у реальність.

Тут, в реальності, його марно збуджене тіло огорнено наскрізь промоклим простирадлом, нічною задухою травневої Галілеї, шкрябанням і шарудінням.

— Кляті голуби… — чути з темряви голос Жури.

На горищі прибудови живе чимала колонія сизих тіверійських голубів. Шарудіння й сморід удвічі знижують орендну плату, але господар твердо забороняє заїжджим зачіпати птахів і вигрібати з горища послід (Божі сотворіння приносять будівлям талан і благословення Правічного).

— Краще б заплатили за готель, — мурмоче Жура, сідаючи біля вікна курити.

— Готель коштує втричі дорожче, — резонує Корват.

— Треба було пошукати дешевший. Ми ж, окрім «Шератону», ніде не питали.

— Йдемо зараз?

— Спи…

— Я ніби вже виспався.

— Щойно дзвонив до «Ла Стради», до центрального офісу. Нічого конкретного. Тільки спалив купу юнітів. Може поліція тут робить «дах» нелеґалам? Всі крутять, не дають інформації.

— Однозначно.

— З тим номером, що в оголошенні знайшли, теж нічого…

— Дзвонив?

— Це не та Анджела.

— Ти казав, що оголошення написане її почерком.

— Ну…Уявляєш… Такі співпадіння. Почерк, місто, ім'я…

— Знаки. -Які?

— Треба чухати звідсіля. Поки не прожились до останньої копійки.

— Чекай ще. Перельман обіцяв попитати в бандитів.

— Та він вже питав.

— Він питав тутешніх ізерів. А тепер спитає арабів і назаретських ізерів. З Ілліту.

— Ще назаретських бандитів нам не ставало. Для повного кайфу.

— Ти б розповів щось, — пропонує видавець. — А то тільки спиш і розводиш панічні настрої.

— А що ж тобі розповісти?

— Вірші ж пишеш, напевне? Запердоль що-небудь.

— Я своїх не пам'ятаю.

— А з Франка що-небудь?

— Не смішно, батьку. Прочитаю тільки один вірш. Як то каже наш професор Боровчук, з тематичною прив'язкою. Про нещасну долю жіночу. Це вірш талановитої та нестримно перспективної дівчини. Затятої трансміґрантки та германофілки: