Ангели по десять шилінгів, стр. 4
— Де ж ці фігурки тепер?
— Там, де вони мають бути. На смітнику! Чи ви гадаєте, що я повинна була залишити їх у будинку і чекати такої ж долі, яка випала бідній місіс Шеклі? О господи, будь милосердний і відчини перед нею ворота раю!
— А фігурки на етажерці?
— Ті стояли там з незапам'ятних часів, а оскільки їх під час опису оцінили по десять шилінгів, я не чіпала жодної: таке марнотратство не для мене.
Все це виглядало більш ніж дивно, але Чедові, що почав свою кар'єру репортером кримінальної хроніки у «Ньюс Уїклі», були знайомі навіть такі неймовірні повороти тої чи іншої справи, яких інакше, ніж плодом фантазії душевнохворого, не назвеш, але які рано чи пізно знаходили найприродніше пояснення. Шукаючи люльку, Чед обмацав кишені і згадав, що він залишив її в спальні покійної місіс Шеклі. Тоді він піднявся нагору за трубкою, а місіс Порджес подріботіла на кухню заварити свіжого чаю.
Коли Чед повернувся, стара пані налила йому і собі чаю і потім мало не сіла на кота, який нишком вмостився на її стільці. Вона взяла його на коліна і сказала осудливо:
— Між іншим, сер, нікотин — дуже шкідлива для організму отрута. З власного досвіду знаю. Вам треба менше курити.
— Ви сказали: з власного досвіду. Ви що — раніше курили?
— Тільки сигари, — соромливо зізналася вона. — І тільки з горя, бо мої невдалі, трагічні шлюби не раз викликали в мене, як тепер кажуть, душевну депресію.
— Трагічні?
— Так, дуже трагічні. Перший мій чоловік, отруївся рибою, другий випав з омнібуса, третій розчарувався в житті і наклав на себе руки, четвертий втопився… — байдужим голосом перераховувала місіс Порджес.
— Вельми цікаво, — зауважив Чед і відчув у роті гіркий присмак: «Вона або справді божевільна, або глузує з мене».
Чед узяв пляшку, налив собі в чай вершків, відсьорбнув ковток, але в ту ж мить скривився і виплюнув усе на відполіровані до блиску кам'яні плити холу.
— Вам що, погано, сер? — заклопотано спитала місіс Порджес.
Не кажучи ні слова, Чед схопив пляшку, понюхав вершки, потім вилив їх на блюдце і простягнув коту, який усе ще сидів на колінах місіс Порджес.
Кіт із задоволенням вилизав вершки, і тут почалося.
Він жалібно занявчав і став давитися, немовби щось застряло в його горлі, потім конвульсивно затіпався і через кілька хвилин здох.
Місіс Порджес роззявила рота, намагаючись щось сказати, але не змогла вимовити жодного слова.
Ніби лунатик, вона простягнула руку, взяла свою чашку, понюхала і з жахом втупилася в Чеда:
— Господи! Невже таке можливе? Нас обох хтось хотів отруїти! Я ж весь час була тут… Хоча ні, поки ви ходили по люльку, я бігала в кухню. Мабуть, якраз у цей час хтось і підсипав у вершки отруту.
Чед підійшов до дверей, які вели на терасу. Вони були тільки причинені. Чед побачив кілька кущів і високу цегляну стіну, яка впала йому в очі ще вночі. На стіні в променях квітневого сонця блищали великі осколки битого скла.
— Хто живе за цим муром? — спитав Чед у місіс Порджес, яка все ще дивилася на мертвого кота невидющими очима.
— Будівельний підрядчик Фенвік. Але ні він, ні його домашні не могли б зробити нічого подібного. Це виключено, сер! Фенвік — чесна, віруюча людина, зразковий сім'янин. Він відомий своєю благодійною діяльністю, користується в місті найкращою репутацією.
Чед змовчав. Узяв пляшку з вершками, приніс зі спальні одного з ангелів і сказав місіс Порджес, що хоче відвідати інспектора Абернаті.
– Інспектора Абернаті? Може, й справді буде найкраще, коли ви зараз побуваєте в нього. Інспектор — ваш друг, він вам допоможе. Тільки не забудьте сказати, що дорогий лікар Морріс, — хай благословить господь його душу й відчинить йому ворота раю! — що дорогий лікар Морріс у свій час казав, ніби місіс Шеклі померла не своєю смертю. — І, трохи подумавши, додала: — Я люблю життя, і ви, сподіваюсь, також. Тому нам треба з'ясувати все до кінця.
Вона підвелася, торкнулася пальцями кота і подивилася у сад, осяяний весняним сонцем.
— Я поховаю його там, біля стіни. Мене тішить лише одне: він сконав швидко, він майже не страждав. Якби ми, люди, могли покидати цей світ з такою легкістю!
3
Поліцейська дільниця в Крайстчерчі містилася на одній з центральних вулиць у старому, обвитому плющем двоповерховому будиночку. Коли б не вивіска біля воріт, жодному приїжджому ніколи б не спало на думку, що саме за цими стінами перебувають місцеві охоронці порядку. За будинком сад, а трохи далі — Оук-Рівер, невелика річечка. Колись Крайстчерч був оточений фортечними мурами та вежами, і ця річечка мала неабияке значення: не один рицар, одягнений в тяжкі залізні обладунки, знайшов смерть у її водах. Відтоді спливло добрих півтисячі літ, і річечка знову повернула дане їй природою призначення. Вона мирно в'юнилася між луків та полів і славилася на все графство своїми рибними багатствами.
Джордж Абернаті два роки тому одержав посаду начальника поліцейської дільниці в Крайстчерчі і невдовзі після цього був обраний головою товариства «Форель». І саме він вніс пропозицію очистити Оук-Рівер від баговиння та бруду і запустити в річку мальків. На змаганнях рибалок Джордж посів торік перше місце.
Окрім того, Абернаті ревно вивчав рідний край і багато часу проводив у міському архіві, порпаючись у старих рукописах та письменах. І не так давно він зробив велике відкриття, встановивши, що в шістнадцятому сторіччі Крайстчерч був рекордсменом по знищенню відьм. Двісті двадцять сім відьм різного віку було або спалено на вогнищі, або втоплено в Оук-Рівер — показник, яким не могло похвалитися жодне місто у графстві.
Ясна річ, кожний приїжджий має цілковите право запитати: де бере інспектор час для своїх досліджень і занять спортом? Але місцеві жителі над цим питанням не сушили голови. Вони знали, що в їхньому рідному містечку злочини неможливі. Пам'ятали, звичайно, про торішню крадіжку велосипеда і про розбиту в церкві шибку. Але це до уваги не береться. Велосипед поцупив якийсь волоцюга, а шибку розбив п'яненький коваль, який хотів, до речі, помститися своїй лайливій, як Ксантиппа, дружині та напідпитку переплутав церкву зі своїм будником. Другого ранку він сам з'явився в поліцейську дільницю і щиросердно розкаявся.
Отож не дивно, що, переступивши поріг службового приміщений, Мед не знайшов там жодної живої душі. На підлозі лежав чималий аркуш паперу, на якому було написано: «Я на річці».
Знайшовши чорний хід, Чед через сад підійшов до річки. Поліцейський інспектор сидів на березі на розкладному стільчику з вудочкою в руці і з філософським спокоєм стежив за поплавком. Чед тихесенько підкрався і так ляснув інспектора по плечу, що той мало не беркицьнувся у воду.
З Джорджем Абернаті Чед був знайомий ще з початку війни. Вони служили в одному підрозділі і були хорошими друзями. За порадою Джорджа Чед і орендував Касл-Хоум.
Інспектор був товстощокий, вгодований і добродушний чолов’яга років сорока. Розстебнутий комірець форменої сорочки свідчив, що, незважаючи на свою професію, Джордж, мабуть, абсолютно позбавлений войовничої вдачі, і це справді було так.
Свою кар'єру Джордж Абернаті почав чиновником кримінальної поліції в Глазго, і з нього, можливо, з часом вийшов би уславлений детектив, якби не куля гангстера, яка мало не відправила його до пращурів. Після цього випадку Джордж попросив свого дядька, начальника поліції в Глазго, перевести його в спокійніше місце, де немає ніяких гангстерів. Дядько, не позбавлений почуття гумору, запросив у архіві дані про кількість злочинів у різних куточках Шотландії і з неабияким подивом констатував, що Крайстчерч — просто райський куточок.
Ось якими вітрами занесло Джорджа Абернаті в Крайстчерч, глибокий спокій і гармонія якого становили саме те, до чого він так палко прагнув. А цієї миті перед ним стояв Чед і, тримаючи в руці пляшку з вершками, з дивовижним спокоєм розповідав: