Ущелина синіх туманів, стр. 16

Леонід Залата

П’ЯТЬ ХВИЛИН НА РОЗДУМИ

Надс калатав дзвоником довго, аж рука заболіла, доки все ж притишив гамір. Очі з-під сивих брів дивилися в зал докірливо. Докір чувся і в голосі.

— В такий спосіб ми тільки гаємо час. А його лишилося мало, я б сказав, надто мало. Кожен з вас уже виклав свої думки, та перш ніж ми почнемо голосування, я хотів би їх сконденсувати.

Багато тисячоліть тому, як засвідчують древні книги, в районі Ангоя упало космічне тіло невідомого походження. Стався вибух неймовірної сили. Аналізуючи скупі дані, можна дійти висновку про анігіляцію. Одначе сам вибух був дрібницею у порівнянні з лихом, котре його супроводило. Він викликав ланцюгову реакцію, а це призвело до того, що з атмосфери нашої планети зник майже весь кисень.

Це була страшна катастрофа. Людство вижило, але цивілізацію було відкинуто назад на багато тисяч років. З історії ви знаєте, як важко, неймовірно важко було її відновлювати. Ще й зараз більше половини технічного потенціалу планети витрачається на стабілізацію атмосфери.

Наші прадіди, як тільки вийшли з підземель, створили Космічну Службу Безпеки. Відтоді було безліч нарікань, що ця Служба нікому не потрібна. Та, на жаль, вона знадобилася…

Надс зробив паузу і пригладив лисину.

— Аллеш, прошу останнє зведення…

У скляній кабіні за спиною Голови Вищої Ради підвівся маленький чоловічок в окулярах.

— Радіаційний фон у межах норми. На радіосигнали і зонди, поки вони йшли паралельним курсом, ракета не реагувала. Півгодини тому асистент Крооль спробував перетнути зондом зону вектора… — Аллеш прокашлявся. — Зонд розсипався в порох, схоже — його знищили.

— Це можна розцінювати як агресивний акт?

— Ні. Гадаю, звичайний протиметеоритний захист.

— Люди? Автомат? Аллеш повів бровами.

Надс глянув на годинник і, не обертаючись, відчув, що те ж саме зробив увесь зал. Коли він підвів голову, обличчя його було наче висічене з каменю.

— Ми не маємо більше часу. Формулюю альтернативу. Або ми дозволяємо невідомому кораблеві ввійти в атмосферу і зробити посадку, якщо він того забажає, або ж знищуємо. В першому випадку планеті може загрожувати відома вам катастрофа, принаймні, гарантій проти цього нема. В другому — є небезпека знищити не тільки ракету, але й її творців. Ви знаєте, що в нашій Сонячній системі населених планет більш немає, отже, це зоряні гості. Звичайно, вірогідні й інші ситуації: посадка ракети нічим не загрожує або ж, скажімо, вона автомат. Шанси вирахувати неможливо… Я все сказав. Перед голосуванням — п’ять хвилин на роздуми.

Зал засідань Вищої Ради принишк. Годинники відстукували секунди.

З кожною секундою космічний корабель наближався до Марса.

І ніхто не знав, що летить він з планети, яку марсіаним вважали мертвою.

Ніхто не знав навіть імені Земля, бо на Марсі її називали інакше.

Віктор Бурлай

ПО ІМЕНІ СКІРР…

Осика стояла на схилі бугра, стояла самотньо й сторожко, наче дослухалася нечутних людському вуху звуків. Коли налітав вітер, схоже було, що вона, чіпляючись метушливою тінню за гриву бур’янів, силкується видряпатися на бугор. А потім знесилено завмирала в чеканні нового подиху, щоб знову й знову прагнути вершини.

— Красива ілюзія, — сказав Борис, укладаючись горілиць до дзвінкого від невидимих жайворів неба. — Все життя бігти і до скону лишатися на місці. Гірко…

Вони лежали біля підніжжя бугра в запашній траві, густій і гордовито пишній, вдихаючи настояний на ромашках вечір. Валентина злегка повернула голову. Сонячні крихти упали з висоти, примостилися в зіницях темних очей.

— На місці осики я б коріння вирвала, аби дістатися вершини, — сказала вона. — Але ж ти мав на увазі, мабуть, нас? Це ми топчемося на місці.

— Валю, — Борис обережно торкнув тремтливу голубу жилку на її скроні. -Я давно хочу спитати. Мережковський залишав тебе на кафедрі. Чому ж ти все-таки пішла до нас, онкологів?

Ледь вловима тінь лягла в куточки дівочих вуст. Валентина потяглася рукою до ромашки.

— Дай-но її сюди! — сказав Борис. — Бачиш — ромашка. Звичайнісінька польова квітка. А рак і в неї запустив кігті. Тут пухлина, а тут уже й пелюстки зів’яли. Проклятий спрут!.. Я не здивуюсь, побачивши його пазурі навіть на мертвому камінні.

— Ось ти сам і відповів на своє запитання, — Валентина забрала ромашку, навпіл розламала жовтогарячу серцевину, ніби шукала щось заховане від ока. — Це правда, ми топчемося на місці. Ми любимо повторювати: є отрута, ото ж є і протиотрута. Закон рівноваги в природі. Так де ж вона, питаю я, та рівновага? Де? Світ населяє тьма-тьмуща мікроорганізмів. їхні шляхи раз-у-раз перетинаються. Не може бути, щоб ця тварюка уникла такої зустрічі! Це було б неймовірно. Ми просто не бачимо, ми сліпці, ось хто ми.

— Ох, оці мені мікробіологи! — насмішкувато промимрив Борис. — А що коли тут вірусом і не пахне?..

— Хто знає. Я вірю, я майже певна. Тому й до вас прийшла. А на своє горенько тебе зустріла, — закінчила Валентина вже жартома. Та жарт вийшов якийсь вимучений.

Ось уже який раз, в недільний день, вони приходять в степ, до цієї осики, її “відкрила” Валентина. Вдалині бовваніє місто — організм із каменю й металу, по широких аортах якого пульсують потоки машин, снує людський натовп, а вгорі позолоченим серпанком висить пилюга. Зате тут…. Тут радість спілкування з хмільною землею, відчуття її миротворності, жадібного, неприховано радісного квітування.

— Валю, мене переслідує враження, що ти весь час віддаляєшся від мене. Ти ось — досить простягнути руку, і все ж між нами прірва.

Зараз вона нагадувала сарну, яка відчуває близьку небезпеку, нашорошила вуха, напружилась, як струна, ладна щохвилини зникнути, розчинитися у хащах бур’яну.

— Хочеш, я розповім тобі одну казку? — поспішно сказала вона. — Щоправда, казка невесела.

Борис похмуро стенув плечима.

— Так от. Йшла одного разу дівчина з глеком. У глечику хлюпала прозора джерельна вода. Стрівся їй якийсь дідуган і попросив напитися. Чи дівчина спіткнулася, чи, може, вигляд патлатого діда злякав її, а тільки впустила вона глечик і розбила. Затрясся дідуган у гніві, - а був він злим чарівником, — і вигукнув: “Он як! Ти пошкодувала ковток води змученому спрагою подорожньому! Тож ремствуй на себе! Ти народиш доньку, а сама вмреш від страшної хвороби. І дочка твоя також народить доньку і так само вмре від тії хвороби. І на всіх жінках вашого роду віднині лежатиме страшна печать мого прокляття!..”.

— Що за дурниці! — невдоволено підвівся на лікоть Борис. — Це не народна казка. Народ складає добрі казки, з щасливим кінцем. Звідки ти її викопала?

Він погладив її по голові, як маленьку, і, зануривши п’ятірню в каштанове волосся, пригорнув до себе. І побачив близько-близько її очі й губи. Очі неймовірно глибокі, трохи злякані, а губи звабно розтулені, покірні.

“В чім тут загадка? — напружено думав Борис, притулившись лобом до холодного обода вольєра. — Ще вчора миша почувала себе пречудово, пухлина зменшилася наполовину. Дози зведено до мінімальних… Кумуляція! Стрибок в іншу якість. Ліки стають отрутою, яка нищить все — і хворі, й здорові клітини…”