Блакитна планета, стр. 28

Вони вискочили з хвиль, під ними завирував водяний вулкан, і враз кратер його зімкнувся, ніби замикаючи вхід до підводного царства.

Марцін зачудовано дивився на небо, на хмари, на людей, які звідси скидались на кольорових мурашок.

Чи хоч раз оці мешканці узбережжя бачили дно свого моря? Чи чули вони голоси підводного світу?

Рибальська шаланда, котру хлопець бачив ще з-під води, плила тепер під ним, мчала, гнана вітром, який наминав її сірі вітрила. Рибалки підвели пілони, і Марцін побачив їхні обличчя.

Коли сідали на африканський берег, почули собачий гавкіт. До знайомого «гап-гап-гап!» домішувалось тоненьке роздратоване «ау-ау!» Хтось був біля їхнього зорельота! Чому вони не чули сигналів тривоги? Чи не пошкоджено його? Марцін з жахом подумав, що в Атлаських горах живуть дикуни.

Гавкання подужчало, водночас почувся старечий голос, який укоськував пса.

Збившись докупи, вівці скубли кволу травицю. Біля зорельота сидів дід у брунатному бурнусі й білім тюрбані. На траві біля нього — гирлига.

Пастух стеріг зореліт. Він не торкався його ні рукою, ані гирлигою, отим-то Юн не дістав сигналів.

Марцін хотів був підбігти до старого і привітати його, аж раптом почув крики і галас.

До них наближалася юрба людей. Вони їхали на мулах, поштовхами ніг у кольорових черевиках підганяючи тварин. Жінки бігли з немовлятами за плечима. Босі діти гнали попереду, то вони галасували, мов навіжені.

Може, в Атлаських горах встановлено телефони без дротів? Звідки ж тоді дізналися про дивну знахідку?

Та роздумувати не було коли. Юн дав знак, і за мить всі вже були в зорельоті.

Зореліт знявся й полетів, перш ніж навала дітвори встигла докотитися до нього.

Задерши голови, дивилися люди на дивний корабель і, вгледівши, що Агнешка і Марцін махають їм руками, відповіли приязними вигуками.

За хвилину узбережжя зникло з очей. Вони летіли над розкішною, вкритою садами долиною.

— Знаєш, Марціне, — сказала Агнешка, коли вони пролітали над вузькою Гібралтарською протокою, [24] що з'єднала зелені води Атлантики з блакиттю Середземного моря, — легендарний Геркулес тут поставив стовпи — рубіж світу, який відтоді не можна було переходити. Колись я думала, що не слід обмежувати людських можливостей. Анітрохи.

— А тепер?

— Тепер я знаю: є принаймні один шлях, на якому конче потрібні стовпи з Геркулесовими словами: «Ані кроку далі!» Бо коли порушимо…

«Тоді вся Земля може стати такою, як оте мертве місто на дні морському», — подумав Марцін.

СИН ЗЕМЛІ

Вони приземлилися в Сахарі. Вітер здіймав піщані смерчі, котрі доліпиш до островів, що колись називались Щасливими. [25]

Марцінові на мить здалося — цього разу Юн заблукав і замість Атлантики повернув до Атлаських гір. Навсібіч, скільки сягало око, стелилась сіра, сумна, мертва пустеля.

Жаром пашіло від пісків, які клубочились у височінь. Пісок засипав очі, ліз у рот.

Вдалині спинались невеличкі пагорки, вкриті благенькими кущиками. Всюди пустизна, і тільки на мінливій шафрановій поверхні океану маячили рибальські човни.

Невже про цю країну оповідали древні, невже це вона гідна богів? Невже карфагеняни не хотіли звідси повертатися до свого прекрасного міста?

— Гапо, — мовив Марцін до пса, який стояв поруч з ним і позіхав, широко роззявляючи червону пащу. — Оце ми вже і дістались до «земного раю»! Тут можна бігати босоніж, бо ніяка гадюка тебе не вкусить. А що з того? Сам Король Вужів не знайшов би тут не тільки змії, а й взагалі жодної живої істоти! Бодай би хоч подув трохи отой вологий левант, та ні ж, навіть вітер сухий, мов перець. Ходи до мене, Гапо, бо зостануться від нас самі вишкварки, смажимося, як на пательні!

Марцін подибав коридором, трохи кульгаючи. Тіло боліло після того невдалого приводнення на океанську поверхню. Він старанно приховував це від Агнешки та Юна, але наодинці дозволив собі кривитися й шкутильгати.

Зненацька перед ним з'явилася Агнешка.

— Що тобі, Марціне? — спитала вона. — Тобі щось болить?

— Та ні, — бадьоро відповів Марцін. — Нічого не болить. Це від спеки. А куди ви прямуєте?

— По тебе. Думала, ти вже погнався за маревом у пустелі, подивитись, яке воно зблизька. Пустеля, звісно, не космос, але і в ній можна загубитись, як і на дні морському.

Вона говорила серйозно, навіть суворо, але Марцін помітив посмішку на її засмаглому виду, в потемнілих, майже гранатових очах.

Силкуючись ступати твердо, Марцін зайшов до кабіни. Хоч тут панувала приємна прохолода, хлопця огортала нездоланна сонливість. Ледве дочвалав до фотеля і вмостився на ньому.

Агнешка добула польсько-іспанський словник і заглибилася в нього. Але за хвилину прислухалася. Їй здалося, що Марцін застогнав уві сні. Дихав він важко. Доторкнулась його голови. Вона палала.

Вбігши до Юнової кабіни, вона побачила на екрані голову незнайомої дівчини. Очі довгасті, мов мигдалини. Чорне лискуче волосся. Тонке шляхетне обличчя. Мелодійний голос промовляв щось, ніби докоряючи.

— Пробач, — рвонулась вона назад, — я тобі перешкодила… але Марцін занедужав.

Юн простягнув руку до екрана і красуня зникла. Пропливли якісь дивні будиночки в зелені дерев, люди в барвистих скафандрах над водою — екран згас.

— Ходімо до Марціна, — мовив Юн.

Марцін прокинувся. З отвору в стіні струмувало свіже повітря. Сонце кривавило піски й далекі гори. Десь на обрії поволі посувався силует одногорбого верблюда.

— Підійми руку, — почувся голос Юна. — Та-а-к. А ноги? Не болять? От і гаразд.

— Звідки ви знаєте, що я вдарився?

— Ти стогнав крізь сон.

— Ой, ой, таки попався!

— Не хвилюйся. Ти поводився, як мужчина, — заспокоїв Юн, — але запевняю тебе, не слід даремно терпіти. Іншим разом скажи одразу, не соромся. І клич на допомогу трохи раніше, ніж впадеш на дно…

— То дарма, — до Марціна повернувся добрий гумор. — Принаймні я знаю тепер, що ми знайдемо Атлантиду, бо в морських глибинах людина може рухатись, наче риба або дельфін.

— Ми вже не шукатимемо Атлантиди.

— Чому ж?

— Коли-небудь її руїни знайдуть вчені, що називаються археологи, й…

— Аквалангісти.

— Так. А для мене Атлантида залишиться земною країною мрій.

— В двадцятому столітті ми здійснимо всі земні мрії, — впевнено сказав Марцін. — І про польоти, і про чарівну кулю, і навіть про повернення життя мертвим.

— І може, — всміхнувся Юн, — за цим століттям простує вік, коли ви здійсните мрію про Щасливий материк, котрим стане вся Блакитна Планета… як того прагне Агнешка.

Осяйний Геліос [26] спускався за океан, туди, де за грецькими легендами мала бути Щаслива країна. Останні відблиски червонили скафандри мандрівників, які стояли на березі, споглядаючи розкішне видиво. Шпиль Пік-дель-Тейде полум'янів над хмарами, мов розпечений метал. Навіть коли сонце зайшло і потемніло небо її хвилі, верховина далекої гори ще горіла вогнем. Здавалося, вона плавиться, випромінюючи світло й тепло, що його увібрала за цілий день.

— Летімо, — мовив нарешті Юн.

Острови скидались на пасмо затоплених вершин гірського хребта. Хвилі скам'янілої лави, здавалося, ось-ось спливуть з пошарпаних берегів до океану.

Очам мандрівників відкривалися прегарні краєвиди, казкові міста під стрімкими схилами гір, порти, що променіли загравами вогнів.

Вони спустилися біля підніжжя гори Пік-дель-Тейде. Кам'янистою стежкою пройшли над ущелиною. Вітер доніс запахи квітів. Вгорі синіло небо.

Карфагеняни таки мали рацію, коли називали Щасливі острови райським куточком.