Блакитна планета, стр. 18

— Ще й як! Хотіла б знати якомога більше про синів Сонця.

— Знала, що думатимеш про них, ти теж зачарована сонцем, як і я.

В сінях дзенькнуло поставлене відро.

— Вітольде, — спитала пані Анна, — ти? Помий руки та йди обідати. У нас гостя. Чому це ти раніш повернувся?

Риба не клює, — почувся молодий бас.

Тільки тому? — осудливо сказала пані Анна.

— Пробачте, — поправився він, стоячи на порозі, — я чув, що Агнешка приїхала. Як ся маєш? Ти погарнішала. Коли в тебе засмаглий вид, волосся видається зовсім золотим. Мамо, все-таки ти повинна вплинути на Агнешку, аби пішла за мене заміж.

— Мені соромно за тебе, — чорні очі пані Анни блиснули щирим гнівом. — Що то за чоловік, котрий просить допомоги, прагнучи коханої. Ще трохи, і ти станеш холодний, мов риба.

— Ну от, замість допомогти, ти мене паплюжиш! — мовив син з удаваним обуренням. — Присягаюсь бородою Магомета і своєю власною, це мачуха, а не мати. Не слухай матері, Агнешко, і не бійся ні мене, ні риб, ані річки. Давай-но попливемо на човні. Побачиш і чуда, і дива. Сучасні люди не завдають собі клопоту цікавитись тим, що діється навкруги. Наслухаються того, що різні хлопчиська щебечуть по радіо, І думають, ніби вже все знають. А життя треба відчути, треба побачити його самому. Агнешко, напиши повість про людей і Буго-Нарви. Які це прекрасні людні! І те, що вони роблять, багато цікавіше за всі байки про Атлантиду.

— Хочеш показати сучасні дива? — сказала дівчина. — Цікаво, скажи в такому разі, що ти показав би тому, хто прибув до нас з іншої планети? Що ти маєш за найцікавіше на Землі?

— Тема капітальна! — надув губи Вітольд. — Матінко, налий-но мені ще цього смаковитого молока! Що б я показав? Гм. Перше я б запровадив його на якусь з міжнародних нарад.

— На яку?

— Важко вибрати. Немає дня, щоб у столицях великих чи менших держав не відбувались такі конференції. Вони, мабуть, найхарактерніша риса нашої епохи, означають зміцнення світу, який єднається, попри політичні складності.

— Вітольде, ти страшенно розумний! Кажи далі.

— Мамо, незважаючи на твої інтриги, мої шанси ростуть. — Вітольд випростався і поправив бороду гордовитим рухом. — Питай, Агнешко, відкрию тобі скарбницю моєї мудрості, тільки проковтну кусник хліба з маслом.

— То з чого б ти почав, Вітольде?

— Показав би злагоджену роботу представників дванадцяти націй в Антарктиді; показав би рівень води в Буго-Нарві, де вже збудовано греблю й гідростанцію. Я тобі покажу, Агнешко. А через пару літ приїдеш і замилуєшся чудовою територією для відпочинку шістдесяти тисяч чоловік.

— Вітку, скажи, кого б ти повідомив про прибуття гостя з іншої сонячної системи?

Хлопець скривився, наче скуштував чогось гіркого.

— Нікого, — відповів за хвилину.

— Як нікого? Коли хочеш показати йому Землю, слід повідомити про нього… І взагалі, кого повідомляють в такому випадку? Кого першого?

— Міліцію, — буркнув, — я б сам не втручався у таку справу.

— Що ти кажеш? — обурилась Агнешка.

— А хіба ти не знаєш про аферу в Італії?

— Яку? — спитала Агнешка, міцно стискаючи пальці.

— Не чула? До Рима з'їхались німецькі пройдисвіти, видаючи себе за посланців вищих істот. Цього разу з Марса. І як представники майбутньої Держави світу, котру вони мали створити, давали за великі гроші відпущення гріхів, щось на взірець індульгенцій. Важко повірити, що людське безглуздя таке безмежне, але факт лишається фактом: вони продали цих папірців аж на тридцять тисяч доларів. Дурнів вистачить на цьому найкращому з світів, яким є наша старенька Земля. Ті пройдисвіти сидять за гратами, але, мабуть, вже з'явились їхні послідовники?

Агнешці здалося, ніби тільки тепер вона заглянула в глибину бездонного колодязя. Вона затремтіла.

Гагарін якось сказав: тягар популярності дорівнює силі земного тяжіння. Але всі знали, хто він, цілий світ йому дивувався. А що буде, коли на Юна впаде тягар популярності отих пройдисвітів? Як його вберегти, врятувати?

— Авантюристи є скрізь, деякі підроблюють картини, — сказала вона через силу, — але хіба ж ми повинні ставити під сумнів, приміром, цілу картинну галерею в Луврі?

— Слушно, — визнав Вітольд, простягаючи руку по шматок хліба, — але багато легше знайти фальшиву картину, ніж викрити псевдоприбульця з іншої планети.

— Чому ж легше? Важче. Такий прибулець має свій, несхожий на наш, зореліт, свою мову.

— Мати зореліт за речовий доказ? Сьогодні це більш ніж смішно. Чи ти певна, що в якійсь державі не збудовано космічного корабля, який нічим не нагадує ракету? А одяг? Моя люба, такий маскарад найліпший у вік, коли панує мода на космос. Пройдисвіти тепер спеціалізуватимуться в цій науці. Минули часи, коли продавали трамваї або колону Зигмунда. Та що там казати? Ручуся, наші космонавти швидше потраплять на інші сонячні системи, ніж ми дочекаємося гостя здалека. Скільки віків збігло, а досі не траплялось такого на земній кулі.

— Овва! — перебила його пані Анна. — Це ще не доведено. Дотепер ще не витлумачено чимало дивовижних явищ.

— І вони можуть правити за доказ, буцім на землю прилетять космічні кораблі? Благаю тебе, мамо, облиш цю розмову, бо мені вже терпець урвався!

— Заспокойся, ми ж говоримо теоретично.

— Хай так, але й тоді слід науково підходити до цих питань. Не можна грунтуватись на байці, легенді, привидах.

— Такий з тебе вчений, лагідно усміхаючись, мовила пані Анна, — як отой, що доводив, ніби царя Навуходоносора не існувало, бо знали про нього тільки з легенд і переказів… І що клинопис — лише цеглини, сточені хробаками. Тепер, коли новий Шліман [12] знайде нові незаперечні докази, після довгого опору ти їх визнаєш, але сам нічого нового не відкриєш.

— Пробачте, — зігнувся Вітольд, удаючи наляканого, — я необережно торкнувся найдорожчого хоббі моєї мами. Знаєш, чому мама так розсердилася? — звернувся він до Агнешки. — Бо вірить в існування Атлантиди, спираючись на легенди й перекази! Але досить вже про легенди! Я хочу бути у згоді з мамою, бо вона не дасть мені більше картоплі з яєчнею.

Дівчина одвела очі від широкої срібної поверхні води, яка миготіла за вікнами.

— Так, — сказала вона, думаючи про щось інше.

Знову схибила. Не запитала Юна, як може ствердити, хто він є насправді. Думала, досить його слова або космічного корабля, несхожого на земні. Треба негайно повертатись і все починати знову. Але вже разом з Юном.

— Можна мені взяти літературу про Атлантиду? — спитала вона.

— Ще встигнеш, — занепокоїлась пані Анна. — Ти ж лишаєшся в нас?

— Ні. Я мушу виїхати сьогодні ж.

ЯК КАМІНЬ

Стихли пташині співи, ніщо не порушувало тиші. Нараз Марцінові здалося, наче він не сам. Підняв голову і зустрів приязний погляд. Юн?

— Юне! — Доторкнувся сріблястого скафандра, теплої долоні й переконався — йому це не примарилось.

— Юне, звідки ти взнав, що я тут?

— Ти ж мене покликав. Ходімо, Марціне, додому.

— Додому? — здивувався, але не зважився перепитати хлопець.

Дужі руки підняли його з землі, і він полинув угору. Легенький, мов пір'їнка, полетів над кронами буків, над соснами, над скелями.

Летіли недовго, та коли хлопець ступив ногою на схил, укритий шовковими високими травами, сонце вже зайшло, і на небі чітко вимальовувався молодик.

Марцін побачив перед собою невеличкий будинок, дуже тендітний і легенький. А які дивні стіни! Йому ніколи було придивлятися, бо Юн потягнув його за собою, і хлопець увійшов у дім, стіни якого випромінювали спокійне світло.

Трохи постояв, приголомшений новими враженнями й гавкотом Гани, котрий стрибав довкола нього.

— Ходімо купатися, — сказав Юн і повів хлопця до маленької кімнатки.

Марцін роздягнувся і увійшов за перегородку, його вмить огорнув сухий, швидкий потік повітря, видмухуючи з нього втому, спричинену тяжкою дорогою. І коли врешті його обмив водяний струмінь, Марцін вискочив з «лазні» бадьорий і свіжий.