Ловці перлів, стр. 21

— Ні, твій батько ще живий, — сказав він. — Я б не приховував від тебе його смерті. Але не стану приховувати від тебе й такого: коли ти хочеш стати Володарем перлів, то повинен відмовитись від кхату. Принаймні на деякий час. Ти занадто жадібний і поквапливий… Ти такий поквапливий, любий юначе, що можеш випередити навіть Алі Саїда. І тоді ти ніколи не зможеш стати Володарем перлів, ніколи, адже мрець може стати лише Володарем вічності…

І пан Попастратос засміявся — йому здалося, що сьогодні він надзвичайно дотепний. Але він швидко зігнав цю недоречну усмішку зі свого обличчя.

— То як, Абдаллаху, ти відмовляєшся від кхату? Варто зробити це заради того, щоб стати Володарем перлів.

Абдаллах мимоволі кивнув головою. Так, заради того, щоб стати Володарем перлів можна багато чим пожертвувати.

— Тож сьогодні ти вже не матимеш кхату, Абдаллаху! — значливо сказав пан Попастратос. — І не проси — не дам! Я твій друг. І мене турбує твоє здоров'я.

Абдаллах знову кивнув. Він раптом збагнув, що смерть від нього близька. Досі він ніколи не думав про це. Не мав для цього ні часу, ні приводу…

Вельми задоволений, пан Попастратос повернувся до своєї контори, подумки дякуючи панові Бабелону за вчасне застереження. Але за дві години до нього прибігла стара Ріфа й повідомила, що Абдаллах вимагає кхату.

— Триклятий йолоп! — вилаявся Попастратос. — Нічого він не матиме! Дай йому наргіле! Дай йому кави, але не дуже міцної! І жодного листка кхату!

Останній наказ був зайвим, бо ключ від комори, де був замкнений кхат, лежав у пана Попастратоса в кишені.

Ріфа зникла. Проте зник і спокій у пана Попастратоса. Та минуло ще з півгодини, поки цей гомінливий пан остаточно втратив рівновагу й побіг нагору подивитися, що робить цей божевільний. Але він не побачив нічого — Абдаллахова кімната була порожня.

За мить пан Попастратос звів на ноги увесь дім і в супроводі численного почту слуг вискочив на вулицю. Він наздогнав Абдаллаха перед самісіньким будинком пана Бабелона. Абдаллах тремтів, наче осиковий лист.

— Куди ти йдеш? — загорлав Попастратос.

— По кхат, — відповів Абдаллах. — Чоловік з парасолькою дасть його мені.

Пан Попастратос вивергнув прокляття.

— Ходімо назад! — пробурмотів він. — Я дам тобі кхату.

Абдаллах повернувся.

Він знову потрапив до своїх райських садів, а пан Попастратос — до своєї контори. Незабаром від пана Бабелона прийшов слуга зі жмутком кхату й запискою, в якій було лише два французьких слова:

— Bon voyage! — Щасливої путі!

Це лунало таємниче, але пан Попастратос одразу зрозумів, що йдеться про Абдаллахову путь до пекла.

Зрозумів він і те, що треба негайно щось учинити.

Набивши кишені грошима, пан Попастратос відвідав увечері хакіма Муссу, брезклого чоловіка з ріденькою борідкою й солодкими очицями, котрий відтоді, як Алі Саїд вигнав свого лікаря, часто їздив до Джумеле й лікував свого пацієнта більше словами, ніж ліками.

Побачення тривало довго. Пан Попастратос звільнив свої кишені… Лише опівночі повернувся додому, без грошей, зате з надією.

Другого дня хакім Мусса відплив на Дахлак, щоб незабаром спокійно повернутися назад.

А за два тижні, першої безмісячної ночі, Алі Саїд зітхнув востаннє. Він жадібно хапав повітря, немов отруєний зміїною отрутою, й помирав, не зводячи очей зі своїх перлин. Алі Саїд не міг розпізнати серед них ні тієї, заради якої зійшов кров'ю Аусса, ні інших, також позначених сльозами та кров'ю, ані тієї, яка випала зі скойки ще в морі і яку знайшов Раскалла, цей баркале, безрукий волоцюга і жебрак. Він бачив лише бліде сяйво, яке то спалахувало, то згасало…

Так умер славетний Володар перлів.

Не допомогли йому й чудодійні ліки, які приніс хакім Мусса під час свого останнього візиту, суворо попередивши, що їх треба приймати першої безмісячної ночі.

ЧАСТИНА П’ЯТА

Гамідова хвороба була тривка. Гамід не одужав навіть у Массауа, де було вдосталь чистої води, його організм виснажувався невтримним проносом, — ніби все, що він пив, перетворювалося на прокляту, брудну й смердючу воду Ходейди. Саффар не мав у Массауа іншого житла, крім палуби «Ель-Сейфа», але в Гаміда була кімнатка на околиці міста. Саффар одвіз туди свого друга й залишився доглядати його. Корабель стояв на якорі, ніякої нагальної роботи не було, тому що пан Попастратос вирішував у цей час тисячі загадкових проблем, а до того ж ще й справу з перлинами.

Отже, Саффар мав вільний час і радів з цього. Бо хто ж іще доглядав би Гаміда? Хто прибирав би за ним, хто носив би йому чудодійні амулети, які неодмінно мали допомогти, й не менш чудодійні ліки, які виліковували навіть тоді, коли не допомагали замовляння? Мабуть, ніхто. Чому? А як учить коран? Дужий — дякуй аллахові. Слабкий — воля аллахова. Помер — мир аллахові.

Але останнім часом Саффарові вже кілька разів спадало на думку, що воля аллахова не така вже й безмежна й що воля людини теж чогось та варта. На цю думку Саффара наштовхнула згадка про Ауссу й про кров, що текла на пісок і всотувалася ним.

Саффар спробував розмовляти про це з Гамідом, але йому здавалося, що Гамід не розуміє чи не хоче розуміти його. Гамід вірив у всемогутність волі аллаха. Він був слабий, безсилий і казав, що ця віра допомагає йому. Тоді Саффар зазначив, що коли так, то він, Саффар, може піти, бо з волі аллаха Гамід видужає й сам. Чи, може, помре. Іншаллах!.. Але тільки-но ступив він до дверей, як Гамід гукнув його. Гамід боявся залишатися сам, наодинці з аллахом. Саффар посміхався. Він переріс свого вчителя… Але Гамід був слабий, а Саффар — дужий.

Гамідова хвороба була нечиста, як і все, що походило з води Ходейди. Інший утік би вже з цієї зараженої комірчини, а Саффар залишився. Він любив Гаміда більше, ніж брата, й не гидував прибирати за ним. А Гамід лежав у цій комірчині, біля голої стінки, дивився на небо крізь крихітне віконце, молився аллахові й думав про Саффара.

Це було незбагненне. Гамід, єгиптянин, людина з майже світлою шкірою, керманич двадцятип'ятитонного корабля, не зводив очей з цього голого чорношкірого сомалійця, колишнього норця, майже раба, з шапкою скуйовдженого волосся на голові, з ганчіркою на стегнах і худющими ногами. Він дивився на нього знизу вгору, бо він, Гамід, лежав, а Саффар стояв. Але це ще було не все. Різниця між ними полягала не лише в положенні тіл. Різниця полягала в тому, що Саффар зростав, а Гамід залишався на місці.

Гамід зупинився там, куди дійшов, коли навчився читати й писати. Тоді він здавався собі таким поважним і вченим, що йому й на думку не спадало вчитися далі. Він читав коран і розумів його. На той час і Саффар уже знав коран. Читав на пам'ять уривки з нього, розумів їх, але взаємозв'язки, напрямок і смисл цього вчення були йому незрозумілі. Саффар нагадував дитину, яка белькоче віршик для дорослих, хоч і не знає смислу всіх слів.

Але згодом Саффар рушив уперед, йдучи чимраз швидше… І тепер він був далі, ніж Гамід. Він був неписьменний, але йшов, а Гамід зі своєю письменністю лишився на місці. Ось тепер і настав час, коли Ель-Сейф сам міг би вчити Гаміда, бо дістався туди, куди його колишній вчитель не наважився б і зазирнути.

На третій тиждень Гамідової хвороби Саффар дійшов висновку, що хворому не допомагає жоден з чудодійних амулетів, ніякі замовляння та ліки, а от звичайнісінький рисовий відвар творить справжні чудеса. Тож Саффар викинув амулети й став частувати хворого тим, що освічена людина назвала б «рисовою дієтою». На власні очі бачачи, що Гамід швидко видужує, Саффар майже втратив віру в чудеса, яку всотав колись із молоком матері.