Втрачений скарб. Інший світ, стр. 19
Він підійшов до телефону і взяв трубку:
— Джейк! Номер телефону МВС?..
Джейк уже гортав свою записну книжку:
— Зараз-зараз, мосьє…
Тараканцев підбіг і вирвав у Кортеца трубку:
— Поводьтеся пристойно! Ви в чужому домі!
Кортец розвів руками:
— Але ж ви самі хотіли подзвонити. Чого ж зволікати?..
Тараканцев заходив по кімнаті. Його трясло, мов у лихоманці. Тон Кортеца, його впевненість збили з пантелику нещасного Лжедмитрія. Це ж не жарт — він продав два цінні шедеври російського мистецтва спритному агентові за безцінь… І хто тепер повірить, що він, Тараканцев, не знав, що саме намальовано під жалюгідною мазаниною, під двома посередніми пейзажами?..
Кортец ворушив волосатими пальцями, милуючись грою світла в камінні на перснях, Джейк посилав у стелю незрозумілі сигнали своїми зеленими повіками…
Мовчання тривало хвилини дві. Чути було тільки приглушені зітхання Лірики за стіною та схвильоване сопіння Лютеції Гаврилівни, що припала вухом до дверей.
— Де ці полотна? — спитав нарешті Тараканцев.
— У готелі, мосьє… — подавшись уперед, ввічливо сповістив Джейк.
— Милості просимо завтра вранці до нас, — сказав Кортец. — Прихопіть із собою професора Кончаковського. Він великий спеціаліст по Боровиковському.
— Ні в які готелі я не поїду, — хмуро пробуркотів Тараканцев. — Приїжджайте сюди завтра ввечері самі. Я й без Кончаковського в усьому розберуся…
— Дуже добре! — з неприхованим задоволенням погодився Кортец.
Він був певен, що Кончаковському Тараканцев цієї таємниці відкривати не буде.
Тараканцев сів і замислився.
Кортец підсів до нього і, намагаючись говорити якомога задушевніше, сказав:
— Дмитре Павловичу! Голубе мій! Не гнівайтеся! Звичайно, ви тут ні при чому. Хтось під час революції замазав Боровиковського, щоб не реквізували, — і все. Я обіцяю вам, що як тільки ми з містером Бєльським повернемося з монастиря, ці полотна будуть ваші… Ви можете їх спалити або повідомити про них як про відкриття і прославитися…
— Що ви шукатимете в цьому монастирі? — понуро дивлячись на Кортеца, спитав Тараканцев.
— Там похований боярин Бєльський, друг Івана Грозного. У Джейка є відомості, що в домовину боярина Бєльського покладено один цікавий стародавній рукопис…
— Візантійська антологія Агафія, п’яте століття, — з великою готовністю пояснив Джейк. — До мене потрапила від одного з емігрантів її титульна сторінка…
Він витяг з внутрішньої кишені згорнутий у трубку пергаментний аркуш, приклеєний на ватманський папір, і передав Тараканцеву. Той довго й уважно розглядав його, нарешті повернув:
— Не думаю, щоб ви що-небудь там знайшли. Усе цінне вивезено. Решту взято на облік, зберігається в місцевому музеї.
Кортец засміявся і, легенько поплескавши Тараканцева по плечу, сказав:
— Наше життя осмислене тільки в тому випадку, коли ми щоденно виходимо на полювання за щастям, Дмитре Павловичу. Чому б нам, скромним туристам, не полювати за щастям на півночі Росії, в романтичному старовинному монастирі?..
— Я вже сказав: вам ніхто не дозволить провадити там розкопки, — холодно мовив Тараканцев.
— Мені — ні, а ось цьому юнакові дозволять, — кивнув на Джейка Кортец.
— Чого ви так думаєте? — насмішкувато глянувши на Джейка, запитав господар дому.
— Джейк! Продемонструйте товаришеві Тараканцеву свої документи, — коротко наказав Кортец.
Джейк встав, швидко витяг з кишені бумажник і подав Тараканцеву якийсь папірець. Той розгорнув, прочитав і ахнув: він тримав у руках командировочне посвідчення на бланку своєї установи, з печаткою і за своїм підписом. Так, це був його підпис: дрібний, хитромудрий з вигадливими закарлючками. В посвідченні було сказано, що науковий співробітник Георгій Іванович Богемський командирується для дослідницької роботи туди-то й туди-то…
Тараканцев поправив окуляри й уважно поглянув на Джейка:
“Диверсант?.. Шпигун… А що, як його схоплять?.. Ні! Дурниця!.. Легко можна буде встановити, що посвідчення сфабриковане…”
Він повернув документ і, криво посміхнувшись, сказав:
— Одразу видно, що ви син заможних батьків.
Джейк скромно помовчав і сів на своє місце. Але Кортец весело засміявся:
— Його батьки були зовсім бідні, Дмитре Павловичу. Нехай їм легко буде на тому світі…
Тараканцев підвівся:
— Отже, завтра в цей самий час приходьте до мене.
Не сподіваючись на рукостискання, Кортец вклонився з сяючим обличчям:
— Неодмінно, голубе мій. Тільки я не зможу приїхати. Приїде Джейк і привезе поки що одно полотно… А потім можна буде подивитися і другий шедевр…
У кімнату ввалилася Лютеція Гаврилівна, за нею невпевнено ввійшла Лірика.
— Як, ви вже йдете? — жваво запитала мадам.
— На жаль, нам час, — сказав Кортец і поцілував могутню руку Лютеції.
Те саме зробив і Джейк.
— Ваш чоловік став би великою людиною, мадам, якби в Радянському Союзі цінили справжній розум, — улесливим тоном промовив Кортец і поцілував руку Лірики.
Тараканцев залишився в кімнаті, так і не вирішивши, чи слід йому проводжати гостей.
— Розум!.. Великою людиною став би!.. — закричала Лютеція, коли за Кортецом і Джейком зачинилися двері. — Йому люди пропонують вигідну справу, дають гроші, а він із себе святого корчить!..
— Лютеціє Гаврилівно! — істерично заверещав Тараканцев. — Прошу замовкнути!
— Мамо, облиш, будь ласка! — визвірилась Лірика.
— Я замовкну, — грізно сказала мадам, — але тепер і ви мовчатимете, як печений судак, Лжедмитрій Павлович… Ці пани так затиснуть вас у кулак, що ви й не писнете…
ПРОГУЛЯНКИ ПО МОНАСТИРЮ
Під суворими поглядами святих, зображених на стінах масивних кам’яних воріт, Тася й Волошин пройшли під склепіннями монастирської надвратної церкви і, зупинившись, озирнулися… Струнка, одноглава церковка, що мов шугала в небесну синяву, здавалася Тасі Царівною Лебіддю, чудесною красунею з казки Пушкіна.
Тася сказала про це Волошину. Той зразу ж погодився, але не втримався від спокуси пожартувати.
— І цій дівчині всього тільки чотириста років! Я певен, що її так само, як і Царівну Лебідь, створив поет. Авжеж поет! — повторив він. — Але зверніть увагу, Настусю, своїм витвором він явно протестує проти “загробних мук” і говорить лише про вічне життя.
Тася щасливо засміялася.
— Як я рада, що приїхала сюди! Я бачу живі чудеса стародавньої архітектури! Цих поетів у давнину називали “умільцями кам’яного ремесла”.
Тася і Волошин ішли тінистими алеями головного монастирського двору.
— Ходімо на внутрішнє подвір’я. Я хочу оглянути ту церковку, про яку нам учора ввечері розповідав професор Стрілецький, — сказала Тася.
Дворів у монастирі було п’ять, і їх відокремлювали один від одного могутні стіни та огорожі.
— Не розумію, чому всередині монастир необгороджений? — спитала Тася.
— А я поясню вам, — сказав Волошин. Він уже звикся з роллю професіонального гіда і, начитавшись у Вологді довідкової літератури, охоче давав пояснення своїй супутниці. — Справа в тому, що ми з вами перебуваємо не тільки в колишньому монастирі, але й у колишній фортеці. Так, так! Це був крупний військовий опорний пункт на півночі Московської Русі… Вороги не могли проникнути на південь, минувши цю фортецю. Тут стояв сильний гарнізон, який міг мобілізувати населення і вдарити інтервентам у тил… А взяти приступом цю фортецю було неможливо… Ви звернули увагу, що її стіни майже скрізь оточені озером?.. Вони такі ж високі, як і стіни Московського Кремля, а башти навіть вищі й ширші за кремлівські…
Тася озирнулась і з повагою поглянула на могутні стіни й башти монастиря.
— Тепер перейдемо до питання, яке поставив мені один з екскурсантів, — жваво вів далі Волошин. — Навіщо стільки стін всередині монастиря?.. А ось нащо. Коли б під час облоги фортеці вороги увірвалися в один з монастирських дворів, то їм довелося б штурмувати стіни решти дворів…