Втрачений скарб. Інший світ, стр. 14

— А ви, я бачу, дівчина з характером.

— Авжеж! І тому я думаю тільки про одне: як допомогти професорові Стрілецькому знайти бабусю. А ви думаєте про якогось Бєлокурова.

— Гаразд, не будемо сваритися… — примирливо сказав Волошин. — Я завтра ж подам рапорт начальникові відділення і попрошу, щоб він побував в Управлінні міліції і привів у рух всіх дільничних уповноважених і навіть двірників.

— Робіть що хочете, а бабку треба знайти.

— Постараємось! — весело сказав Волошин, явно милуючись її палаючими очима і обличчям, що погарнішало від хвилювання.

— Чого ви так пильно дивитесь на мене? — зніяковівши, спитала Тася.

— Так собі, нічого… царівно Настусю, — повільно сказав він з посмішкою.

— А ви Іванко-дурник! — сердито відповіла Тася, але відразу ж засміялась і взяла його за руку. — Ходімо!

Вони дружно пішли до виходу по алеї нічного кремлівського скверу.

ЕКСЛІБРИС КНЯГИНІ БЄЛЬСЬКОЇ

Тася сиділа за письмовим столом, глибоко замислившись. Усе, що вона вчора дізналась од Стрілецького, не давало їй спокою. Вночі їй снилася царівна Зоя, струнка, натхненна дівчина з російських казок, що ніби зійшла з лакованої палехської шкатулки. Вранці Тася довго розглядала на кольоровій репродукції нестямне, божевільне обличчя Грозного, що притискав до грудей забризканого кров’ю помираючого сина… Тася була вразливою дівчиною. Таємничий склеп з стародавніми книгами поставав перед її очима так виразно, що треба було чимало зусиль, щоб вернутись до повсякденного життя.

Зараз вона сиділа за письмовим столом у маленькому батьківському кабінеті в цілковитій тиші, одна в усій квартирі, і напружено згадувала все, що стосувалося зникнення бабусі та її книг… Нехай пригадує! А ми тим часом придивимося до неї, бо автор певен, що тепер Тася вже ніколи не позбудеться палкого бажання знайти таємничу бібліотеку царівни Зої та її великого внука…

Що можна сказати про зовнішність цієї дівчини? Або дуже мало, або дуже багато. Тася не була красунею, та не була й негарною. Описувати таких дівчат важко, але спробувати в даному випадку варто… Її обличчя? Трохи вилицювате, з слабким рум’янцем. Тонкий ніс (без жодних слідів “милої кирпи”), мабуть, навіть занадто правильної форми. Невеликі очі, сірі з голубиною. Вії не довгі, але “врозліт” — стрілками. Чіткі біля перенісся брови поступово розпливаються в рідкий пушок (цілком можливо, що саме малюнок брів і відбиває її характер). Губи… При уважному погляді Тасині губи могли здатися надто тонкими, причому верхня була чітко окреслена, а нижня — слабо. Темно-каштанове волосся майже недбало зачесане назад. Сухуваті руки з довгими пальцями — “енергійні руки”. Тонкі, але міцні ноги. Тоненька виточена постать. Скромне плаття. Низка коралів на шиї. От і все… Пройдеш і не помітиш.

У той самий момент, коли автор поставив крапку після слів “пройдеш і не помітиш”, ясні очі Тасі, що байдуже перебігали з чорнильниці на прес-пап’є, раптом пожвавились. Вона згадала слова бабусі: “…несіть, каже, Клавдіє Антипівно, цю книгу хутчіше в бібліотеку, потому як вона дуже цінна книга”.

Тася підхопилася.

Клавдія Антипівна!.. Але прізвище? Як її прізвище?.. На це запитання відповіді не було. І тоді в напруженій пам’яті дівчини спливли інші слова старенької:

“Це моєї колишньої барині книги, Євгенії Феліксівни…”

Хто вона, ця “бариня”?

Тася схопила трубку телефону:

— П’ятдесяте відділення? Бригадмілець Іван Волошин не дзвонив?.. Ні?.. Пробачте…

Тася сердито шпурнула трубку.

“Неподобство! Я певна, що він байдикує!.. І це від нього залежить доля дорогоцінної бібліотеки Грозного!..”

“Я сорок років її шукаю”, — згадала Тася слова Стрілецького, згадала, скільки надії було в розумних, ласкавих очах старого.

Вона тяжко зітхнула і стала гортати якусь стару книжку, на титульній сторінці якої був видрукуваний екслібрис: “Борис Григорович Перелєшин”.

Тася задумалась і наморщила лоба:

“Екслібрис… Де?.. Чий?.. Коли я бачила?.. Екслібрис… Екслібрис значить — “із книг”…”

Тася відклала книжку, і зненацька в її уяві постало маленьке вишукане французьке факсиміле, облямоване вигадливою віньєткою: “Princesse Eugenie Belskaja”.

— “Прінцес Ежені Бєльська”, — прошепотіла Тася майже злякано.

Так! Так! Саме таке факсиміле вона бачила на титульній сторінці дідоновського Ламартіна, “Княгиня Євгенія Бєльська”.

Колишня бариня Євгенія Феліксівна. Княгиня Євгенія Бєльська. Ну, звичайно ж, це вона! Тася знову кинулась до телефону:

— П’ятдесяте відділення? Волошин дзвонив?.. Ні?.. Скажіть мені його адресу або службовий телефон, негайно!..

Але черговий спокійно й офіціально сказав:

— Адреси наших бригадмільців стороннім особам не даємо.

— Я не стороння! — швидко і схвильовано заговорила Тася. — Мене разом з Волошиним слідчий направив до експерта в справі про старовинну книгу.

Черговий не зрозумів:

— У справі про книгу? Про яку книгу?

— Це книга Агафія… Візантійська.

— А що сталося з цією книгою?

Тася ніяк не могла пояснити черговому складну історію появи і врятування візантійської антології Агафія. Черговий був “не в курсі справи”, і розмова вийшла плутана.

— Її намагались украсти, — говорила Тася,

— Так-так. Зрозуміло. Ви, значить, запобігли замірові? — спроквола питав черговий. Очевидно, він уже щось записував.

— Запобігла не я, а Волошин, — безнадійно зітхнувши, відповіла Тася. — Хіба ви про це не знаєте?

— Ні… тобто, звичайно, може й чув, але у нас щодня пригоди… А ви, значить, ця сама Агафія Візантійська і є? Потерпіла?..

— Ні, я свідок.

— Ага! Зрозуміло…

Черговий був спантеличений і разом з тим уже зацікавлений.

— Як ваше прізвище? — запитав він.

— Березкіна Анастасія, студентка.

— Зачекайте хвилинку… Не відходьте од телефону.

Запала мовчанка, в глибині якої булькотів чийсь монотонний голос:

— А я вам кажу, товаришу старшина, точно й певно, що у тверезому вигляді я не маю звички кидатися пляшками. Це може підтвердити моя фактична жінка… А що стосується моєї юридичної дружини, то це особа антирадянського походження…

Хвилин через три знову почувся голос чергового:

— Громадянко Березкіна! Начальник відділення просить вас подзвонити бригадмільцеві Волошину по телефону Е 8-16-32.

Волошин примчав на таксі. Він був схвильований не менше ніж Тася:

— Я нічого не зрозумів по телефону. До того ж у нас там пекельний галас. Яка княгиня? У чому справа?

Тася розповіла йому, як вона спершу пригадала ім’я й по батькові бабусі, потім ім’я й по батькові її колишньої пані і, нарешті, пригадала, що бачила на одній з французьких книжок екслібрис княгині Євгенії Бєльської.

— Ого! Та ви молодець, Настусю! Це ж подвиг! — захоплено вигукнув Волошин. — Якщо ми знайдемо цю княгиню, я доб’юся прохання про нагородження вас медаллю…

— …“За врятування потопаючих”?

— Цілком правильно. Ми привели в дію могутню міліцейську машину, і нам загрожує небезпека потонути в багатотисячних масах бабусь, з якими повинні познайомитись.

— Ах, як шкода, що я поквапилась! — із щирим жалем вигукнула Тася.

Та, очевидно, навіть знаючи ім’я, по батькові і прізвище власниці французьких книжок та антології Агафія, не так легко було знайти в багатомільйонному людському морі Москви “княгиню Євгенію Феліксівну Бєльську”.

Волошин мовчав весь наступний день і подзвонив тільки ввечері.

— Ну? Кажіть швидше! — крикнула в трубку Тася.

— Сліди княгині Євгенії Бєльської знайдені, — спокійно повідомив Волошин. — Але їх знайдено не в адресному столі, а у відділі реєстрації померлих колишнього Москворецького загсу…