На краю Ойкумени, стр. 47
Довго роздумувати над цією загадкою молодому еллінові не довелося — знесилені жарою товариші поспішали до води. На спочинку Кідого сказав, що надвечір вони дійдуть до лісу і далі вже йтимуть лісами та горами, які простяглися ген-ген аж до краю землі.
— Там, — негр показав праворуч, — і отам, — Кідого повернув руку наліво, — є великі ріки, але ми не можемо пливти по них. Права [102] ріка завертає на північ до великого прісного моря біля краю північних пустель. Ліва [103] круто бере напрям на південь і заведе нас далеко від того місця, куди ми йдемо. Крім того, вздовж цих рік живуть сильні племена, вони їдять людське м'ясо і знищать усіх нас. Нам треба пройти на південний захід прямо, як летіла б стріла, між обома ріками. У темних лісах нікого нема, вони безпечні, а на горах ніхто не живе, боячись сильної грози і темряви хащ. Звірі тут рідко трапляються, але нас мало, і ми зможемо прогодуватись полюванням і плодами.
Пандіон, Каві і лівійці з сумнівом дивилися на темний ліс, що поставав перед ними, і їх хвилювали неясні побоювання.
Розділ сьомий
СИЛА ЛІСІВ
Серед густого чагарника високо підіймалися незвичайні дерева. Їх тонкі стовбури з опуклими поперечними гранями закінчувалися плоскими віялами укорочених Гілок з великим листям, а ще вище стирчали довгі й прямі паростки, схожі на зелені величезні мечі, по десять ліктів завдовжки. [104]
Чотири таких дерева, по два з кожного боку, стояли, наче вартові, перед початком лісу, з погрозою піднімаючи мечі в бліде небо. Загін пройшов між ними, пробираючись крізь колючі кущі. Величезна свиня [105] з загнутими іклами і потворною бугристою головою вискочила з-під куща, обурено рохнула в бік людей і зникла…
Першого ж дня, коли йшли лісом, Каві загубив свою паличку з сорока дев'ятьма зарубками — кількість днів походу, і подорожні перестали рахувати час. Молодому еллінові назавжди запам'ятався одноманітний величезний ліс.
Загін ішов мовчки. Голоси людей, як тільки хто пробував заговорити, гулко лунали під непроникним зеленим склепінням. Ніколи на широких просторах золотого степу не почували себе люди такими маленькими і загубленими в глибині чужої землі. Величезні канати повзучих рослин, що досягали іноді товщини людського тіла, обвивали спіралями гладенькі стовбури дерев, спліталися вгорі у велетенську сітку, звисали завісами і окремими широкими петлями. Гілки дерев розходилися на недосяжній височині над головами людей, що йшли лісом, стовбури ледве виднілися в сірих сутінках. По дорозі часто зустрічалися калюжі гниючої, вкритої пліснявою води; іноді безшумно протікали маленькі темні струмки. На галявинах, що зрідка траплялися, сонце сліпило очі, вже звиклі до лісової півтемряви; надзвичайна гущина рослин змушувала подорожніх обходити ці місця. Небачені папороті завбільшки в чотири зрости людини простягали, наче крила, свої блідозелені величезні перисті листки. [106] Карбоване сірувате листя мімоз створювало найтонші узори в стовпах сонячного світла. Маса квітів — кривавочервоних, оранжових, фіолетових, білих — особливо яскраво і барвисто виділялися на ясній зелені листків, величезних, широких, довгих і вузьких, рівних, розрізаних або зазублених. У дикій плутанині перепліталися звивисті спіралі повзучих пагонів, стирчали грізні, в палець завдовжки, колючки, що нещадно рвали тіло. Шалений гомін і щебетання птахів лунали на галявинах, немов усе життя лісу зосереджувалося тут.
Люди звіряли напрям путі з сонцем і знову йшли в лісову півтемряву, орієнтувалися по напрямку дощових вимоїн, по течії струмків, по косих пасмах сонячного проміння, що подекуди пробивалися крізь листя. Провідники старалися не наближатись до прогалин ще й тому, що поблизу від них на деревах водилися небезпечні комахи — страшні чорні оси та грізні мурахи. Великі лишаї, шкірясті сірі нарости і виступи вкривали стовбури дерев, гребені високого коріння були в зеленому моху. Це плоске коріння, нерідко височиною в п'ять-шість ліктів, відгалужувалося від ребер велетенських стовбурів, наче похилі підпірки. В глибоких ямах між ними міг би вміститись весь загін з дев'ятнадцяти подорожніх. Корені дерев заходили один за один і дуже перешкоджали йти вперед — доводилося перелазити через них або обминати, пробираючись вузькими коридорами. Ноги тонули в масі напівзгнилих гілляк, листя і висохлих пагінців, що вкривали грунт товстим шаром. Траплялися купками білуваті гриби з важким, трупним запахом. Тільки там, де дерева не були такі високі, коріння не заважало йти і ноги відпочивали на м'якому моху, що вкривав землю. Зате в цих місцях ріс колючий густий чагарник, що змушував людей обминати його або прорубуватися крізь нього, дарма витрачаючи сили й час. Якісь плямисті слизняки падали з гілок на голі плечі подорожнім і обпікали отрутним слизом. Інколи в сутінках мелькала і безшумно зникала тінь звіра, — люди часто навіть не встигали розпізнати, якої породи тварина. Вночі тут панувала така ж сама глибока тиша, яку порушувало тільки жалібне виття невідомого нічного хижака або різкі крики якогось незнаного птаха.
Мандрівники перейшли через безліч невисоких гірських пасм, ні разу не виходячи на вільний від дерев простір. Між хребтами ліс був ще густіший; вологе й задушне повітря долин, що тхнуло прілою землею, спирало дух людям.
Минувши долину, по дну якої ринув серед великих каменів швидкий потік холоднуватої води, подорожні присіли відпочити.
Почався довгий підйом.
Два дні піднімалися вгору подорожні. Ліс ставав дедалі густіший і непроникніший. Зникли галявини, на яких можна було знайти їжу, повалені велетенські дерева все частіше загороджували дорогу. Уникаючи колючих завіс із тонких пружних стебел, що звисали згори, або непрохідних заростей чагарника і дрібних дерев, загін пробирався рачки у вимоїнах дощових потоків, які борознили схили.
Жорстка суха земля сипалася з-під долоней і колін. Люди повзли в цьому лабіринті тільки в напрямі водяних вибоїн.
Дедалі ставало все холодніше, неначе справді загін потрапив у глибоке вогке підземелля.
Уже зовсім стемніло, коли схил скінчився, і подорожні, очевидно, піднялися на плоскогір'я. Більше не траплялося вимоїн від дощових потоків, і, щоб не загубити напряму, мандрівники зупинилися на ночівлю. Жодна зірка не блиснула крізь зелене склепіння. Дужий вітер бурхав десь угорі. Пандіон довго лежав і не спав, прислухаючись до лісового гулу, дуже схожого на шум близького моря. Рокотання, шелест і стукіт гілок у поривах вітру зливалися в могутні сплески, що нагадували розмірені розкоти прибою.
Не світало дуже довго — сонячне світло затримувалося суцільним туманом. Нарешті, невидиме сонце подолало сутінки, і перед людьми постало гнітюче похмуре видовище.
Стовбури дивовижних дерев, у півтораста ліктів заввишки, з чорною І білою гладенькою корою, ховали свої верховіття в молочній густій імлі, в якій зовсім не було видно замшілих гілок. Насичені водою мох і лишайники довгими темними космами або сивими бородами звисали з дерев, гойдаючись інколи на страшенній висоті. Вода хлюпала під ногами, виступаючи з губчатої сітки переплетеного коріння, трав і моху. Густі зарості кущів з великим листям загороджували дорогу. Великі бліді квіти, подібні до пористих куль, тихо коливалися в тумані на довгих ніжках.