Срібне молоко, стр. 23

– Кажи так, як є, бабо!

– Але ж мені стидко, – сказала, у дивний спосіб підхихикнувши, Солоха.

Тоді пан писар учинив таке, чого б не належало робити йому як особі урядовій, а відтак поважній, – він простяг до Солохи вказівного пальця, схожого більше на хмизинку, при тому давно всохлу, з якої й кора обсипалася, й обережненько тицьнув Солоху не в персо, борони Боже, а в кругле плече. І той палець у плечі пропав, бо провалився, як у тісто; пан писар перелякано смикнув його назад, і вони засміялися цього разу в однаковій тональності: чи то сласно, чи то засоромлено.

– Але ти, Солохо, мені не відповіла, – сказав пан писар, солодко примружуючись, як ситий кіт.

– Еге ж, пане писарю, – мовила Солоха, – такі речі не повідаються, тільки вивіряються, бо язику, що в моїм роті, хоч ви чоловік і урядовий, стидко таке казать. А я мотрона поштива.

– Це я бачу, – сказав пан писар і захотів якось її соромливість зрушити, хоч би з урядової потреби, але в цей час заспівали сінешні двері, і пан писар від Солохи сахнувся, так і не задовольнивши інтересу, – повертався від вітру отаман.

– Ти досі тут? – спитав у Солохи грізно отаман.

– Це я хотіла подивитися, – сакраментально пропищала Солоха, – як пан писар їдять. Так же похопно вони їдять, що мені аж заздро стало, а коли заздро, то й мило.

– Іди, бабо, бо ти мені пана писаря спокусиш, – пожартував отаман.

– А може, подивлюся ще трошки, – мовила Солоха солодко. – Так же сласно вони їдять, на подивки!

І це слово було мовлене якось так, що пан писар знову відчув голод і справді почав вимітати їжу із шостої миси; зрештою, таке йому належало вчинити, щоб пан отаман, борони Боже, не подумав, що він тут до Солохи залицявся.

– Йди вже, бабо, йди, – наказав суворо отаман, – бо ми люди урядові й не маємо часу на дурні розбалаки.

Солоха зітхнула й почала розвертатися, як віз на малому дворі, а пан писар мигцем кинув на лоба й груди хреста, бо він таки потрапив у скусу; очевидно, це село, подумав він, якесь особливо любашне, коли навіть такі сальні мішки про ці речі не забули.

– То що, пане писарю, чи досить вам для атестації, чи підемо до Явдохи? – спитав Олексій Рудченко, коли Солоха почала з натугою протискатися через отаманові двері – пан писар, дивлячись на те, аж їсти забув, бо протискалася не передом, а боком, отже, боком мала бути вужча, при тому якось своєрідно розплющилася, ніби розтеклася тістом. Але утруднення, щоб вийти, не дістала, бо легко цю перепону подолала, зрештою, коли сюди зайшла, то, напевне, знала, як і вийти.

– Оце я й міркую, пане отамане, – сказав писар, коли за Солохою гримнули двері. – Чи треба нам до Явдохи йти?

– Еге ж, еге ж, – згодився із ним пан отаман, – бо та пристя Гапка ще заверещить, що Явдоха вас улещувала своїм пригощенням.

– Я теж так зміркував, пане отамане, – мовив писар, присуваючи до себе сьому тарілку. – Бо мені вже, правду кажучи, досить отих ваших баб.

5

А що ж дяк Григорій Комарницький на своїх других ролях? У той день, коли все те відбувалося, відчув він неспокій, хоча день випав чудовий, повний яскравого серпневого сонця, коли невидима високосна рука складала в небі зі сліпучих білих купчастих хмарин чудові замки; інші хмари при цьому були схожі на засніжені гори, і чи від того снігу, чи від смутку, що невідь-чому заснітився в душі дяка Григорія, в повітрі відчувався тлінний продих, ніби з тих замків та гір подувала чи дихала вже недалека осінь. Повітря стало напрочуд чисте, налите прозорою твердою блакиттю, твердою, бо, незважаючи на того тлінного продиха, нічого не рухалося: ні втомлене за літо листя, яке де-не-де запалювало перші жовтяки, ані одежа на перехожих, ані трава, утяжена нарощеним насінням, ані ріка, що нагадувала синього Змія, котрий раптом забув, що йому належить колотити цей світ, а не влагоджувати, тож і заснув, вигріваючи холоднокровне блакитне тіло. Відтак вода набувала зимної темрявости, незважаючи на надмірно яскраве освітлення, і та темнавість пливла з дна, чорного й закаламученого, ніби саме там і відроджувалось оте холодне, розтягнене зміїне тіло. І дяк, повчивши трохи дітей, знудився поміж них та й розігнав, як це чинить милосердний купець із байки, заплативши за полонене птаство, а відтак порозкривав клітки і повиганяв їх на волю, бо не кожна птаха ще й хотіла вилітати, і те птаство з радісним щебетом полетіло в ясний світ, який і відбивався оце в засмучених дякових очах голубим склом. А цвіркуни навколо натхненно роздирали горлянки, поля пахли дозрілим зерном, а ще й соломою, а бур'яни та інша поземна зелень виточували із себе одурманливі, удвічі посилені запахи, від яких дяк п'янів більше, аніж від сивухи. І його почав утягувати в себе весь той соковитий, налитий пахом землі та зела світ, отой застиглий, ніби драглистий синій простір, який наповнювався ще й музикою, котра текла із цвіркунових заспівів, а ще більше з його стривоженої, але повної знесености, душі. Іншого б разу, як це вже траплялося, дяк, може, послухався б погуку того простору та й рушив би в нього, ні про що і ні про кого не думаючи, але якась незрима сила втримувала його, сила із серця, а не з голови, бо думка веліла йому в тому синьому просторі згубитися, ні над чим не застановляючись. Однак ще більша сила наклала йому на шию тугого повітряного зашморга чи ошийника, прикувала його, як куною, до цих полів, що стелилися навсібіч, до ріки, яку холодило Змієве тіло, і до тих палаців та снігових гір у небі. Отож блукав понад рікою, у верболозах, виходив на шлях, спинався на могили й дивився затуманеним поглядом у даль, але піти звідсіля не міг. Груди йому хвилювалися, бо там поселилося солодкооке і солодкодишне, білої барви звіря, якась ласка, що мала Явдошині очі й пахла Явдохою, і він раптом відчув її незриму, але істотну присутність, адже це вона була розлита в цій драглистій синяві, в цих палацах та горах, у теплому холоді ріки, у цвіркунових піснях, у музиці власної душі, отож таки не міг відійти від села далеко, а все повертався до шкільного ґанку. Зрештою, не втерпів, вийняв із торби темперу, [8] старанно очинив ножичком, відтак розгорнув секстеренас, [9] умокнув темперу в бузинове чорнило, і вона почала швидко бігати білим полем, сіючи брунатні живі, схожі на пташок, що налетіли на стерні, літери, які, складаючись, раптом почали творити щось подібне до цього дня, до синяви, палаців чи замків, до цвіркунового скрекоту, до дзвону жайворонків, до зела, що дурманіє і виточує чи витискає із себе піт своїх пахощів, відтак дихає, мов живе; до вкладених у ясні колодязі чорних стовбурів, до листя на тих деревах, тобто зелені повітряної, зараз воно не мало сили навіть шелестіти.

І в уяві дяка Григорія Комарницького оживав шлях, котрий вів його до Чучманської землі, де ходять синиці в синьо-жовтих жупанцях і в круглих, схожих на мисюрки, наголовниках, де зозулі виковують золотими молотками хвилини, години, дні й місяці, а все це складають, як снопи в полукіпки, в роки. Відтак і журавка підіймає до неба довгого дзьоба і видає печального погука, а горобці купаються у жовтому промінні й отрясають на світ його розпилену бронзу. Можливо, саме в тій землі, куди так смутко течуть його очі, і збирався він будувати собі хату з лободи, з дурману, хату, в якій ніхто на нього не нападе, ніхто не ловитиме, не врізуватиме поли, не гнатиметься він світ за очі, а отже, не матиме потреби йти туди – не знати куди, бо нарешті переконається, що оте «не знати куди» і є омріяною Чучманською землею, хоч у тому слові й заховано інше – «мана».