Срібне молоко, стр. 18

– Ну що ж, mйdius est ante tempus, quam post vulneratam causam remedium quastere. [6]

Він встав і раптом побачив, що ота срібна дорога, що м'яко світилася, засипана порохом місячного проміння, вже й не дорога, а лискучелуский велетенський Змій, котрий повзе в засинений простір і десь там, у глибині посріблених, ще недожатих піль щезає. І він почув те, що завжди, коли кликала його дорога – далекий печальний покрик сірого журавля, бо над головою й справді прошелестіли темні крила, а погук був розлогий, тужливий, а може, трохи й розпачливий. І дякові раптом здалося, бо страх ополоскав його стиснуте серце, що там, у покритому срібною пеленою полі, йдуть, розсипавшись у лаву, семеро чорних дядьків, які аж тепер доспіли в погоні за ним до цього села. І дяк Григорій Комарницький вирішив таки не чекати, поки мине ця залита молоком ніч, зайшов до школи, де бавилися, як уміли, школярі-сироти, і, не зважаючи на них та й не відповідаючи на їхні запитання, зібрав свою мантику, [7] поклав у неї книжки і лінійку, закинув мантику на плече і, знову-таки, не сказавши жодного слова здивованим школярам, виступив на ґанок, де поранило його очі яскраве місячне проміння. Але й від того не зворушився, а повільно потягся за срібним Змієм, що повів його із села в поле, але не в тому скерунку, де уявлювані ним, бовваніли семеро тіней чорних дядьків, а в тому, куди полетів, тужливо покрикуючи, сірий і понікуди смутний журавель.

Акт третій. Катастазис із кульмінацією

Змій – II

1

Але на цьому історія не закінчилася: просто з кону цього житейського театру зійшов головний герой. І це тому, як уже згадувалося, що його покинув одмінець, перекинувшись до Явдохи, а це значить, що коли в людині не поселено тієї загадкової істоти, то й актором на перші ролі вона бути не може. Відтак, виходячи із Решетилівки, дяк Григорій Комарницький ніби переходив із однієї площини в іншу, з головної дійової особи стаючи ніби другорядною, але це «ніби» вжито не випадково, бо й те не було завжди й постійно в подальшому дійстві, адже з кону до кінця не сходив – усе, що відбувалося далі, було таки міцно із ним пов'язане, хоча раніше, відбувши дійства в отих пташиних селах чи в Троянові, навіки покидав свої історії там, де вони творилися, отже, продовження вони не мали, залишалися хіба тіні у спогадах чи в образах чорних дядьків, розсипаних полем, що можна трактувати як симболи днів тижня, сім струн для грання чи якось інакше. А коли в історіях не було продовження, не було і Змія, з тіла якого, простягненого в просторі, цього разу видертися не зумів, а одмінця свого, який допомагав йому міняти личини чи машкари, бо торби тієї загадкової істоти вони й трималися, збувся. Чи додавало те йому печалі? Очевидячки ні, бо дяк Григорій Комарницький, судячи з його знаменитої пісні, був людиною веселою та легковажною, отож навіть трагічні події (наприклад, поламання комарем ніг та рук, коли шуря-буря зривала його з дерева життя) сприймав комічно чи іронічно, хоча це не заважало йому вряди-годи споліскуватися в теплій ріці душевної печалі, що він вряди-годи залюбки чинив.

Хотів пройти повз хату Івана Пошивайла невидимою тінню, отож цей кавалок шляху ступав навшпиньках, навіть зігнувся трохи, бо навіщо здибуватися із тим обіясником удруге, але біля тину щось бовваніло, і він не без потаємного остраху зупинився.

– Не бійся, пане дяче, – сказало те, що бовваніло, жіночим вельми знайомим голосом, увіч Явдошиним. – Той мій чорт сидить за столом і жлукче горілку, а коли таке з ним трапляється, стає нешкідливим. Але мене, як бачиш, прогнав.

Дяк Григорій Комарницький приступив ближче, бо йому стало соромно за свою лякливість.

– А чи справді панотець, – спитав майже героїчно, – наказав мені із села зійти, чи твій Іван так мене залякав?

– І те, і друге, – сказала Явдоха. – Панотець наказав, а Іван тебе й прилякав.

– То оце я вже й іду! – печально мовив дяк.

– Такий полохливий, пане дяче? На тебе шикнули, а ти вже ноги на плечі й помив руки?

– Еге ж, люба, – згодився гордо Григорій, – бо маю, хоч і комариного, але гонора!

У цей час із хати щось замуркало, чи заскімлило, чи зарипало, чи захрюкало.

– Це що? – трохи схарапудився дяк, забуваючи про високого свого гонора.

– Це мій Іван так співає, коли вип'є, – сказала майже весело Явдоха. – Я спершу також не могла звикнути… То ти хотів утекти, не попрощавшись зі мною? – спитала не без образи.

– Коли б я хотів, повз твій двір не йшов би, – резонно сказав дяк Григорій Комарницький. – А що це твій Іван співає?

– Та якусь нову пісню про комара, що оженився на мусі, тепер у нас усі її співають. Ма'ть, і сам почувається таким комарем. Щось коло мене забагато комарів, – і вона засміялася глибоким, і, як здалося Григорію, закличним сміхом.

– А чи не побоявся Іван, – обережно спитав дяк, – проганяти тебе вночі?

– Ні, – рівно сказала Явдоха. – Він знає, що з двору нікуди не піду. І я справді зі свого обійстя ніколи ні до кого не ходила, а коли до мене й приволочиться щось таке, як ти, то не моя в тому вина, а Іванова.

– Чому його? – здивувався Григорій.

– Бо не здужує мене встерегти, – сказала спокійно Явдоха, – отож господар з нього ніякий. Ходи, переночуєш у повітці, а раненько підеш. На похмілля Іван буває лихий.

З хати знову заячало, заскімлило, зарипало, і заволало, і захрюкало, аж дяк трохи здивувався: він складав веселу пісню, а Іван співає її сумно.

– Гарно квилить твій Іван, – признав Григорій Комарницький. – А знаєш, хто склав ту пісню?

– Не смійся, дяче, бо мені часом жалко його стає, – мовила Явдоха, ведучи дяка через залитий срібним молоком двір. – А пісню склав якийсь такий, як і ти, мандрьоха і шалапут.

Але дяк Комарницький уже перестав тішитися авторським марнославством, тож не уразився на таке цілком нешпетне до його особи слово і не відчув збитку для свого комариного гонору, а це тому, що ступав услід за Явдохою, роздуваючи ніздрі, бо на нього війнуло іншим молоком, не цим холодним місячним, а справжнім, теплим і закличним, а коли таке з ним траплялося, то неодмінно тратив тямку, тобто переставав мислити тверезо. Отож цілком забувся про пономареві погрози, навіть про те, що той зовсім поруч, сидить печально біля каганця і сам собі наливає, а тоді й уливає, а тоді водить головою, а ковтнувши, намагається співати і все одну пісню, навіть і в думці не кладучи, що її склав той, котрий зараз скрадається за його жінкою, а коли співає, то очі його заплющуються та й плачуть, відтак що може побачити чоловік із заплющеними, а ще й заплаканими очима? Щось таке подумав дяк Григорій чи, може, уявив, через що призупинився, перш ніж зникнути в чорній отхлані дверей повітки, за якими вже сховалася Явдоха, власне, поринула в ту отхлань, і ще раз дослухався до знайомих слів, хоча той, котрий їх співно вимовляв, отой забутий ним, зовсім на слова на зважав, відтак виходили вони з його горлянки пережовані, перетрощені, розплющені й охриплені. Але ще з однієї причини призупинився перед порогом прірви, в яку мав і цього разу стрибнути, дяк Григорій Комарницький – він по-дурному злякався. «А що, – мигнуло йому в заячій голові, бо на мент голова із людської перетворилася таки на заячу, – коли оцей чорний прямокутник розхилених дверей – пастка на нього, намислена пономарем, а Явдоха – тільки принада в цій пастці?» Ні, він, здається, зробив помилку, пішовши повз Пошивайлів двір, отож чи не ліпше, поки не пізно, накивати звідти п'ятами? Але накивати п'ятами не зміг, бо ззаду щось тихо загарчало і, озирнувшись, побачив за собою пса, котрий безшумно підкрався і цілком не по-приятельському шкірив до нього зуби. І в місячному світлі ті зуби синьо заблищали, а очі псові спалахнули жовтими вогниками, як це буває у вовків чи котів.