Сивий Капітан, стр. 61

— Ти сказав, що тепер ще більше любиш дядю Валенто, Алексо?

— Сказав, бо так воно й є. А що?

— А я додам, що й я тепер ще більше люблю тебе, Алексо. Бо ти сміливий і рішучий… і сказав усе те, що думав… і що думаю я… і, якщо ти справді хочеш цього, тоді…

— Що тоді, Марто?

— Тоді ми справді будемо з тобою разом… бо доля зв’язала нас, і нам немає більше на кого покластися, немає кому більше звіритися… Так, Алексо?

— Так, Марто! — палко ствердив юнак.

Розділ шістнадцятий

1. ДІЮТЬ ЕЛЕКТРИЧНІ МІНИ

Справді, що ж саме вирішив зробити тепер Сивий Капітан? Можливо, щось про це міг знати Валенто Клаудо, як найближчий його помічник. Але Валенто мовчав. Його досі життєрадісне, енергійне обличчя, готове раніше першої-ліпшої миті освітитися веселою посмішкою, блиснути сніжно-білими зубами під тоненькою чорною смужкою акуратно підстрижених вусиків, тепер лишалося весь час зосередженим і похмурим.

Та й з чого б мав Валенто Клаудо посміхатися, коли, як він і сказав тоді Олесеві, «Люцифер» вирушив на нові жорстокі бої. Заради чого точилися вони, ті бої?

Таке запитання Олесь ставив собі не раз. Але відповісти на нього, звісно, не міг. Коли б Капітан мав на меті просто прорватися кудись у певне місце, скажімо за кордон, його дії були б іншими. Адже «Люцифер» не дотримувався якогось певного напряму, навпаки, він весь час змінював напрям свого пересування по країні, немов прагнучи не лишити жодного району її, де б люди не визнали його страшну силу. А може, це й стало тепер головним наміром Сивого Капітана?..

Адже ж сказав він тоді, перед знищенням міноносця "Сан-Себастіан", ті жорстокі слова:

"Я доведу, я на ділі покажу мою могутність, хоча б і ціною життя тих, хто опиняється на моєму шляху!"

Ернан Раміро сподівався, що його поява негайно ж змінить становище в країні. Він вважав, що дії «Люцифера», як факел, запалять серця людей і надихнуть їх на рішучу боротьбу проти фалангістів. Цього не сталося. І Раміро пояснював для себе це тільки одним: тим, що люди недооцінюють силу його «Люцифера» і, навпаки, продовжують переоцінювати силу фалангістів і їх поліції та жандармерії, особливо тепер, коли їх підтримували ще й військові частини. Ернан Раміро був ображений і розгніваний. Він вирішив, очевидно, і справді показати на ділі свою могутність. І діяв саме так.

"Люцифер" з’являвся в околицях столиці несподівано, мов блискавка, незважаючи на всю пильність і завбачливість жандармських і військових постів. Він з’являвся невідомо звідки, завдавав нищівного удару і зникав знов, наче провалювався в безвість, аж до нової своєї появи, до нового безжалісного удару. І шлях його, в якому не можна було знайти ніякого певного напряму, ніякої певної мети, був позначений руйнацією, пожежами й смертю.

Це відбувалося, наприклад, так.

Вартові бездоганно замаскованої артилерійської військової застави № 314 щойно змінилися. Вже сутеніло. Вартові зачекали, поки офіцер, що змінявся, передав командування заставою заступникові і, як і кожного разу, зайняли свої пости. Так було і вчора, й позавчора, і кілька днів тому. Чергування, яке, здавалося, було зовсім безглуздим, чергування в безлюдній місцевості, в неробстві, без розваг було дуже нудним для солдатів. Але на військовій службі треба виконувати те, що від тебе вимагає командування, і знати, що твої настрої і твої міркування нікого не цікавлять, за винятком хіба що найближчих товаришів, які нудяться не менше від тебе.

Офіцер, що змінявся, позіхаючи сказав своєму заступникові:

— Сподіваюсь, ви хоч книжку якусь узяли з собою? Страшенно нудно стільки часу нічого не робити!..

— А може, щось і трапиться? — заперечив той, бо в глибині душі сподівався, що саме йому пощастить взяти участь у якійсь важливій операції.

Перший офіцер кволо махнув рукою.

— Е ні, про це киньте й думати, друже, — мовив він. — Тут не може трапитися ніяких несподіванок. Адже наші пости, як вам відомо, розташовані ланцюгом і з’єднані телефонним зв’язком. Коли б щось сталося хоч за сотню кілометрів, ми одразу дізналися б по телефону. Ні, не ждіть. Бувайте здорові, до ранку!

І він вийшов, радий, що може зайнятися нарешті чимсь корисним, цікавішим, ніж безглузде вартування.

Нова зміна, як ми вже сказали, зайняла пости. Спостерігачі перевірили стан стереоскопічних труб і інших апаратів. Так, усе лишалося таким самим, як і раніше, під час попередньої зміни. Безлюдний шлях звивався і зникав на півночі за дальнім пагорком, а на півдні ховався у великому лісі, що ледве помітно маячив темно-синьою смужкою десь на самому обрії. Порожній і безлюдний шлях, яким після попереджень поліції ніхто не їздив, здавався особливо нудним і мертвим.

Батарея, яка мала завдання розстріляти «Люцифер» при першій же його появі, була добре замаскована, так уміло, що навіть досвідчений командир дивізіону ледве розпізнав її, та й то вже зовсім наблизившись до неї. Два старі, обскубані стоги сіна, що незграбно стирчали трохи осторонь дороги, — ото було й усе, що бачило в цьому місці людське око.

Проте в тих стогах були заховані чотири скорострільні автоматичні гармати. Дві з них дивилися своїми жерлами на північ, дві — на південь. Досить було натиснути на сигнальну кнопку, щоб ті гармати засипали шлях в обидві сторони смертоносними снарядами. А сигнальна кнопка містилася тут-таки, поруч з телефонним апаратом, який з’єднував цю батарею з сусідніми постами, поруч з стереоскопічною трубою, роги якої раз у раз поверталися з півдня на північ і з півночі на південь.

Такі самі замасковані артилерійські застави були встановлені по багатьох пунктах. І всі вони мали однакове завдання: негайно відкрити нищівний вогонь по «Люциферу», де й коли б він не з’явився.

Минуло близько години. Черговому офіцерові, який ретельно перевіряв обидва напрями, дивлячись у стереоскопічну трубу, здалося, що його прилад повертається не так легко, як досі. Він уже збирався покликати техніка і наказати йому перевірити і, можливо, змазати шарніри, як у ящику телефонного апарата ніби щось зашаруділо. Офіцер здивовано поглянув у той бік. Коли б то був сигнал, то з ящика пролунав би пронизливий зумер. А що це за шарудіння, невиразне й сухе?.. Може, щось зіпсувалося в телефоні?

Він узяв телефонну трубку, підніс її до вуха. Так, дивне шарудіння долинало з неї! Немовби хтось шепотів здаля: чути було чийсь приглушений голос, який швидко-швидко щось говорив, але всі слова зливалися в одноманітне гудіння, не можна було нічого розібрати.

— Алло! — гукнув офіцер. — Алло! Що таке? Говоріть ясніше й повільніше. Не поспішайте так, мов на пожежу! Алло! Чуєте?

У відповідь він почув далекий голос, що, старанно вимовляючи склади слів, заїкаючись, так і не спромігся нічого сказати до пуття. Офіцер розсердився:

— Та що ви там, говорити розучилися, чи що? Я не розберу жодного слова! Повільніше, чіткіше, кажу я вам! Це південь чи північ?

У трубці щось забулькало, затріщало. Але тепер офіцерові пощастило розібрати кілька окремих слів:

— Пошкоджено… хвилин тому… північ… лишився сам… усі інші…

— Що за дурниця, чорти б їх забрали! — аж вилаявся з досади офіцер. — Чи то говорить пост "Північ", чи щось про північний напрям хочуть сказати? А коли щось пошкоджено, то треба негайно полагодити! Чортзна-що! Ей, ви там! — заволав він знову у трубку. — Що сталося? Не можна нічого…

Він раптом спинився, і трубка випала з руки. Офіцер почув зляканий вигук сержанта, який замість нього дивився в окуляри стереоскопічної труби:

— "Люцифер"! «Люцифер»! Виїздить з лісу, пане офіцер!

Офіцер припав до окулярів, відштовхнувши сержанта. Так, навіть у сутінках було ясно видно, як з боку лісу Фонтіверос до застави вздовж шляху рухається краплиноподібний витягнений корпус великого автомобіля. Сумніву не було: це «Люцифер»! Рука офіцера намацала кнопку й натиснула її. Сигнал подано! Але, не довіряючи й цьому, офіцер ще закричав на весь голос: