Сивий Капітан, стр. 4
— Антена, — коротко зауважив Фредо Вікторе.
3. ТАЄМНИЧИЙ «ЛЮЦИФЕР»
Автомобіль майже спинився. Його колеса ледве оберталися. З маленької антени, яка хиталась над автомобілем, раптом зірвалися блискучі блакитнуваті іскри. І одразу в мовчазних до того вуличних радіорепродукторах щось зашаруділо, затріщало. Потім з них пролунало пронизливе завивання, подібне до звуку сирени. Натовп тривожно замовк.
І в цьому мовчанні залунав дужий виразний голос. Це говорив уже не той захриплий казенний диктор, який прославляв, захлинаючись, танки й панцерники диктатора Фернандеса. Це був зовсім інший голос — упевнений, чіткий і рівний. Від спокійних сміливих слів, що лунали в повітрі, у кожного слухача враз перехоплювало подих: адже чи не за кожне з них першого-ліпшого іберійця жандарми негайно кинули б до в’язниці, закатували…
— Слухайте мене всі, хто досі змушений був слухати найманого фалангістського диктора, — говорив виразний голос. — Слухайте тепер мене, людину, яка не боїться ані кривавого уряду Фернандеса, ані його кровожерних собак — жандармерії та поліції! І хай ніхто не пробує спинити мою промову, що лунає з урядових репродукторів. З цього нічого не вийде. Сильні коливання мого радіопередавача підкорили собі, заглушили урядову радіостанцію, вона не може завадити мені. Отож слухайте, іберійці!
Проте люди і без того збуджено слухали, затамувавши подих.
— Насамперед, — вів далі спокійний голос, — я хочу захистити від можливої кари солдатів і механіків військових автомашин і танків. Вони ні в чому не винні. Мотори їхніх машин цілком справні. Усі машини спинив я — відомим тільки мені способом. Жодна автомашина чи танк не рушить з місця, доки я не дозволю цього. Диктор щойно прославляв непереможність цих машин, твердячи, що ніхто і ніщо їх не спинить. Як бачите, це брехня. Така сама брехня, як і все, що твердить вам кожного дня уряд кривавого Фернандеса. Я спинив усі машини, навіть не виходячи з мого «Люцифера», з винайденого і збудованого мною могутнього апарата, який проїжджає зараз перед вами вздовж Авеню-дель-Прадо…
— «Люцифер»!
— Ця машина зветься «Люцифер»!
— Дивна назва!
— Жахлива назва!
Перекриваючи гомін натовпу, який не міг стримати вигуків збудження, мужній голос вів далі:
— Я навмисно назвав мій апарат «Люцифером». Хай монахи й попи твердять, що це назва сатани, диявола! Це не так! Люцифером називають зірку, що з’являється на ще темному нічному небі перед сходом сонця. Люцифер — це значить світлоносець!
— Ти чуєш, Фредо? — багатозначно прошепотів Педро. — «Зірка, що з’являється перед сходом сонця»… Що він має на увазі?
Натовп загомонів знову, тепер уже стривожено. Бо фалангісти і жандарми вирішили, нарешті, що саме їм слід робити. Безладними вигуками «геть!», «нема чого слухати!» вони намагалися заглушити радіо. Та де там! Гучний голос перекривав усе:
— Ті, хто знав мене раніше, називали мене Сивим Капітаном. Я прийняв це ім’я і носитиму його надалі. І кожна поява мого «Люцифера» буде й для самого кривавого Фернандеса, і для його найближчих поплічників грізним нагадуванням про те, що наближається час неминучої розплати за їхні злочини! А для народу, для вас, іберійці, поява мого «Люцифера» кожного разу свідчитиме, що після темної ночі фалангістського свавілля надходить світанок, який принесе вам визволення з-під ярма Фернандеса і його зграї! Пам’ятайте це, іберійці!
Голос замовк. Великий сіро-зелений автомобіль сунув далі. Він рухався надзвичайно м’яко і плавно, особливо якщо зважити на його незвичайні розміри.
Вдалині пролунав кінський тупіт. Назустріч автомобілеві, що посувався в напрямі до майдану Кастелара, мчали вершники, озброєні гвинтівками і ручними кулеметами. Мабуть, генерали з почту Фернандеса і поліція вирішили таки вжити заходів. Броньовані автомобілі, танки стояли нерухомо, спинені таємничим Сивим Капітаном, наче прикуті до мостової. Але в розпорядженні поліції і військового командування лишалася жива сила — кіннота. І от чи не цілий ескадрон вершників мчав уздовж Авеню-дель-Прадо повз застиглі на місці танки і панцерники до «Люцифера», тримаючи напоготові зброю.
Ще не наблизившись до загадкового автомобіля, офіцер, який командував загоном вершників, вигукнув короткий наказ. Йому підкорилися не тільки вершники, а й фалангісти та жандарми, які до того тіснилися до тротуарів. Усе це відбулося протягом кількох секунд.
Перетинаючи шлях «Люциферові», впоперек вулиці, припавши на одне коліно, став цеп солдатів, озброєних ручними кулеметами і автоматами. Кілька десятків інших солдатів і фалангістів оточили дивний автомобіль з боків, також націлюючись у нього з кулеметів і автоматів. Навіть ззаду живий ланцюг замкнувся шеренгою жандармів та поліцаїв, що тримали напоготові пістолети. Тепер автомобіль посувався, оточений з усіх боків озброєними людьми, які чекали дальших наказів, ладні негайно відкрити вогонь. Дивно, але автомобіль Сивого Капітана не тільки не збільшив швидкості, а, здавалося, навіть зменшив її…
Люди з тротуарів кинулися врозтіч до найближчих воріт і під’їздів, адже було цілком ясно, що ось-ось почнеться стрілянина.
Офіцер, що командував загоном, виїхав наперед, стримуючи коня, який намагався стрибнути вбік від велетенського автомобіля. Піднявши руку, офіцер голосно вигукнув:
— Командування наказує вам спинитись! Інакше по машині буде відкрито нищівний вогонь!
Автомобіль рухався далі, мов ніхто в ньому і не чув цього погрозливого наказу. Кінь офіцера гарцював перед машиною, то відступаючи до цепу солдатів, то знову наближаючись до «Люцифера».
Знову пролунав знервований вигук офіцера:
— Ще раз наказую: спиніться, бо відкрию вогонь! Попереджаю востаннє!
«Люцифер» так само повільно, але неухильно рухався вперед, прямо на цеп солдатів, що перетинали вулицю. Тоді офіцер, пригнувшись до шиї коня, швидко від’їхав убік. Він вихопив шаблю і змахнув нею у напрямі до загадкового автомобіля.
— Вогонь!
І враз заторохтіли безладні постріли, наче сухий горох перекочувався по залізу. Кулеметники давали короткі черги, намагаючись вцілити у вікна автомобіля. У шаленій стрілянині потонули злякані вигуки людей, що тиснулись у воротах і під’їздах будинків. Солдати і фалангісти стріляли зблизька, промахнутися було неможливо. «Люцифер» мусив бути прошитий кулями наскрізь! А втім, через кілька секунд стрілянина вщухла — навіть без якоїсь команди. Солдати здивовано переглядалися.
Величезний автомобіль, таємничий «Люцифер», так само повільно і невблаганно рухався вперед. Його округлий кузов лишався непошкодженим, і на ньому так само тьмяно виблискували скляні віконця, на яких непомітно було жодного сліду куль. Проте не могли ж усі ці незліченні кулі не влучити. Навіть думка про таке здавалася безглуздям. Тоді в чому ж річ?..
— Він броньований! — вигукнув хтось із фалангістів.
Ні, це було не так.
Мостова по обидва боки таємничого автомобіля і перед ним була густо всипана блискучими маленькими шматками металу. Це лежали кулі, які навіть не змінили свого вигляду, не деформувалися, не розплющилися…
Офіцер, який командував загоном, розгубився. Ніколи за все життя він не бачив нічого подібного. Кулі не брали дивного автомобіля! Коли б він був навіть броньований, то все одно на його кузові мусили б залишитися принаймні подряпини. Та й кулі обов’язково деформувалися б. Чому кулі не пошкодили машину?.. І що робити далі? Офіцер вагався.
Тим часом сіро-зелений краплиноподібний автомобіль наблизився вже впритул до нерухомого досі ланцюга солдатів, що, як і раніше, стояли впоперек вулиці. Він сунув прямо на них, не звертаючи, мов і не було перед ним ніякої перепони. Та йому й нікуди було звертати, бо праворуч середина мостової була захаращена безпорадними танками і броньовиками, а ліворуч заважали високі дерева, що росли вздовж тротуарів. Розгубленість солдатів тривала недовго. Ще мить — і цеп солдатів не витримав, розсипався, солдати побігли геть від «Люцифера», не приховуючи свого переляку.