Сивий Капітан, стр. 22
Валенто Клаудо мовчки схилив голову. Вони йшли поруч слідом за іншими, наближаючись до високої скелі, яка немов панувала над сусідніми. Ось Сивий Капітан спинився біля неї. Спинилися й інші у глибокому, урочистому мовчанні. Ніхто не рухався, всі мов завмерли, дивлячись на похмуру скелю.
На ній, високо над землею, був викарбуваний простий хрест, а під ним слова:
"Живі — безсмертним!"
Рука невідомого патріота зробила в скелі цей напис, увічнивши ним любов і повагу людей, які залишилися жити, до тих, хто віддав своє життя в ім’я народу і став безсмертним..
Мовчання тривало. Нарешті Сивий Капітан високо підніс руки з білими й червоними трояндами і гвоздиками, наче простягаючи їх до похмурої скелі, яка була свідком героїчної загибелі патріотів. Широким жестом кинув він угору запашні квіти. Вони злетіли в повітря і рясним яскравим дощем упали до підніжжя скелі, вкривши барвистим килимом суху землю біля нього
І знов тривало урочисте мовчання, яке було справді красномовнішим від усяких слів. Олесь відчув, як здригнулася рука Валенто Клаудо, яку він усе ще тримав, і побачив як по щоці його друга скотилася важка сльоза.
Сивий Капітан рвучко повернувся і, не дивлячись ні на кого, рушив назад, до «Люцифера». І так само мовчки всі кинули останній погляд на високу скелю, повернулися і пішли слідом за ним. Лише біля автомобіля Валенто Клаудо сказав Олесеві:
— Сьогодні, хлопче, роковини з дня загибелі патріотів…
Олесь міцніше стиснув його руку. Юнак зрозумів чимало нового для себе за цей короткий час, слухаючи схвильовану розповідь Валенто і потім, стоячи в мовчанні біля високої похмурої скелі. Він зрозумів, які благородні, глибокі почуття єднали людей, що оточували мовчазного і суворого Сивого Капітана; він побачив мужню й щиру душу Валенто Клаудо, яку той відкрив перед ним, і відчув ще більшу повагу і симпатію до нього і його товаришів…
Як шкода, що він не знає нічого ні про них, ні про оповитого похмурою таємницею Капітана, ні про самий «Люцифер» з його чи не фантастичними можливостями! Хто ці люди, що скупчилися навколо Сивого Капітана? Може, теж волелюбні іберійські патріоти, як і Валенто Клаудо? Напевне, так. Яку мету мають вони перед собою? Визволення своєї батьківщини з-під ярма жорстокої фалангістської диктатури? Але ж хіба спроможні кілька людей, бодай у їх розпоряжденні й є «Люцифер», зробити щось вирішальне в боротьбі з такою страшною силою, як фалангістська організація, що обплутала цілу країну, та ще й спирається на поліцію, жандармерію і військо?..
Заглиблений у міркування, юнак і не помітив, як опинився біля самого «Люцифера», перед легкою драбиною, що вела до його дверей. Раптом він несподівано почув своє ім’я. Це звертався до нього Сивий Капітан, що спинився у дверях машини.
— Зайди до мене, Олесю, — сказав він, — я хочу з тобою поговорити.
Голос його звучав дружньо, очі дивилися на юнака привітно, і все ж таки Олесь відразу розгубився. Про що може говорити з ним ця людина, яка по суті тримає в своїх руках його долю? І що станеться, якщо Сивий Капітан накаже йому залишити "Люцифер"?..
Проте Валенто Клаудо вже підштовхнув його:
— Іди, хлопче: коли Капітан щось каже, то треба виконувати негайно! Чуєш?
3. ЗАЛИШТЕ МЕНЕ У ВАС!
Усе ще вагаючись, Олесь відчинив прозорі двері, що вели до кабіни керування «Люцифером», і спинився. Сивий Капітан уже сидів у кріслі біля пульта керування і щось записував, тримаючи на колінах товстий зошит. Він підвів голову, почувши кроки, й уважно подивився на юнака, немов приглядаючись, вивчаючи щось у ньому. Це тривало, можливо, всього секунду чи дві, але Олесь знову, як і тоді, коли Капітан уперше зайшов до каюти, де він лежав з пов’язкою на голові, відчув, що ця людина дивиться на нього з якоюсь незрозумілою зацікавленістю. Як і тоді, в глибині гострих сірих очей Капітана наче спалахнув ледве помітний вогник, — спалахнув і сховався. Що це означало, Олесь не розумів, але він ладен був присягтися, що в тому уважному погляді не було нічого неприязного і навіть байдужого.
— Сідай, Олесю, — мовив нарешті Капітан, закриваючи зошит і повертаючись усім корпусом до юнака. Його рука вказала на друге крісло поруч з ним.
Олесь слухняно сів. Він з повагою дивився на Сивого Капітана. Йому дуже подобалося і викликало безмежне довір’я це енергійне, вольове обличчя з тонкими, мужніми рисами і впевненим прямим поглядом сірих очей з-під кошлатих густих брів.
— Давай, друже мій, поговоримо про твої справи, — почав Капітан. — Ти вже ніби одужав і відпочив. Скажи мені, ти й зараз нічого не пам’ятаєш про себе? Ну, хто ти, звідки й куди їхав?.. Тільки не хвилюйся, просто спробуй згадати. Ти розумієш і переконався вже, мабуть, що я не ворог тобі, правда?
О, в цьому Олесь був певний, — і він з готовністю кивнув головою.
— Так от, чи не пощастить тобі щось згадати про себе?
Голос Капітана звучав дуже щиро: так може говорити, думав Олесь, тільки той, хто хоче допомогти, як справжній старший друг і товариш. А втім, що міг відповісти збентежений юнак? Від усієї душі він прагнув згадати бодай що-не-будь про себе й своє минуле — і не міг! Проклята сіра пелена, проклята важка ковдра, яка вкрила собою все те, що було з ним раніше, придушила, пригнітила його пам’ять!
— Не можу… нічого, нічого не пам’ятаю, — болісно вимовив він, з благанням дивлячись прямо в очі Капітанові, наче намагаючись хоч тим поглядом переконати його в своїй щирості. — Повірте мені, я не обманюю вас… мені нема чого приховувати… але я нічого не пам’ятаю… і не розумію, звідки це взялося…
Сивий Капітан лагідно поклав йому руку на плече:
— Я вірю тобі. Інакше ти не був би тут, зі мною, на моєму "Люцифері". Розумієш? Адже мене ніхто не примушував брати тебе, коли ти лежав там, на дорозі, біля залізниці… та ще й залишати тут, у машині, виходжувати тебе після потрясінь, які ти пережив.
— Я можу тільки дякувати вам… як рідному батькові, — вихопилося в Олеся від чистого серця. Капітан ледве помітно здригнувся, але зразу опанував себе.
— Дякувати мені не треба… в мене були на те свої причини. Як ти сказав? "Як рідному батькові", так? Ну, ото й стався до мене саме так, згода?
Дивна, немовби й зовсім невластива цій твердій, мужній людині розчуленість забриніла в тих словах Сивого Капітана, а рука його ще лагідніше поплескала по плечу юнака, який, не замислюючись ані на мить, відповів:
— Хіба можу я не погодитися, якщо ви дозволяєте?
— От і добре. А те, що ти втратив пам’ять, не страшно, це тимчасове явище. Таке з тобою трапилося внаслідок потрясіння, якого ти зазнав під час залізничної катастрофи. Вчені називають такий стан людини амнезією. Мине деякий час, ти остаточно заспокоїшся й одужаєш, до тебе цілком повернеться пам’ять. Запевняю тебе: що менше ти думатимеш про свою хворобу, то скоріше вона покине тебе. Певна річ, я не знаю, як саме це станеться. Іноді в таких випадках пам’ять повертається до людини відразу, а іноді потроху, поступово. Але повертається обов’язково! Головне, повторюю, не думай про це, не хвилюйся. Все буде гаразд — і дуже скоро, от побачиш!
Він говорив так переконливо, що не можна було не повірити його словам. Олесь слухав Капітана і відчував, наче щось зігрівається в його душі, наче починає розходитися той безнадійний морок, який огортав її весь цей час. А Сивий Капітан говорив уже далі — так само дружньо і співчутливо:
— Отож, будемо вважати, що з цим ми покінчили. Але постають ще й інші питання, які нам з тобою треба вирішити. Насамперед, що ти думаєш робити далі?
Це запитання було для Олеся чи не найважчим. Та хіба і в нього самого думки не поверталися весь час до одного і того ж: яка доля чекає його тепер, що мусить він робити?.. Чи можна було знайти на все це відповідь?.. Юнак безпорадно дивився на свого співрозмовника, який, мов розуміючи його стан, продовжував:
— Ти потрапив до мене випадково. Вірніше, я примушений був узяти тебе на «Люцифер», щоб не залишати в руках агента поліції, яка чомусь дуже цікавиться тобою. Я добре знаю, що таке фалангістські жандарми, знаю, що кожен, на кого вони полюють, вартий допомоги. Тому я вирішив допомогти й тобі. Але — що робити з тобою тепер?