В країні дрімучих трав, стр. 62

СКРИПКА ЗНОВУ ЗАЗВУЧАЛА

На мій стук відчинила двері Поліна Олександрівна.

Із-за дверей своєї кімнати визирала сусідка.

— Ось ми й прийшли! — вимовив я так просто і природно, ніби за дорученням Поліни Олександрівни оце бігав до скверика покликати Думчева пити чай.

Поліна Олександрівна раптом схопилася за край шафи. Вона вдивлялася в обличчя Думчева й шепотіла:

— Ні, ні! Не може бути!

Всі мовчали. Розгубленість, замішання й тривога наче ввійшли з нами в цей дім і охопили всіх. Я відразу ж згадав, що в мене досить дивний вигляд…

Я хотів був невимушено засміятися, жартівливо сказати що-небудь, але почував себе ніяково, і всі слова здавалися мені фальшивими.

Всіх виручила сусідка:

— Самоварчик! Тепер треба самоварчик поставити! Я поставлю свого… Будь ласка, гості дорогі!

Я був їй вдячний.

А на наш дивний одяг ніхто не звернув уваги.

Я встиг сказати Поліні Олександрівні:

— Головне — не питайте ні про що Сергія Сергійовича! Бережіть його. Настане час — і він сам розповість, де був. Не розпитуйте його зараз.

Сусідка провела Думчева і мене до дверей лабораторії і при цьому мовила дуже тепло і гостинно:

— Самоварчик у мене швидкий! Жаринки жаркі, скіпочки сухі! Миттю закипить! Зараз подам!.. Поліно Олександрівно, що ж ви?! То весь час чекали, чекали, а тепер чаєм почастувати не хочете! — лунав уже внизу її клопітливий голос.

Двері до лабораторії за нами зачинилися.

Думчев дуже обережно відчинив шафу, довго дивився, потім вийняв свій старий костюм. Я допомагав йому вдягатися. За весь час він не вимовив ані слова. Тільки придивлявся до всього.

У двері лабораторії тихо постукала Булай. Зайшла і мовчки стала накривати на стіл.

Сусідка подала самовар. Почали пити чай. У сахарниці лежали щипці. Думчев взяв їх у руки:

— Жук-рогач!

Поліна Олександрівна і сусідка здивовано глянули на мене. Та я мовчав. Звідкись долинув гудок.

— Мабуть, пароплавом прибули? — запитала сусідка.

— Пароплавом? — перепитав Думчев. — Пароплавом… Отже, все ще пара? А личинка бабки — ракетний двигун…

Булай і сусідка знову глянули на нього з подивом.

Тут я згадав першу мікрозаписку Думчева із згадкою про личинку бабки, запис на одній з карточок в його лабораторії: “Ціолковський… личинка бабки”. Згадав і ранок на березі річки Запізнілих Докорів, де ця личинка з незвичайною відкидною маскою на голові пересувалась у воді поштовхами.

Звичайно, спосіб пересування личинки бабки спрощено нагадує принцип роботи реактивного двигуна. Але ракета переміщується в просторі не простим вбиранням і виштовхуванням води (газу, повітря). В камері ракети згоряє паливо, і маси газу, що при цьому утворюються, тиснуть на верхні стінки ракети, штовхають її вперед. Тому ракета може посуватися в безповітряному просторі — в “порожнечі”.

Самовар охолов. Сусідка понесла його підігрівати.

Очевидно, вона перестала боятися Поліни Олександрівни. Більше того, вона весь час турбувалась і піклувалась про неї, а тепер з усіх сил старалася догодити гостеві.

Думчев оглянув усіх і сказав:

— Спасибі за тишу! Вони до мене прийдуть… Не відразу, але прийдуть… нормальні масштаби!

— Які масштаби? — спитала Булай.

— Не треба, не запитуйте мене ні про що! Я звикну… Мені так важко… Не треба запитань. — Думчев похилив голову.

Нарешті він встав, підвівся з-за столу й почав ходити по лабораторії. Підійшов до маленької шафи, що висіла на стіні, відчинив її, взяв шприц, довго розглядав його і сказав:

— Шершень…

Я зрозумів: голка шприца порожниста, зовсім як жало шершня.

Я слухав Думчева і думав: “Ось Думчев уже вдома, серед людей, але він усе ще бачить перед собою мешканців Країни Дрімучих Трав з їх інстинктивною роботою. Чи заперечувати йому? Ні! Сам він скоро візьме до своїх рук інструменти, створені людиною. Які чудеса творить, які прекрасні речі виробляє людина, володіючи інструментом! Думчев сам це зрозуміє. І, коли згадає скарабея, шершня, жука-рогача, він посміхнеться і скаже: “Який я був смішний у своїх міркуваннях!”

Я уважно стежив за ним і бачив, що кроки його стають дедалі твердіші, впевненіші, що вони все більше відповідають звичайним крокам людини.

Він торкнув рукою футляр скрипки. Вийняв скрипку, притиснув до плеча. Але не грав. Про що він думав?

І раптом усі почули тихий-тихий спів. Я не відразу здогадався, хто це співає.

В протилежному кутку, сидячи на табуретці, притулившись спиною до стіни, Поліна Олександрівна ледве чутно наспівувала:

Буря криє небо млою,
Снігом крутить без пуття…

Вона співала, ніби розмовляла сама з собою. Не спів, а спогад…

Здається, це було зовсім недавно: велика руса коса, новенький брилик, широкі криси, синя стрічка. Тихий весняний вечір. Цвіте бузок. Вона йде і оглядається. А з вікна дивиться їй услід молодий Думчев, і ллється, ллється цей мотив…

То мов пізній подорожній
У віконце стукотить…

І, в міру того як вона співала, обличчя Думчева прояснялося. Ніби в порушений лад його переживань входили якісь живі поправки, входили і ставили все на своє місце.

Нервовим жестом він простягнув руку і повів смичком по струнах.

Цю пісню, цей давно знайомий мотив він тепер заново осягав. Ще трохи — і улюблена пісня допоможе йому повернутись до життя.

Пісня лунала дедалі виразніше і гучніше.

Скрипка Думчева вторувала їй дедалі впевненіше.

Очі Булай дивилися кудись у далечінь, а по щоках котилися сльози.

Я відійшов до дверей — мені було тяжко, дуже тяжко.

Прихилившись до одвірка, сусідка нечутно плакала

  

ЗНОВУ В ГОТЕЛІ

Була пізня ніч, коли я тихо, самим лише кивком голови, попрощався з Булай, Думчевим та Явдохою Василівною.

Я вийшов з будинку і довго стояв на знайомому ганку.

Треба згадати щось важливе, найголовніше… Але що саме?

Я добре знав дорогу до готелю. Але зараз усе довкола здавалося мені незнайомим, і я довго придивлявся і міркував, поки мені стало ясно, куди треба йти.

Ступив крок, другий — і зупинився.

Глухий шум листя, яке звисало через паркал на вулицю, злякав мене. Що це? Раптом я знову відчув себе в Країні Дрімучих Трав, Мені треба когось шукати, рятуватися. Швидше! Швидше! Тривога і занепокоєння охопили мене…

Потім отямився і тихо побрів далі. Наді мною було небо, таке глибоке, зоряне. Спокійна ніч маленького містечка. Яка тиша! Але чомусь здавалося, що тишу шматують дивні шуми, звуки, шарудіння, дзенькіт. І тепер, у Ченську, настороженість, напруженість і відчуття близької небезпеки не залишали мене. Я зупинився і, ніби для того, щоб стати невидимим та уберегти себе від біди, притиснувся на мить до стіни. Схаменувшись, я пішов далі, але раптом знову зупинився.

Що буде з Думчевим завтра, коли він вийде на вулицю і весь світ — незвичний, новий для нього світ — гляне йому у вічі?

Адже я зовсім недовго пробув у Країні Дрімучих Трав, але не можу звикнути до тихого містечка. І важко зрозуміти, що тут за вікнами люди сплять міцним, спокійним сном. Все мені здається іншим.

Що ж буде з Думчевим?

Адже в лікарні після того, як окуліст зробить операцію, хворого дбайливо й обережно привчають до світла. Точно виконується наказ лікаря: стільки-то днів темна кімната, стільки-то днів напівтемна, і лише потім хворому дозволяється подивитися на навколишній світ, але все ще не при яскравому сонці.

Я йшов до готелю, і так було тихо довкола, так спокійно світили зорі! Десь зовсім поряд безтурботно проспівав півень, мирно гавкнув собака. Тривожні думки про долю Думчева почали розвіюватися.