Над прірвою у житі, стр. 46

26

Оце й усе, про що я збирався розповісти. Звісно, я міг би розповісти й про те, як повернувся додому й т. ін., як захворів, і в яку школу мене хочуть віддати восени — після того, як випишуся звідси… Але неохота про це розводитись. Слово честі. Тепер мені до цього якось байдуже.

Багато хто, особливо цей їхній психоаналітик, питає мене, чи я старатимусь, коли у вересні знов піду до школи. Досить ідіотське запитання, як на мене. Бо звідки можна знати, як ти щось робитимеш, поки не почнеш його робити? Ніхто не знає нічого наперед. Мені здається, що я старатимусь, але напевно не знаю. їй-богу, ідіотське запитання. Д. Б. трохи кращий від решти, але й він ставить мені надто багато запитань. Минулої суботи приїздив до мене з своєю англієчкою — вона гратиме в новому фільмі, сценарій написав Д. Б. Маніритись вона, звісно, любить, але що гарна, то гарна. Одне слово, коли вона вийшла на хвилинку до жіночої кімнати в другому кінці коридора, Д. Б. запитав мене, що ж я сам думаю про всю оцю муру, про яку я щойно розповів вам. І я не знав, що в біса йому відповісти. Якщо по правді, то я просто не знав, що й думати. Шкода, що я розказав про це стільком людям. Я знаю тільки одне: мені бракує всіх тих, про Кого я розповів. Навіть тих-таки Стредлейтера й Еклі. Здається, навіть отого паскуди Моріса бракує. Сміх, та й годі. Краще нікому нічого не розповідати. А то розкажеш про кого-небудь — і тобі відразу почне його бракувати.

J.D. Salinger, The Catcher in the Rye 1951