Твори в п'яти томах. Том II, стр. 55
Дмитро Борисович упивався рідкісним видовищем, бурмочучи про себе:
— Отакий малюнок був на Куль-Обських золотих пластинах… саме такі рухи… впізнаю, напевне, це тилові рухи танцю… а тепер закинуті назад руки, так…
Музика раптом змовкла. І разом з останніми звуками тимпанів і дудок танцюристки застигли, мов прикипіли до місця. Це був красивий і своєрідний ефект: підкреслена, майже кам’яна нерухомість після бурхливого, сповненого хутких рухів танцю. Сколот подав знак, і служники піднесли танцюристкам чаші з оксюгалою. Молоді скіфські дівчата, ще важко дихаючи після танцю, вклонилися вождеві, не вагаючись випили оксюгалу й побігли з майданчика під гучні оплески гостей.
Іван Семенович глянув у бік Гартака. Той тримав у руках чашу з оксюгалою, але не пив. Геолог помітив, як здригаються руки Гартака. Ось він опустив чашу; його очі пильно дивилися кудись ніби за межі майданчика. Іван Семенович простежив за поглядом Гартака: справді, між дальніми кибитками наче відбувався якийсь рух. Немов якась група людей проходила там, наближаючись до бенкетуючих. Хто це?
Він ще раз пильно глянув на Гартака, і в нього не лишилося вже жодного сумніву: то наближалися саме ті люди, появи яких Гартак чекав увесь час. Він нервово стискав пальці, на його перекривленому від напруження обличчі нестримно сіпався дрібний м’яз. Він не відривав погляду від людей, що йшли сюди.
І майже одразу Іван Семенович почув стурбований голос Ліди:
— Товариші, сюди йде Дорбатай!
— І його підручні жінки-жриці, — додав Артем, вдивляючись в людей, що наближалися, освітлені нерівним, стрибаючим полум’ям факелів.
— Хм… що ж йому тут потрібно?.. — замислено додав Дмитро Борисович.
А старий віщун уже поважно проходив поміж скіфами. Він був такий самий урочистий і поважний, як і раніше, ніби нічого з ним не трапилося, ніби й не зазнав він ганебної поразки в сутичці з Артемом. Дорбатай ішов прямо до підвищення Сколота, не звертаючи уваги на гамір, на вигуки сп’янілих воїнів і мисливців. Він ішов, як похмурий загрозливий привид, — і його червоний плащ важко тягнувся за ним позаду, високий головний убір, оздоблений золотими фігурками звірів, насунутий був до самих брів. У руках віщуна був довгий посох з золотою фігуркою сови.
Сміх і розмови вщухали там, де проходив Дорбатай, наче він гасив їх самою своєю темною тінню. А за ним посувалися його підручні, зодягнені так само врочисто, жінки у розшиті льняні сукні, а чоловіки — в святкові червоні короткі плащі в оздобами, з кинджалами за поясом.
У тиші несподівано пролунали поодинокі вітальні вигуки. То вітали Дорбатая старшини, що сиділи й досі в окремій купці скіфів-багатіїв. Варкан, який збентежено і тривожно дивився на новоприбулих, тихо сказав Дмитрові Борисовичу:
— Це дуже дивно… Дорбатай майже ніколи не з’являється на бенкетах. І тут його ніхто не чекав… хіба що оті пихаті…
Сколот гордо випростався. Спершися рукою на килим, він чекав, коли підійде старий віщун. А Дорбатай ніби й не помічав того, що його поява змінила весь настрій бенкету. Втім, може, це й було його метою?.. Хтозна?.. Так чи інакше, він спокійно підійшов до Сколота, низько вклонився і заговорив, дивлячись прямо в запитливі очі вождя, здивованого його появою.
— Славетний і улюблений богами Сколоте! — почав гучним голосом Дорбатай. — Привіт тобі! І разом з тим — привіт уславленим і могутнім чужинцям, які сидять поруч з тобою!..
— Він ніби загрожує, такий у нього тон, — мовив тихо Дмитро Борисович Варканові, який перекладав йому мову старого віщуна.
— Так, ці чужинці могутні й всесильні, — вів далі Дорбатай, — інакше не могли б вони зайняти почесне й священне місце поруч з вождем, яке за законом не може зайняти ніхто, крім найхоробріших, найуславленіших воїнів! Так, вони могутні, ці чужинці, вони підкорили собі вже навіть вождя, бо поруч з тобою, о Сколоте, сидить чужа дівчина, хоч вона не має за законом права сидіти на підвищенні поруч з вождем. Це — образа богів! Але боги мовчать. Значить, і справді чужинці всемогутні і можуть робити все, що забажають. Вони можуть ламати наші давні священні закони і звичаї. Гаразд, я, скромний віщун Дорбатай, вітаю могутніх чужинців!..
В голосі віщуна тепер уже ясно було чути погрозу. Дорбатай не здався, не скорився. Він прийшов сюди боротися!.. В цьому не було сумніву, старий віщун не склав зброї!
Іван Семенович нахилився і тихо мовив Артемові:
— Пам’ятайте: жодного необережного руху. Але будьте напоготові, бо над нами збираються хмари. Увага, Артеме, увага! Небезпека не мусить захопити нас зненацька!
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Цього не чув ніхто, крім Артема. Юнак трохи розгублено подивився на геолога: його вразило таке несподіване застереження.
— Ви гадаєте, Іване Семеновичу… — почав Артем; Але геолог уже не дивився на нього, наче нічого йому й не казав. Тільки губи його ледве помітно ворухнулись, і Артем почув ще раз тихе, ледве чутне:
— Будьте напоготові, Артеме…
Що хотів сказати цим Іван Семенович? Чому він нічого більше не пояснив? Невже старий Дорбатай замишляє щось учинити тут-таки, під час свята? Відповіді на ці запитання не було. Проте вигляд старого віщуна не обіцяв нічого доброго.
Перед Сколотом стояв тепер не той переляканий старий, який тремтів і безпорадно озирався тоді, після своєї поразки перед жертовником. Ні, владний і впевнений, поважний віщун-енарей урочисто виголошував тепер незрозумілі, загадкові слова, сповнені не прихованої, а цілком відвертої загрози. Артем бачив, чув, як загальна веселість скіфів змінилася раптом на мовчазну тривожність. Мовби й не сміявся ніхто щойно перед появою Дорбатая, мовби й не дивився приязно в бік чужинців… А як загрозливо гомонять у тій купці знатних скіфів! Та й Варкан: чому він став раптом такий похмурий, чому рука лягла на держак меча-акінака?
— Артеме, він, той Дорбатай, задумав щось погане! — почув юнак збентежений голос Ліди.
— Чому ти так гадаєш? — Артем спробував удати безтурботність. Але це вийшло штучно, і Ліда одразу відчула нещирість,
— Навіщо ти прикидаєшся? — з докором мовила вона. — Хіба треба щось приховувати від мене? Що я, дитина мала? Адже я бачу, що діється навколо!
Артем зніяковіло знизав плечима. Звісно, атмосфера відразу згустилася. Втім, і він, і його товариші зараз могли тільки чекати дальшого розвитку подій…
Дорбатай нерухомо стояв перед підвищенням Сколота, спираючись на свій посох з золотою фігуркою сови. Він переждав кілька секунд, наче перевіряючи враження, яке справили його зловісні слова, і вів далі, підвищуючи голос, як досвідчений актор:
— Я вітаю й тебе, шляхетний Гартак, син вождя! Я бачу, ти єдиний, хто не сміявся тут, хто відчував грізне дихання розгніваних богів. Привіт тобі, майбутній вождь! Тебе люблять боги, ти свято виконуєш священні давні звичаї сколотів. Щасливі дні й роки принесеш ти свого часу народові сколотів!..
Тепер тихий гомін прокотився по майданчику. Скіфи витягли шиї, щоб подивитися на Гартака, який намагався прибрати гордовиту позу, яка личила б похвалам Дорбатая. Але це в нього не виходило, голова його звично хилилася набік, очі, раз у раз кліпаючи, спускалися й боязко виглядали з-під брів.
Мабуть, хтось з мисливців сказав стиха щось непохвальне на адресу Гартака — і старий віщун розчув це. Бо він раптом озирнувся, підняв посох і гнівно, владно вигукнув:
— Хто це насмілюється сперечатися зі мною? Хай пам’ятає та людина, що вона сперечається з самими богами! Я, скромний віщун Дорбатай, свідчу перед лицем неба, що я чув сьогодні вночі грізний голос богів, які сказали мені — і земля здригалася від того голосу! — і повеліли мені: “Іди й скажи народові, і хай народ чує, знає й пам’ятає наше благословіння мудрому Сколотові і його синові, шляхетному Гартакові!” І ці слова богів лунали у громі й полум’ї, від якого я, скромний віщун, прикрив очі рукою…