Війна світів, стр. 96

— Я лежав тихо, — розповідав він, — очманілий зі страху, а на мене навалилася передня частина кінського тулуба. Вони стерли нас! А запах — Господи Боже! Ну чисто як припалене м’ясо! Падаючи з коня, я обідрав спину і лежав так, аж доки не стало трохи легше. Хвилину тому вигляд у нас був, як на параді, - а тут маєш — розбиті, знищені, розчавлені… Вони стерли нас!

Довго він ховався під кінським трупом, крадькома поглядаючи на вигін. Кардиганський полк пробував кинутись із багнетами на яму, але його одразу ж було знищено. Тоді страховисько звелося на ноги й стало спокійно ходити туди-сюди по вигону між небагатьох уцілілих, які стрімголов тікали геть. Його ковпак, що повертався навкруги, скидався на людську голову в каптурі, подоба руки тримала якусь незвичайну металеву скриньку, з котрої вихоплювалося іскристе зелене полум’я, а з невеликого патрубка бив тепловий промінь.

За кілька хвилин на вигоні, скільки солдат міг бачити, не залишилося жодної живої душі; вогонь жер ті дерева й кущі, що не стали ще обвугленим ломаччям. Гусари стояли на дорозі в неглибокому видолинку, і солдатові їх було не видно; він лише чув, як зацокотіли кулемети, а потім усе змовкло. Велетень довго не чіпав Вокінзької станції й кількох околишніх будинків, але потім він навів і туди свій тепловий промінь, і за одну хвилину містечко обернулося на купу вогненних руїн. Тоді тепловий промінь раптом погас, і велетень, повернувшись до артилериста спиною, посунув до обгорілого лісу, де лежав другий циліндр.

Цієї миті із ями звівся ще один металево-блискучий титан. Це страховисько пішло слідом за першим, і солдат почав тоді обережно повзти по гарячому вересовому попелу у напрямі Горсела. Йому пощастило втрапити в рівчак, що тягся вздовж дороги, і таким чином він дістався до Вокінга. Тут голос оповідача змінився майже на суцільні оклики. Через Вокінг пройти було неможливо. Ті його мешканці, що уникли смерті, ніби зовсім позбулися глузду, а решта попеклася або згоріла живцем. Він обминув пожарища, заховався поміж обгорілих руїн і тут побачив, що один велетень повертається до ями. Потвора помітила якогось утікача, вхопила його своїм сталевим щупальцем і вдарила головою об сосновий стовбур. Коли нарешті настала ніч, артилерист побіг далі й дістався до залізничного насипу. Звідси він крадькома пішов на Мейбері, у бік Лондона, сподіваючись десь там знайти порятунок.

Люди ховалися в ровах і в льохах, а багато з тих, що залишилися живі, повтікали до Вокінга й Сенда. Артилерист страждав од спраги, доки не побачив поблизу залізничного мосту розбитий водогін, з якого фонтаном струмувала вода.

Оце й усе, що я зміг від нього добитися. Розповівши про свої поневіряння, артилерист ніби трохи заспокоївся. Ще до своєї розповіді він сказав мені, що від полудня нічого не їв. Я знайшов у буфеті трошки баранини й хліба і приніс йому, щоб він підкріпився. Боячись викрити себе, ми навіть не світили лампи і раз за разом торкалися руками, коли намацували їжу. Доки він розповідав, обриси речей навколо стали проступати в темряві, а за вікном уже можна було розрізнити поламані дерева і трояндові кущі. Було таке враження, ніби галявиною пройшла ціла юрба людей чи зграя тварин. Тепер я вже міг розгледіти й обличчя солдата, бліде й брудне; певно, й моє було таке саме.

Поївши, ми тихо зійшли нагору до мого кабінету, і я знову виглянув із вікна. За одну ніч наша долина обернулася на долину попелу. Полум’я вже пригасало. Де вогонь відпадав, тепер тільки диміло. Рештки розбитих і спалених будинків, повалені й обвуглені дерева — все це заховане від ока нічною темрявою, виразно постало у світлі суворого ранку. Тільки де-не-де щось уціліло: там бовванів білий семафор, тут стояла оранжерея, прозора й чиста серед почорнілих недогарків. Ніколи ще в історії воєн не бувало такого немилосердного суцільного нищення!

Виблискуючи в ранковому світлі, три металеві велетні стояли поблизу ями, і їхні ковпаки поверталися на всі боки, ніби вони втішалися спустошенням — результатом свого розбою. Мені здалося, що яма поширшала. Клуби зеленого диму раз у, раз вибухали назустріч світанкові, вони здіймалися вихором, розсіювалися й зникали.

Біля Чобгема стояли вогненні стовпи. Перші промені сонця перетворювали їх на стовпи кривавого диму.

XII. Я стаю свідком руйнування Вейбриджа та Шеппертона

Коли зовсім розвидніло, ми одступили од вікна і тихенько зійшли вниз.

Артилерист погодився зі мною, що тут залишатися небезпечно. Він мав намір іти в напрямі Лондона і там приєднатися до своєї частини, дванадцятої кінної батареї. А я вирішив повернутися до Лезергеда. Я був такий приголомшений могутністю марсіян, що вирішив перевезти дружину до Ньюгевена, а звідти якнайшвидше виїхати за кордон. Мені було зрозуміло, що околиці Лондона неминуче стануть ареною спустошливої війни раніше, ніж пощастить знищити отих страховиськ.

Між нами й Лезергедом лежав третій циліндр, який оберігали велетні. Коли б я був сам, то, певне, майнув би навпростець. Та артилерист стримав мене.

— Не велика втіха буде вашій дружині, - сказав він, — коли ви зробите її вдовою.

Врешті-решт я погодився йти разом із ним під захистом лісу на північ до Стріт-Кобгема. Там ми мали розлучитися, і я, збільшивши собі дорогу, уже через Епсом дістався б до Лезергеда.

Я хотів одразу ж і рушати, але мій товариш був досвідченіший, отож він примусив мене спорядитися на дорогу. Обшукавши весь дім, я знайшов флягу, яку ми наповнили віскі, а кишені ми понабивали собі сухарями та шматочками м’яса. Вийшовши з дому, ми побігли донизу тією ж дорогою, якою підіймався я минулої ночі. Будинки були порожні. На шляху лежали три обвуглені трупи, скошені тепловим променем. Усюди валялися покинуті речі — тут годинник, там капець, срібна ложка і таке інше. На розі біля пошти лежав перекинутий, із поламаним колесом віз, вантажений меблями та якимись ящиками; коня не було. Серед руїн валялася і похапцем розбита залізна каса.

Горіла тут тільки сторожка сирітського притулку, і решту будинків було мало пошкоджено. Тепловий промінь змів лише димарі й пройшов далі. А проте Мейбері-хіл спорожнів — крім нас, тут не було ані живої душі. Більшість мешканців подалась, мабуть, на Олд-Вокінг, — тією дорогою, що я добирався до Лезергеда, — або ж поховалася десь.

Сходячи дорогою донизу, ми пройшли повз той труп у чорному, що й досі лежав тут, намочений дощем. Далі ми вступили до лісу і дійшли до залізничної колії, так нікого і не зустрівши. Ліс потойбіч залізниці був ріденький, обгорілий, дерева здебільшого лежали на землі, тільки де-не-де стирчав понурий стовбур із кількома темно-бурими листочками. З цього ж боку вогонь обсмалив лише ближчі до залізниці дерева, а далі не встиг поширитися. В одному місці, мабуть, в суботу ще працювали лісоруби. На галявині недалеко від парового тартака лежали між купами тирси зрубані, й свіжообтесані дерева. Трохи осторонь стояла безлюдна тимчасова халупа. Ранок був спокійний, безвітряний, навколо панувала тиша. Навіть пташки принишкли. Ми з артилеристом, швидко йдучи вперед, розмовляли лише пошепки і щохвилини оглядалися. Кілька разів ми зупинялись і прислухалися.

Невдовзі ми підійшли до дороги і почули стукіт копит, а потім побачили трьох вершників, що повільно їхали до Вокінга. Ми гукнули до них, вони зупинилися, і ми підійшли ближче. Це був лейтенант і двоє рядових із восьмого гусарського полку; вони везли якийсь прилад, подібний до теодоліта; артилерист пояснив мені, що то геліограф. [17]

— Ви перші, кого ми за весь ранок зустріли на цій дорозі, - сказав лейтенант. — Що тут діється?

Він був занепокоєний. Солдати, що стояли позаду нього, з цікавістю поглядали на нас. Мій супутник скочив із насипу на дорогу й віддав честь.

— Нашу гармату розірвало минулої ночі, сер. Я ховаюся. Наздоганяю свою батарею. Проїхавши півмилі цією дорогою, ви, я гадаю, побачите марсіян.